Дилогія. Під тихими вербами. - Грінченко Борис (читать полные книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Вісім чоловік – це буде товариство. Вони скинуться грішми і за ті гроші наймуть Горянського землю. Хто скільки грошей дасть, стільки тому й землі буде. Можна хазяйнувати й гуртом, хоч краще кожному зокрема. А радитися про все гуртом і гуртом, так, як у громаді, справи рішати… та й не про саму цю землю, а й про інші: і за яку ціну віддавати десятину, і яка ціна на наймитів та на косарів, і які відбутки. І як і що робити в громаді, то й про це спершу в своєму гурті радитися…
Це все розказував їм Рябченко і додавав:
– Тоді нас ніхто не подужає… Одно тільки… Хоч ми й гарно міркуємо, та єсть одна карлючка.
– А яка ж то? Кажи!
– Є один чоловік такий, що може нам великої шкоди наробити.
– Ой! А хто ж то? Ану, кажи! – почали питатися.
– Та хто ж? Дениса Пилиповича брат, Зінько.
– Хі! Що б то він і зробив?
– Почне каламутити в громаді, почне коверзувати – може лиха наробити.
– Та він уже тепер притих, – озвався Сучок, – відколи оженився. Чи так я кажу, Остапе Дорохвейовичу? Остап покрутив своєю чепурною головою.
– Ой, ні! Як я за його дочку давав, то думав: буде сім'янин, то вже до свого діла й прихилю його. Так де там!..
– Цурається? – спитав Копаниця.
– Ні, він нас із старою й не цурається; і в гостях із дочкою буває, і в себе приймає, а так, щоб у яке діло зо мною пристав, дак ніяк! «Я, – каже, – того не хочу, бо через великі гроші сльози ллються. І вам, – каже, – тату, радю тих багатирів покинути та по-божому жити».
– Ич, ідолова душа! – обурився Терешко. – Муляють йому ті багатирі!
– Ну, – сказав Рябченко, – а я таки думаю, що нам його не минути. Бо він крутитиме в громаді. Пам'ятаєте, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зінька ж, усе сталося.
– Дак що ж із ним робити? – спитав Денис.
– Приняти до нас у спілку, – відказав Рябченко.
– От такої!
– Іншого нічого не вигадаєш.
– Та в його й грошей нема.
– Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.
– А як не схоче? – питав Манойло. – Он же, чуєш, який голінний?
– Треба так зробити, щоб схотів, – обстоював за своє Рябченко.
– Ну, та як же ти зробиш? – не розумів Копаниця.
– А треба, щоб йому був великий бариш, – відказав Рябченко.
– Уже ж більшого, як усім, не буде!
– Коли цей йому здасться малий, то треба й більшого дати.
– Чого ж то так? – спитав неприхильне Денис. – І гроші йому позич, та ще й бариша з свого заробітку прикинь! Це вже буде зовсім не по правді!
– Що ж ти маєш робити, – казав спокійно Рябченко, – коли таке діло? Та воно не так і страшно, як здається. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер більший бариш, щоб він не зіпав у громаді за пересельські наділи тощо… Цим його від товариства відлучимо. Бо він через те тільки й силу має, що з ним товариство таких, як і сам, гольтіпак. А як він їх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолі тоді буде з нами, хоч і без великих баришів.
– То тоді йому хвоста вкрутимо?
– Авжеж!.. А як він од їх одкинеться, то самі вони довго не вдержаться.
– Бо він же в їх голова, старшина!.. – зареготався Копаниця. – Що правда, то правда, – нам треба його збити з плигу. Бо воно – блоха, ну, а й блоха як почне кусати, то спати не дасть. Нехай Остап Дорохвейович коло його заходиться, – йому це найзручніше.
– Та що ж, і заходюсь, – згодився Остап. – Тільки ви мені скажіть, що йому говорити.
Почали міркувати, якими баришами можна краще спокусити Зінька. Наказали Остапові торгуватися, спершу давати менше. А Денис казав, що занадто багато йому дають.
– Дарма, аби впіймати!
– А там скрутимо йому в'язи!
– Щоб не бришкав!..
– Ніхто тепер не бришкатиме!
– Прив'яжемо колодку свині!
– А коли й з колодкою полізе – по мордяці!..
– По мордяці! По мордяці!..
І знов усі зареготалися, – так їм до вподоби був той жарт. Сміялися всмак, аж здорові жовті зуби поблискували серед щетинястих, умазаних у смалець вусів та бороди.
ІІ
ЗІНЬКО
Зінько Сивашенко йшов полем. Ішов не поспішаючись, бо була неділя, а поробившися добре ввесь тиждень, любив у неділю відпочити. І відпочивав справді, йдучи нога за ногою, упиваючись ясно-сонячним весняним днем, не душним, бо живущий вітрець розвіював духоту. Був кінець весни, саме той, як і хліб, і трава зростуть уже досить угору і блищать під сонячним промінням свіжим зеленим кольором свого молодого соковитого тіла.
Зінько зупинився, задивившись. Перед ним широко розляглись поля зелені з буйними хлібами. Вітер гуляв по їх, бив по їх своїми мнякими невидимими крилами, дихав на них своїм запашним дужим диханням. Він грався з їми, він обнімався з їми, а вони, веселі, радісні, повні молодої сили, молодого життя, звивались під його обіймами, перекочувались моторними ясно- й темно-зеленими хвилями.
Хвилювало, хвилювало зеленеє море. Утікали хвилі од вітру. Котилися, котилися не перестаючи, все біжачи туди, в далеку далечину, аж де небо схиляється до землі. Вони прибігали до його, і плескали в його, і цілували його. А воно сміялось до них широким, безмежним блакитним усміхом, і той усміх спадав на їх золотим дощем сонячним, несучи їм життя й силу.
А вітер, веселий і дужий, шугав між блакитним небом і зеленим морем, і перекидався, і купався в просторах, і сповняв Зінькові груди якоюсь дивною молодою силою. Дихали груди так широко, вільно, і все тіло міцне, як сталь, трепетало тією силою, здригалося від одного могучего поривання кудись кинутися, щось зробити – щось велике, дуже і гарне-гарне!.. І Зінько й сам не помітив, як те поривання до руху, до діла вихопилося в його з грудей голосним криком: «Гей-гей!» – далеко розкотилося полем, і Зінькові здалося, що голос його долинув аж туди, до краю зеленого моря, і плеснув об берег блакитного неба, і небо всміхнулось До його, до Зінька, так само, як до того зеленого моря, як до тих ярів і байраків, що мріли здалека, як до тих пташок, що дзвеніли в повітрі, як до тих метеликів, що тріпотали кольористими крильцями над зеленими хвилями!
Ой, та й гарно ж жити на світі, та й легко ж, весело!.. Та як же й хочеться жити! Жити й працювати, робити щось гарне – таке, як оці поля красні! І він їх робить, тут є й його праця: от він здалека бачить, як хвилює й його поле, полите його потом… Хвилює незгірше за інші, ні, ще й краще…
Ой гарно ж, радісно, легко! І небо сміється, і поле сміється, і сміється щастя. Чому кажуть, що нема в світі щастя? На світі багато-багато щастя! Треба тільки його здобути. Все треба здобувати, ніщо саме до рук не йде, – так і щастя. Все треба здобувати. Голова його спинилася над цією думкою. Чи не тільки зараз він до цього дорозумувався, чи й попереду знав? Авжеж, знав, тільки що, може, не думав про це так… розбірно…
Все треба здобувати, ніщо саме до рук не йде. Здобудеш – щасливий будеш, не здобудеш – знидієш або згинеш.
Зінько почав думати, чи сам він завсігди робив так, почав згадувати минуле життя, перебирати одну по одній події. Почав з найближчих, що трапились сьогодні, вчора, і йшов далі, далі, пірнаючи в те море минулого життя, то ясних, то затуманених згадок. І потроху забув, з чого почав думати, самі згадки опанували його цілком, і минуле стало перед їм, як намальоване, як живе.
Почув у своїй душі біль, згадавши про те, про що ніколи не міг спокійно згадувати, хоч по тому минуло вже кілька років.
Його брат Роман, покинувши чесну працю, руйнував укупі з товаришами-коноводами своє село, забираючи в людей коні, і врешті підпалив у Зінькового сусіди Струка клуню, щоб народ збігся на пожежу, а його товаришам-коноводам вільно було тим часом брати коні. Його піймано, мордовано, палено страшно, вимагаючи, щоб він виказав товаришів. Він не виказав нікого, витерпів, був довго хворий од мордування, а тоді, засуджений, пішов на Сибір. Суджено й тих, хто його пік, покарано тюрмою… Це все минулося вже, а й досі стоїть перед Зіньком, як живе: і цей попечений, змордований брат, і другий брат, Денис, що дивився на те мордування залюбки, ще й допоміг, щоб воно сталося… Ох, цей Денис!..
