На розпутті - Грінченко Борис (читать книги онлайн полностью без сокращений .txt) 📗
Усе літо ходили Гордій та Демид укупі. Селянських хлопців Гордій давно занехав. Дядько хоч і довідався, куди Гордій біга, але нічого не міг з ним зробити. І Гордій бігав, читав, малювак навіть учивсь укупі з Демидом. Хоча в його був свій учитель семінарист, що недавнечко скінчив семінарію та був на селі дяком, але він у його мало що вивчив – тим, мабуть, що то була праця з примусу, – і далеко більше довідався, учачи з Демидом його завдання – наввипередки, хто швидше вивчить (і мало не завсігди вивчав швидше Гордій). Тим Гордій міг через рік здати екзамен у перший клас до гімназії та й поступити туди вкупі з Демидом. В місті товаришування не порвалось: хоча хлопці жили не в одній домівці, але в класі сиділи поруч на одній лавці і щодня бігали один до одного.
Гімназія мало дала їм розвитку – більше тільки формальні сухі відомості, що зараз же вони й зникали з голови. Зате хлопці самі себе розвивали, багато читаючи, їм довелося прочитати випадком кілька українських книжок, потім «Кобзаря». Се вже сталося тоді, як Демид жив у старого Квітковського, що сам трохи кохавсь у рідному слові і направляв хлопця на добрий шлях. Гордія він не направляв, бо здебільшого Демид ходив до Гордія (у того була краща до читання хата), але все, що читав Демид, чув од його й Гордій і, щиро приймаючи, незабаром зробивсь «українофілом», – таким ім'ям згорда звав себе п'ятнадцяти років хлопець. Тоді вже сам добував українські книжки, давав їх нишком товаришам читати і мав на кількох чималий вплив. На його щастя гімназіальне начальство якось не довідалось про це. Здавши (одним з перших) екзамена в гімназії, він укупі з Демидом пішов до університету. З того часу товариші почали й жити вкупі.
Тепер обидва мали заміри шукати в місті роботи: Демид – допоминатись у земстві посади земського лікаря на село, а Гордій – шукати судової практики. Обидва були повні надій, у обох були в голові широкі мрійні плани, найбільш у Гордія. Плани були щирі, чесні, не самолюбні: хлопці звали себе українськими народовцями… Гордій був мов ще демократичніший од Демида, ще палкіший та гостріший своїми поглядами.
II
Другого ж дня обидва наші приятелі пішли надвечір до Квітковського.
Петро Квітковський був ще зовсім молода людина, йому було тільки 23 роки – рік минув, як він здав екзамена з університету. Опріч Ганни, у його не було ні братів, ні сестер. Батько його, урядовець, умер, покинувши жінці з сином та з дочкою кам'яницю, з якої вони могли так-сяк прожити.
Ківітковські були здавна городяни і мало бачили село. Але старий небіжчик Квітковський вважав себе за вкраїнського патріота, хоч не ворухнув і пальцем, щоб чимсь той патріотизм виявити, – то ніколи все було «за недосужностію по должності і за другими клопотами», як каже Возний [3], – то небезпечно. Та все ж старий Квітковський міг сказати про себе, що він «од рожденія свого розположен к добрим ділам», і це він виявив хоча тим, що мав десятків зо два вкраїнських книжок та Щевченків бюст у себе в кабінеті та дав ті книжки прочитати своїм дітям.
Квітковський умер, як синові було 20 років, а дочці 14. Обоє вони зосталися з матір'ю – цілком пасивною жінкою. Вона зовсім не могла керувати дітьми і завсігди сиділа у своїх покоях, вітаючи там знайомих чи розкладаючи пас'янси. Діти зросли більш-менш самостійно і пішли ще далі тим напрямком, на який штовхнув їх батько своїми вкраїнськими книжками та Шевченковим бюстом. Праці в цьому напрямку досі не виявляли ніякої: Ганна тим, що не мала на се ще й часу, а її брат, може, й мав би час, та якось не міг собі ладу дати. Діла ж у його було небагато: скінчивши університета, він незабаром добув собі лекції в приватній гімназії, вони давали йому невеликий заробіток і брали всього години три на день.
Гайденко та Раденко підійшли до великого будинку і подзвонили. Двері відчинив сам Петро Квітковський – високий чепурний парубок, надзвичайно білявий (він удавсь у матір) та ще й блідий, – і повів їх до себе в хату. В їй був чималий нелад та пил. Книжки купками лежали всюди.
– Сідаймо тут, люди добрі, – промовив Квітковський, – а як прийде людей більш, тоді переліземо на ширше місце.
– Хіба ще хто має прийти? – спитався Гайденко.
– Стрівся сьогодні з Давиденком та з Келишинським, казали, що зайдуть, – одмовив Квітковський.
Українська студентська молодіж часто сходилася до Квітковського поговорити або почитати. Квітковський був симпатична людина, та й жив зовсім самостійно і мав зручну кватирю.
Гості не встигли ще й сісти, як почувся дзвоник біля дверей і через кілька хвилин до гурту ввійшов ще один добродій – Іван Давиденко. Се був товстенький чоловічок з швидкими очима, дуже пістриженою маленькою борідкою, з хапливими рухами. На його колись великі надії клалися. Колись він заходжувавсь видавати часопис, щоб, як казав він, – «виясняти місцеві потреби», та через якийсь «зась» мусив дуже скоро облишити цю справу і опинився секретарем у земстві; там він сам заправляв усіма справами, бо предсідатель був лібералу та ще й лінивий.
За їм увійшло ще двоє – один худий високий студент знайомий і Гайденкові, і Раденкові, і другий добродій. Раденко другого не знав, і Квітковський познайомив їх:
– Мій родич Степан Келишинський.
Раденко глянув на Келишинського, подаючи йому руку. Се був ще молодий, років 24 чоловік, високий, огрядний. Його одгодована чепурна постать у гарно пошитій одежі пасувала до випещеного вродливого обличчя. Голова була одкинена назад, очі дивилися сміливо, чепурні чорні вуси завивалися вгору.
– Дуже радий! – промовив Келишинський, досить недбало стискаючи руку Раденкові, і зараз же заговорив з Квітковським.
Прийшло ще кілька людей, в хаті зробилося тісно, і Квітковський попрохав гостей до зали. Як ішли, Гордій стиха спитавсь у Демида:
– Чи ти знаєш цього Келишинського? Що воно?
– А так собі, – ніщо, десь у суді служить, родич господареві, то, мабуть, і зайшов випадком.
Посідавши в залі, почали розмовляти. Трохи згодом вийшла й Квітковського сестра, Ганна. Вона ніяк не нагадувала брата, бо вдалася в батька. Обличчя, може, з не зовсім рехтельними рисами, було любе й чепурне – розумні темні очі під дугастими бровами та високий білий лоб були йому окрасою. Раденка дуже вразила її невисока, але струнка постать. Він не зводив з неї очей і зовсім не помітив, що і в Демида Гайденка очі відразу засяли, як дівчина ввійшла в хату.
Брат познайомив сестру з Раденком. Гордій блиснув на неї своїми сміливими ясними очима, і дівчина несамохіть звернула на його увагу.
– Я чув, – ви недавнечко з села? – почав Раденко, сідаючи коло Ганни.
– Еге! – кивнула вона головою.
– Я теж відтіль, і цікавий знати ваші вражіння… Як вам здалося село? Що ви в йому знайшли?
– Ваше питання дуже широке, та я й не можу сказати, що була на селі близькою до народу: народ якось одхиляється од інтелігентної людини… – відмовила дівчина, трохи соромлячися з несподіваних запитань.
– Я виріс проміж народом, – сказав Раденко, – і думаю, що вмію з їм говорити…
Але його перепинив один студент:
– Саме це й я помічав – мужик нам не йме віри. І я певний, що це буде доти, поки обов'язкова освіта українською мовою порівняє пана з мужиком.
– Освіта вкраїнською мовою – це так, але не обов'язкова – відказав Гордій. – Це був би примус над народом. З якого права інтелігенція робитиме свої бажання обов'язковими народові? Чи не схотів би того й народ ізробити?
– Ти помиляєшся, Гордію, – відказав Демид Гайденко, – свої бажання накида інтелігенція народові, а загальнопризнану правду.
– А яку ж то?
– А ту саме, що світ кращий од темряви.
– Невже ви думаєте, що народ сам, коли схоче, не візьме цього світу? Хіба важаєте народ за дурня, що не розуміє власної користі? Світ кращий од темряви! Але – який світ? Той, що ви бачите, те, що ви вважаєте за світ! А може світ зовсім не такий і, може, зовсім не такого світу хоче народ? Як же ви можете накидати йому свою просвіту, коли він, може, її не хоче? Невже ви думаєте, що народ дитина? Що не має свого морального кодексу, своєї – коли хочете – культури? Я серед народу народивсь, виріс серед його і знаю, що ви дуже помиляєтесь, думаючи так.
