Маріупольський процес - Вдовиченко Галина (первая книга TXT) 📗
Я помер, думає Роман.
– Чорта лисого! – сміється Корнет.
– Відходимо, – попереджає Міхалич.
– Ти залишаєшся, – нагадує Лом.
– Розплющуй очі, – наказує Міхалич.
– Розплющуй очі, – повторює Валік.
Роман робить те, що вони сказали. Валіку, думає він, у мене твій зошит.
– Я знаю, – відповідає Валік.
19
Їдуть на Маріуполь із таким настроєм, що звідти не вступляться, на підході до нього зариються в землю, вгризуться, як ті тетраподи у ґрунт, а міста не віддадуть. Їдуть уночі, у звичайному автобусі, колишній маршрутці, навіть номеру на бічному склі не зняли. Хлопці сплять, похиливши голови, а хто не спить, вдивляється у ніч та у свої думки. Роман сидить поруч з Апостолом, той розмірковує стиха:
– …ті, що відреклися, повернуться. Саме вони згодом будуть найбільш відданими. Таке вже було.
– Коли? – запитує Роман.
– Давно… Людина – сильна істота, але вона й слабка. Вона може не раз і не два відректися, а потім гірко покаятися і любити, щиро любити. Може пройти шлях апостола Петра, який тричі відрікався від Христа, а згодом став одним з його найближчих послідовників.
– Ти у це віриш?
– Я знаю. Є речі, які не потребують віри, це просто знання. Розумієш?
Роман погоджується, він розуміє. Він ще не розповідав Апостолу про свій дар, хоча, може, він його вже й позбувся, хтозна. Для чого йому цей дар, він теж іще не втямив, залишає цю загадку на потім, на після війни.
– Я знаю, що ті, хто щиро заплутався й збився з дороги, вони мають пройти свій шлях і повернутися, – стишує голос Апостол.
– Це було б диво.
– Звичайне диво, зауваж, Французе, – каже Апостол.
– Слухай, – Романові раптом сяйнула думка, він повертає голову до Апостола. – Тебе насправді як звати?…
За тисячу триста кілометрів одна від одної, кожна у своїй частині країни одночасно прокидаються мама Романа і Ольга. Ганна Андріївна встає, прочиняє кватирку, пускає до кімнати повітря нічного міста. Чоловік схропує, перекидається на другий бік, підпихає долоню під щоку, він зараз схожий на повнолицього сивого хлопчика.
Ольга слухає ніч, відкинувши ковдру, тримаючи руку нижче пупка. Уздовж її сяючого живота проходить світла смуга Чумацького Шляху. Під долонею гаряче. Там починає свій путь Божою дорогою нова зірка галактики. Вона вже існує, крихітна, наче зернятко, вона посилає ледь чутні сигнали й випромінює тепло. Ольга накрила її куполом своєї долоні й прислухається до цього тепла…
– …Петро? – запитує Роман. – Тебе звати Петром?
– Ні, – скидає брови Апостол, – звідки ти взяв?…
Серпень 2014 – лютий 2015
