Гетьманська Україна - Чухліб Тарас (книга жизни txt) 📗
Неабияку роль у формуванні етнічного складу й національної території України відігравали міграції людності та освоєння нових земель. На Лівобережжі в кінці XVII-XVIII ст. як стихійне, так і організоване заснування населених пунктів відбувалося відносно повільно. В регіоні не спостерігалося такого масового та активного заселення, як у попередній історичний період. Його простір на той час в основному було залюднено (лише на півдні краю, на Полтавщині, значна частка земель перебувала "впусці", тобто, не оброблялася). Цим пояснюється той факт, що протягом досліджуваної доби тут виникло всього кілька десятків сіл і містечок. Так, за нашими підрахунками, на території сучасної Полтавської області тоді з'явилося близько 30 сіл. На Чернігівщині заснування більшості населених пунктів припадає на останню чверть XVII - першу половину XVIII ст. (Рубанка, Гирянка, Савин, Лупасове, Олександрівка та інші). Слід відзначити, що в межах Сіверщини серед переселенців домінували вихідці з Білорусії, причому природним кордоном поширення їхніх поселень стала Десна. На південь від неї переважали переселенці українського походження.
Поява нових населених пунктів обумовлювалася як політичними, так і соціальними та економічними чинниками. Наприклад, с.Гриньки (у 60-х pp. ввійшло до складу Жовнинської сотні Лубенського полку) заснували козаки, що втікли з Правобережжя, де зазнавали утисків від польської шляхти. Воно розташувалося на землях, які чигириндібровський сотник Іван Булюбаш перед тим захопив у шушвалівських козаків. Так само виникло с.Коряївка (перша сотня Полтавського полку). Його в ті ж роки заснували переселенці з Правобережної України, що рятувалися від шляхетського гніту. В зв'язку з усуненням у XVIII ст. загрози вторгнення орди з Кримського ханства на Лівобережжі, зокрема біля річок Орель та Сула (притоки Дніпра), з'явилося кілька нових населених пунктів. На відміну від цих сіл, що виникли стихійно, заснування с.Попівка на Полтавщині було організовано в другій половині XVIII ст. урядом (як казенне поселення).
У вітчизняній історіографії радянського періоду міграції людності з правобережних, а також західноукраїнських земель на лівий берег Дніпра і далі зазвичай висвітлювалися як реакція на "нестерпну експлуатацію з боку польської шляхти". Значною мірою з цим твердженням можна погодитися. Однак при цьому мало уваги приділялось іншому аспектові, а саме: як переселенців на місцях "зустрічали", так би мовити, свої "єдинокровні" можновладці. Про зворотний рух практично взагалі не писали. Причини цього цілком зрозумілі: хіба могло бути таке, щоб українці тікали з Російської держави (вона ототожнювалася з братнім російським народом) у Річ Посполиту, до ворогів - польських шляхтичів і магнатів?!
По-різному складалася доля переселенців у межах Лівобережжя, Слобожанщини, Південної України. Важливу інформацію про деяких із них містять, зокрема, матеріали 1748 p., що стосуються Миргородського полку і суміжної з ним території. Так, від місцевого полковника Василя Петровича Капніста (1737-1750 pp.), батька відомого українського письменника і громадського діяча В.Капніста, "заднепровских мест обыватели" зазнавали "крайнія обиды и разоренія", "разбойническия нападенія" та "нещадный бой". Повновладний старшина, ігноруючи спеціальні укази царського уряду про дозвіл заселяти вільні землі, забороняв це робити в своєму полку, карав неслухняних. Нерідко грабував чи нищив господарства "жидов" та колишніх жителів "Полской области", "отягощал своими податями", проганяв їх, що часто-густо призводило до повернення останніх на старі місця проживання. "Полковник миргородский Капнист, - зазначається в документі, - по Заднепром на собственной государевой земли (підкреслення наше - авт.) умышленно не имея никакого указу (тобто, без дозволу - авт.) отняв от тамошних жителей многія пахотныя земли, леса и населив себе слободы, а именно первая слобода прозываемая Свинарня, другая Чернечая Гребля, третая Начутце. И до той слободы Свинарне сверх поселенія того рабочего поля верст на двадцать, до другой слободы... и до третой... поля рабочего и сенокосов верст на двадцать, да пасел" три хутори на берегах Інгульця, Макрихи та Ухівки, "отобрав все поля". Крім того, він посилав своїх слуг на правий берег Дніпра з наказом грабувати тамтешніх мешканців. А в с.Петровський Острів призначив отаманом Василя Кривця, який також "козакам і обывателям чинил бои, грабительства и разоренія", через що ті "розошлись в Полшу безвестно". Внаслідок утисків з боку місцевої старшини в 20-х - 40-х pp. XVIII ст. з окремих сотень Миргородського полку повтікало понад 200 чоловік "з месних людей".
Аналогічні явища спостерігались і в інших лівобережних полках. Так, Переяславська полкова канцелярія 18 вересня 1761 p. надіслала в Генеральну військову канцелярію "Відомість" про "вихідців" у "Полскую область" протягом першої половини століття. Згідно з нею, туди переселилося 5784 особи, з них 3371 чоловік і 2413 жінок.
Залишаючи межі Російської імперії й осідаючи на землях як українських, так і польських можновладців, переселенці відходили від кордону на відстань від 1 до 100 верст, але найчастіше на 20-40 верст.
Згідно з даними "Відомості" від 8 березня 1752 p., приблизно такі ж за обсягом міграції населення протягом першої половини XVIII ст. відбувалися і в Гадяцькому полку. Основними напрямами відселення були білоцерківський і богуславський. Про перебування більшості переселенців сказано: "живут неизвестно где".
З Київського полку за такий самий проміжок часу на територію Речі Посполитої "вийшло" 424 чоловіки і 270 жінок, з Лубенського - відповідно 788 і 576.
Багато це чи мало? З огляду на той факт, що за ревізією 1764 p. в дев'яти лівобережних полках (Стародубському, Ніжинському, Чернігівському, Прилуцькому, Лубенському, Миргородському, Галицькому, Київському та Переяславському) нараховувалося "всего во всех частях" 916 017 душ чоловічої статі (якщо додати до цієї суми ймовірну кількість жінок і дітей, тобто помножити її принаймні на 3, загалом буде 2 748 051 особа), відсоток переселенців можна вважати незначним; істотно впливати на демографічну ситуацію в краї він не міг.
Оскільки міграції людності не мали спеціально організованого характеру, переселенці могли самостійно обирати місця для поселень. Інколи райони під заснування нових населених пунктів прямо визначалися царським урядом або старшинською адміністрацією. В таких випадках переселенцям відводилися вільні, придатні для обробітку і косіння трави землі, а безпосередніх виробників на кілька років звільняли від державних податків.
Заселення Лівобережжя відбувалося за рахунок переселенців з різних районів України, а також із Росії, Білорусії, Грузії, Молдавії та інших країн. Досить значними тут були грузинські поселення. Грузини з'явилися в Росії в 20-х pp. XVIII ст., розраховуючи на підтримку останньої в їхній боротьбі проти турецьких і персидських загарбників. Наприкінці 30-х pp. вони оселилися на території Гетьманщини, де спочатку мешкали лише в межах Полтавського, а згодом - Миргородського, Київського, Прилуцького, Ніжинського, Чернігівського, Стародубського, Переяславського й Лубенського полків. Тільки з грузинської колонії в Москві на Полтавщину перебралося близько 1,5 тис. чоловік.
У другій половині століття засновують свої поселення в регіоні й західноєвропейські колоністи. Зокрема, на Чернігівщині, в районі Білої Вежі (Борзнянський повіт), шість невеликих колоній заснували німці. В 60-х ор. відбулося переселення із Болгарії на землі, які належали Києво-Братському монастирю. Звідси болгари пізніше розселилися в межі Київської та Чернігівської губерній. В одному з документів 1766 p. перераховано близько 200 чоловік польської, болгарської, німецької, сербської, "волоської", "цесарської", "саксонської, угорської, чеської та інших національностей, які перед тим прибули "из-за границы в Киев, в Росію" і тут оселилися для постійного проживання.
