Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (лучшие книги читать онлайн txt) 📗
— Чого ми сюди забилися? — пошкодувала Гафійка.
— Клич ангелів, аби нас звідси висмикнули, — сказав я. — О, прочитаю за це таткові молитву, — ледве прошепотіла вона пересохлими губами. — Пити хочеться.
- І мені.
— Довго він ще буде казати казання?
— Ось зараз священик помахає над головами кропилом і почнуть розходитись.
Спереду кілька рядів опустилися на коліна. Увесь шарваок відхлинув назад, почалась давка, заголосила жінки і діти.
— Божечку! — йойкнула Гафійка. — Кості переламають! Вона обома руками відштовхувала огрядну молодицю в гаптованому заполоччю кожусі, лементувала: «Ой, звихнуть! О боже, порвуть усе на мені! Ой, розривають!» І закричала з такою силою, що, мені здається, і Гривастюк під балконом не міг її не почути.
Побачивши сум'яття, священик застиг над натовпом з піднятою кропильницею, на балконі занепокоїлися і щось вигукували. Я потягнув Гафійку за руку і п'ядь за п'яддю став проштовхуватись до підворіття. За нами рушило кілька хлопців. Підпираючи нас, вони витиснули мене в підворіття і майже на руках винесли Гафійку.
— Дикуни! — обурювався один з парубків. — Нашим людям лише в лісі сидіти. Ади, що з кожуха зробили, — показував він на розпанахану полу і червонів од злості. — Гарапниками їх треба вчити, сволота темна, громада коростяна!
На баранковій шапці парубка між сріблястими кучериками заплутався новенький, сяючий золотом тризубець. Дерево життя…
— А ти чого сльозу пустила? — звернувся парубок до Гафїйки і, зустрівшись поглядом з товаришем, додав:- Нічого дівиця, га? Очі як глиці прошивають.
— Облиш, — сказав його товариш. — Бачиш з ким? На ковнірі ще сліди од відзнак. Добре зшита шинелька…
Ми вибралися на безлюдну вуличку по другий бік будинку, за яким мітингували. У кінці вулички голими коминами настовбурчився в холодне небо незакінчений Народний дім.
— Тобі погано?
— Ганьба, а не фестин. Гафійчине лице вкрилося червоними плямами. Вона глянула вздовж порожньої вулиці і заклопотано, збудженим голосом попросила:
— Тікаймо звідси, Прокопе. Вони зараз сюди виваляться.
— Не бійся, — почав я заспокоювати її. — Ось пройдемо біля народного дому до ґуральні, а там уже околиця.
— Я пити хочу.
— Там же й нап'ємося. Вона вп'ялася рукою в мій рукав і задріботіла високими черевиками по бруківці.
Перед війною у Заліссі встановили водопровід і завбачливо позавалювали криниці. Тепер водогін не працює, і люди хтозна-як перебиваються. Метрів за п'ятсот від ґуральні біля перекошеної мазанки був журавель. Я витяг відро води. Гафійка вже заспокоїлась, але очі ще червоніли від сліз.
— Спочатку ви, — скривила вона обличчя в усмішку.
— Тоді знатимеш, що я думаю? — Я розсміявся. — Ой, нецікаві ж мої думки, Гафійко.
— Не набалакуйте на себе. — Вона густо зашарілась і відступила від криниці. — Пийте.
Вода була гіркувата і тепла. Обережно нахиливши відро, Гафійка вимушено посміхнулась своєму відображенню. І в цьому був якийсь забобонний зміст.
— Як парує!..
— Зате чиста.
— А тепер на торговицю? — звела вона очі.
— Не знаю.
— Лиш не туди, — показала Гафійка на місто.
— Тоді, поки вляжеться, сходімо на цвинтар. Я ще не був на батьковій могилі.
Кладовище в Заліссі над Дністром, на грудях схожої на перевернутий човен гори, яку з трьох боків омиває, широко розлившись по долині, ріка. Сюди вела глибоко прорізана в суглинні дорога, така розбита і покручена, ніби спеціально була замовлена небом, щоб сюди ніхто, крім похоронної карети з священиком і мерцем, не міг дістатися. Але й слідів карети з осені не залишилось. Мабуть, вона за старістю більше не служить людям, і труну з покійником за сільським звичаєм несуть до могили.
Ще здалека я побачив високий білий хрест над скопищем пам'ятників. На нього й Гафійка дивилась.
— Бачите? Ми були на похороні.
Я мовчки торкнувся її плеча.
На могилі росла вишенька. Весною, може, й зацвіте. Ми сіли на лавочці. Я бачив батька крізь темну товщу землі в тій же позі, в якій він мені привиджувався, — мовчазного, засмученого, і сковано-зібраного, мов перед ударом. Якби ж я застав його! Може, поклав би він на плече свою важку руку, суворо, ніби відчіпне, дав би якесь напучення, посміхнувся б, ховаючи батьківське занепокоєння, і, на якомусь слові, на якійсь незабутній інтонації урвавши самого себе, сором'язливо пригорнув до грудей. Наскільки легше було б, наскільки більше було б упевненості, наскільки зрозумілішим стало б життя!
В одному міфі говориться, що колись в Америці жили племена із сумною долею-прокляттям: вони будували свої міста з країв терену, який їм подобався, до середини. Коли не ставало місця для жител і населення не могло поміститися в місті, його покидали і будували нове місто, перекочувавши на ширший простір і знову оточивши себе лиховісним колом. Звідки впав цей аркан на людську свідомість? Либонь, предки в такий спосіб пристосовувалися до певних умов, а можливо, в центрах поселень береглися святині, які захищали од ворогів. Потім святині звиродніли, історична доцільність цих методів будівництва міст згубилась у глибині сторіч, а вся цивілізація зосталась приреченою на те, щоб загинути від протиріччя із здоровим глуздом.
Чи й ми отак — кожен зосібно і всі разом у цій нещасній закутині — не оточуємо себе колом прокляття, називаючи його надією, і намагаємося примиритися із своїм жалюгідним становищем, кров'ю і потом скроплюючи рідну землю заради чужих інтересів, щоб потім покинути її, перебравшись на місця несправджених сподівань. І несамохіть у цьому винні батьки, які ідуть з життя, не доказавши дітям найголовнішого. Ось він лежить під темною товщею землі, передавши мені свою муку, а як її з себе скинути, так і не повідомив.
— Прокопе!
— Що, Гафійко?
— Не думайте, не треба.
— Чому?
— Ми тут не довго, — мовила вона, запинаючись, — а, здається, що минуло багато днів.
— Тобі скучно?
— Ні, я подумала, що могили старять людей. Ну, не самі могили, а їх присутність, чи що… — Вона розгубилась, вживши заблудне книжне слово, та швидко опанувала собою і додала:- Я це відчула на собі. Знаєте, євреї виносять покійників з дому того ж дня.
— Забобони?
— У них щось від правди, — серйозно сказала вона.
— Що саме?
— Ну, якась пересторога чи щось… — Гафійка коротко звела брови і сіла зручніше.
— Оцим байду6Ёе, — сказав я. — Та ми повинні пам'ятати, як вони жили, бо тоді й нас не штука поховати.
Гафійка зиркнула на мене широко розплющеними зляканими очима.
— Підемо, Гафійко, — сказав я.
Місто відбушувало. Нудьгуючи, вулицями тинялись парочки, горлали під будинками п'яні. Усе убранство немов корова язиком злизала. Євреї ще стояли з цукерками і крихітними булочками. На торговиці метушилося гайвороння в купах витрушеної зопалок січки, дітлахи вишукували шкуринки, «домашнього, із дна», нечувано смачного хліба, тут же поміж собою вимінювали їх на золочені обгортки від цукерок і патронні гільзи, що дісталися малечі після салюту.
Війтиха безпечно досипляла під кожухами святковий сон, лиш клин спідниці парусом роздувався на вітрі.
— Що ми тут ночувати будемо? — бідкалась Гафійка.
— Якщо батькові треба…
Мене непокоїло, чи Омелян встигне попідписувати контракти. Але ж він мусить піти за гербовим папером.
Із саней зісковзнув червоний півкожушок, яким війтиха вкрила ноги. Піднявши його, я сперся на затильник і дивився, як майдан поспіхом покидають останні підводи. Небокрай завішувався на вітер малиновими стяжками, пощипував мороз. При в'їзді на торговицю показався Іванчук. П'яно перевалюючись з ноги на ногу, він ніс на витягнутих руках, мов дарівницю, пакуночок.
— Файно. Безподібно, — процокав він замислено, лиш на мить затримавши на мені погляд. Спіткнувся, похапцем, балансуючи пакунком, вирівнявся й хотів було покласти його під кожуха, та натрапив на війтишині стегна.
— Чи ти зовсім здурів! — схопилась Катерина. Мабуть, Іванчук сюди вже навідувався. Катеринині очі дивилися крізь заволоку, лице розцвіло, як польовий мак.
