Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (лучшие книги читать онлайн txt) 📗
— Опісля сповістиш Марину, — раптом сказала над моєю головою Левадиха. Вона наче від печі повернулась: щоки рясно палахкотіли, очі поблискували. — Від Марини повернеш до Байдиної жінки, того Байди, що його перед тижнем заарештували. Четверо діток у хаті. — Помовчавши, додала: — Марина від Ковальчуків відокремилась (лишень не подумай, що для того, аби мужиків занаджувати). То зайди з городу до комірчини, бо псяра може накинутися.
Попереносити до схрону Левадишине збіжжя не складало труднощів. Я акуратно присипав бруси сміттям і навалив важкий відземок. Левадиха примірялась примруженим оком.
— Ніхто й не подумав би! — сказала в захопленні. — До того ж оборіг непокритий, непримітний. То квапся, Прокопику, най тобі бог помагає.
Небезпека прибавила старій енергії. Здавалося, вона могла б командувати відступаючим у паніці полком. А я одного разу не дав стриму роті. Та й добре зробив. Розбіглися, як миші, і ще на день зберегли собі життя.
— Байдиха… До Байдихи не забудь, — кинула Левадиха навздогін.
Шибка спливала проти місяця тьмяним нереальним блиском. На стіні мерехтливо тріпотіли тіні від дерева з яким загравав вітер. Я злегка постукав. Із бузкової темряви комірки в недобудованій стодолі виринула біла тінь.
— Хто?
Я поманив Марину пальцем. Рипнули двері. Мабуть, вона мене впізнала, інакше не вийшла б. Але ступала в город трохи боязко, на ходу зав'язуючи хустину. Я рушив назустріч і зачепився за пеньок. Марина зупинилася, потім позадкувала до рогу стодоли.
— Ти знову п'яний, Прокопе.
— Я? Знову? Хіба я тоді…- мені аж у грудях закололо.
— Авжеж, — сказала вона, і голос її наче повеселішав од такого переконання. Але вона продовжувала відступати за стодолу.- Інакше ти й не прийшов би, Прокопе. Ти навіть голови не піднімеш, коли я забіжу до Левадихи. Сидиш у світлиці, причаївшись, — ні звуку.
— Я не п'яний, Марино.
— Видко, мені вже не знати, який ти тверезий.
— Але ж…
- І не старайся, не повірю. — Вона шмигнула до дверей. — Не повірю.
Мені зробилось до гіркоти неприємно, але часу на виправдання не було.
— Завтра реквізиція, Марино. Прийшов попередити. Стара послала. — Останнє я міг не казати — по-дитячому. — Коли треба, то допоможу, сховати. — У горлі ніби терли гостряком коси.
— Мені не спішно, — озвалась вона, ховаючись за дверима, і, немов з іншого берега: — Сама справлюся.
— Прекрасно, — бовкнув я зловтішне. — Щасливо!
Але я залишився. Сів на пеньку навпроти віконця, закурив У комірчині спалахнуло світло, і до шибки наблизились ще засліплені ним великі, стражденні Маринині очі. Вона не побачила мене. її тінь довго маячила на стіні, не рухаючись. Перегодом Марина знов виглянула у вікно, я забарабанив у скло.
— Куди діти, бог святий знає,- мовила вона, з силою штовхнувши раму.
Із комірки повіяло духом просушуваної білизни, запахло медом. Був іще якийсь хвилюючий незбагненний запах, од якого ставало тоскно. Я подумав, що це, напевне, запах домівки, людського стійла, бо він розпирав груди не міцністю, а лише легким натяком і збуджував якісь невиразні спомини, як образ богоматері, що годує святе дитя.
Якби не очі, Марина виглядала б дуже молодо. «Я підносив зір до господа бога, складаючи йому хвалу за те, що він дав мені дожити до тої хвилини, коли людина стає справжньою людиною, доповнюючи своє життя життям іншої істоти…»
— Багато в тебе? — запитав я, перериваючи струмінь десь вичитаної беліберди.
— Чого? Ні, ти ніби випив. — Вона ворухнула ніздрями. — Скажи правду, Прокопе, чого ти мене мучиш серед ночі?
М'яка шалінова хустка легко огортала її ясне, без жодної зморщечки чоло. Якби Марина не відштовхнула мене, не звела суворо брови, не кинула вслід якесь образливе слово, я взяв би в долоні її голову і поцілував. Але вона вчинила б саме так, я це бачив по її очах. А окрім того, завтра реквізиція. У моїй душі прокидався неспокій, коли не щось гірше, брудніше, нестримніше — ота дика окопна темна сила, що жене в безвість. Я ніколи не дозволю собі навіть стояти близько біля Марини, коли в мені заворушаться ті скажені соки. Навіть не знаючи, що зі мною станеться завтра, я не наважусь торкнутись до цієї ні в чому не винної і нещасної жінки.
— У Левадихи просторий погріб, — сказав я трохи тремтячим голосом. — Якщо зерна небагато, то можна верхом на коні перетаскати.
— Воно й небагато, а морочливо буде.
— Виводь коней.
— Ні, Прокопе. Нехай забирають, коли вистачить совісті.
Оце ті слова, які мене, мабуть, колись піднімуть з могили.
— Не журися, — зло посміхнувся я. — Власті — худоба така: обчистять і звелять за шерстю гладити. Виводь коней! Виводь і не доводь мене до краю.
— Цить, Прокопе, діти сплять.
— Я ж потиху.
— Ти розкричався, Прокопе. Я не сподівалась, що ти так можеш… Іду, виводжу…
Дивних погоничів могли б побачити тої ночі колобродівчани: легкою, скрадливою ступою ми тричі пересікли село туди і назад, притримуючи на кінських крупах роздвоєні кірцеві мішки. Під копитами тихо потріскував хрусткий льодок на калюжах, шмагав вітер, повернувши зі сходу і свавільно розгулюючи німим селом.
За першим разом я сповістив про реквізицію Байдисі й Ревеці, за другим — Молотковському і Загаті, за третім — Ковальчукові й Богданові Онуку. Ковальчук досвіта виїхав скрипучим, вивершеним мішками возом до вертепу.
Я вже не міг заснути. Мене дивувало, що Марина відчула тривогу лиш тоді, коли зерно опинилось у безпечному місці. Вони кілька хвилин тихо перемовлялися з Левадихою біля воріт, і до мене під оборіг дзвоном упало два слова: «На знищення…» Ще дбайливіше закидавши схрон, я став самозабутньо копатися в пам'яті, шукаючи в противагу цим двом словам інших — значливіших і загальніших. Та їх не було. Те, що таїлося за ними, було знайоме мені. Я його бачив колись дома, з ним не могли собі дати ради батько і мама, воно жило в інших хатах, але ще не мало назви. На війні щось близьке від нього збіглося з назвою «смерть», але там ми принаймні знали, що нас уб'ють, і це не мало магічного впливу на людину-солдата. А в цьому «щось» якраз була якась магічна сила. Це був злий бог, якого можна було бачити і не бачити, якого можна було чути і не чути, але його присутність ніяк не можна було пояснити, бо вона була така, що не піддавалась осмисленню і розчленуванню, як прокляття.
Зустрівшись поглядом з іноплемінцем, дикун не може відбитися від почуття, що його хтось переслідує. Те саме приблизно було й тут. Але воно гіпнотизувало мільйони, і не було ідола, в молитві до якого скріплювалися б сили душі.
Вранці я не пішов до каменоломні. Левадиха раз по раз виходила до воріт, запитуючи, «що чувати в селі». До ладу ніхто нічого не знав. То на одному, то на іншому кутку валували собаки, гавкіт поволі пересувався у наш кінець. Я сподівався, що до «гостей» всі підготувалися. І возів, як на таке село, справді назбирали мало. До півтора десятка. Зерно годилося хіба коням на фураж. Зате гнали худобу, везли сіно і конфісковану упряж. Робилося це з азіатсько-слов'янською богобоязливістю, методично, з вірою у святу неминучість подібних актів. На обличчях реквізиторів була така невинність, що воістину про них сказано:
Здебільшого постраждали незаможники, які вирішили не ховати зерно, мовляв, не загребуть же останньої пучки з комори. Татаринова Параска бігла за обозом, заломивши руки, і страшно роззявленим ротом вигукувала:
— Най вас наглий шляк трафить, грабіжники! Най вам печінки повипадають! А щоб ви свої поганські нутрощі повиригували!
Вона обводила лисі гори диким поглядом, щось шепочучи, наче пробуючи на смак прокльони, і знову голосила:
— Та вже й землю заберіте, турки-монголи! Най буде, як при панщині. На дідька мені земля, коли все, що вона дає, забира-а-а-аєте! Робіть панщину, кольки б вас скололи. Який я маю зиск із землі? Який?!
