Малиновий Клин - Білий Дмитро (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗
У 1930 р. закінчилася перша стадія примусової колективізації. Небажання селян працювати в колгоспах, постійні повстання в селах і станицях, різке зниження врожайності свідчили, що серед більшості сільського населення Кубані та України продовжується міцний опір намаганням побудувати колгоспну систему.
Селянам ніби й дозволялось залишати колгоспи, і за короткий час більшість селян Кубані та України це зробили. Однак тим, хто виходив з колгоспу, відібрану землю, реманент і худобу не повертали. І працелюбні господарі з останніх сил намагалися відбудувати своє зруйноване господарство.
Але відступ партійного керівництва від проведення суцільної колективізації був лише тимчасовим — почався другий етап наступу на незалежного селянина, наступ, який призвів до жахливих наслідків. У вересні 1930 р. на селян-одноосібників були покладені надзвичайно високі зернові податки. Якщо зважити, що цілий рік вони не мали змоги вільно господарювати на своїй землі, то можна зрозуміти: такі податки повністю розорювали одноосібників. І практично перетворювали незалежних господарів у жебраків.
Знову покотилася безглузда хвиля розкуркулювалня — сотні тисяч родин потяглися під вартою у Сибір на голодну й холодну загибель. Решта селян знову опинилася в колгоспах на ницих трудоднях. За короткий час колгоспи були перетворені на ідеальне знаряддя для вибивання у селян зерна. Селяни й козаки вже майже нічого не мали в особистій власності — всі харчі і збіжжя ретельно контролювали колгоспні керівники. Сталінський уряд нарешті здобув можливість у десятки разів збільшити вивіз хліба за кордон, за що мав отримати величезні кошти. Але доки фермери Канади топили своє збіжжя, щоб на нього остаточно не впала ціна у країнах Америки та Європи, куди постачався відібраний у селян хліб, серед українців починався вже голод.
7 серпня 1932 р. вийшов закон "Про охорону державної власності", згідно з яким вся колгоспна власність ставала державною. Пізніше цей закон отримав серед народу назву "закон про колоски", адже сотні тисяч селян були позбавлені волі, відправлені у сибірські табори або розстріляні тільки за те, що намагалися на колгоспному полі зібрати хоч трохи колосків для своїх голодних дітей.
Переважна більшість населення Кубані вже була поколективізована. Найупертіших козаків-господарів розстріляли або відправили до Сибіру. Але ще мільйони селян України й Кубані продовжували чинити постійний опір колгоспній системі, не могли змиритися з тоталітарним устроєм, що утверджувався. Кубанські козаки, предки яких відстояли свою волю у кривавій боротьбі з польськими панами, царськими вельможами, генералами-диктаторами, не могли стати безправними гвинтиками у механізмі сталінської держави. Але тепер у цій нерівній жорстокій боротьбі Кубань була приречена.
23 липня 1932 р. вийшла постанова політбюро ЦК ВКП(б) про хлібозаготівлю на липень. Збіжжя, яке повинні були здати Україна й Кубань, сягало фантастичної цифри. Враховуючи те, що весною 1932 р. Кубань охопив голод, що врожай значно знизився, ця постанова, в разі її виконання, приречувала населення Кубані й України на голодну смерть. Так Сталін зі своїми помічниками свідомо раз і назавжди вирішував проблему з «непокірними» кубанськими козаками.
Для виконання хлібозаготівлі на Кубань стягували війська, особливо каральні загони. Проти кубанців почалася війна, справжній геноцид.
По хатах місцеві активісти проводили повальні обшуки, під час яких забирали всі харчі, викачували абсолютно все до останньої зернини. За спробу зберегти хоч трохи продуктів, заарештовували або розстрілювали.
Безпосереднім керівником терору і розправи на Кубані був Лазар Каганович. "В целях усиления хлебозаготовок командировать... т. Кагановича на Сев. Кавказ с группой в составе тт. Юркина, Чернова", — зазначалося в постанові від 22 жовтня 1931 р.
В цю комісію по проведенню геноциду ввійшли також А.Мікоян, Я.Гамарник, Г.Ягода, М.Шкірятов і О.Косарєв.
Назавжди збереглося в пам'яті вцілілих кубанців перебування Кагановича зі своїми помічниками на Кубані: "Як Мамай пройшов".
Каганович, більшовик з 1911 р., взявся за справу рішуче. 2 листопада у крайкомі партії відбулися збори, на яких був розроблений план виконання хлібозаготівель — план нелюдського винищення селян Кубані.
Внаслідок цих зборів 4 листопада 1932 р. вийшла постанова "О ходе хлебозаготовок и севе по районам Кубани", яка зобов'язувала владу "сломить саботаж хлебозаготовок и сева, организованими кулацким контрреволюционным елементом, уничтожить сопротивление части сельских коммунистов, ставших фактически проводниками саботажа".
На Кубані запроваджувався військовий стан. Вводилася система "чорних дошок". У кожній станиці висіла "чорна дошка" з реєстром станиць, які не виконували план хлібозаготівлі. Ці станиці опинялися у продовольчій блокаді. Повністю припинявся підвіз товарів у кооперативні і державні крамниці, а ті козаки, що дивом залишалися живими, виселялись до Сибіру. Так, на "чорну дошку" потрапили станиці Полтавська, Медведівська, Урупська, Уманська, Незамаєвська, Темиргоєвська, Ладожська, Новорождественська, Новодерев'янківська, Стародерев'янківська, Старокорсунська, Старощербинівська, Платирівська, Боковська і Мешковська. Таким чином, близько 30 районів Кубані — Невинномиський, Слов'янський, Брюховецький, Кушенський, Павловський, Усть-Лабінський, Кропоткінсь-кий, Новоолександрівський, Єйський, Краснодарський, Курганський, Кореновський, Отрадненський, Канівський, Тихорецький, Тимошевський, Новопокровський — були приречені на жахливу смерть.У ці райони вводили каральні загони з ветеранів ОДПУ —латишів, мадяр, китайців, які поводили себе як завойовники на окупованій території. Тільки у станиці Тихорецькій було розстріляно за три дні близько 600 козаків. Населення багатьох станиць у повному складі вивозили до Сибіру. За різними даними, з Кубані тоді було депортовано від 50 до 200 тисяч жителів.
В станиці Старомінській висів плакат: "Сдадим хлеб и не попадем на черную доску". У жителів станиці були вибрані всі харчі. Навіть жменьки гороху були забрані. Карателі й активісти нишпорили по дахах хат, зазирали у водостічні труби. Штиряли ціпками городи, шукали, де закопане збіжжя. План заготівель станиця виконала, але селяни почали вимирати з голоду. Вимирали родинами. Ті, хто пережив голод, згадували: "Приповзаєш в сусідню хату, опухший від голоду, що-небудь попросиш поїсти, а там усі мертві. Старі на печі, дитя в колисці, хто де. Ховати було нікому. Закопували на цвинтарі сантиметрів на 20 в глибину. Копать нікому, люди слабі. Взимку заривали мертвих на цвинтарі прямо в сніг. Як ідеш повз цвинтар, зі снігу стирчать чорні ноги померлих від голоду. Ноги трупів гризли голодні собаки... Люди падали і помирали з голоду на ходу... Один козак упав від голоду — до нього хтось підбіг і закричав: "Води, води швидше!", — а чоловік помирав і ледь, ледь казав: "Хліба, хліба". Влада, станичні активісти в цей час мали твердий (закритого продрозподілення) пайок з білим хлібом, маслом і навіть шампанським".
Ця розповідь типова для всіх станиць.
Очевидці писали: "Смертність така, що ховають не тільки без домовин (дошок нема), а просто викопана величезна яма, куди активісти і солдати звозять опухлих від голодної смерті і закопують — це в місті, а в станицях просто жах —там вмерлі лежать в хатах, поки смердюче повітря не
приверне чиєїсь уваги. Хліба нема: в тих станицях, в яких
є риба, люди сушать риб'ячі кістки, мелють їх, потім замішують з водою — роблять коржі — це замінює хліб. Ні кішок, ні собак вже давно немає — все це поїли... Стали зникати діти... їх ріжуть, роблять з них холодні котлети і продають, а топлений жир з них голодні купують... В колодязі знайшли кістки з людськими нігтями. В колишніх склепах знайдено засолене людське м'ясо... У нас тиф сипний, живемо без ліків..."
