Дума про невмирущого - Загребельный Павел Архипович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Спазма переходила Муликовi горло. Вiн зiщулився, немов перед ударом, i несмiливо посунув уперед праву руку.
- О, будь ласка, - затурбувався солдат i подав Муликовi ложку. - Хлiб? Маргарин? Будь ласка!..
Мулик вп'явся зубами в шматок хлiба, наче той тигр в стегно молодої кiзки. Рот йому наповнився слиною, густою й гiркою, мов полин, а в голову вдарила сполохана думка: "Що ж я роблю? Що ж тепер буде?" Треба було кинути цей кавалок хлiба, кинути просто в обличчя вартовому, як кидають каменюкою на собаку, треба було випустити з руки ложку й навiть не пробувати отiєї золотавої мiшанини в мисцi. Але Мулик не мiг уже цього зробити. Його зуби, мiцнi й гострi, як жорна, мiсили й перемелювали хлiб крихту за крихтою, шматок за шматком, а права рука вже несла до рота ложку з бруквою. "Зупинись!" - волав якийсь голос у глибинi свiдомостi, та змучене тiло не пiдкорялося цьому голосовi, бо в ньому криком кричав голод.
Знов спазма стиснула горло Муликовi, й сльози безсилля потекли з його очей. Вiн сидiв, їв, запихався, мало не давлячись, i плакав вiд сорому перед товаришами, для яких бiльше не iснував. Тепер вiн розумiв, що отой юнак, отой хлопчисько, який попереджав його вчора, мав рацiю. Але було вже пiзно.
Коли їх замкнули на нiч у барак, Андрiй став ходити мiж нарами й шепотiти щось кожному на вухо. Лише Муликовi вiн не сказав нiчого, i той зрозумiв, що вiдтепер вiд нього все приховуватимуть.
Вранцi, пiсля вигуку вартового "ауфштеен", з нар зiскочив лиш Мулик, але побачивши, що всi iншi лежать непорушно, мерщiй залiз на своє мiсце. Солдат ще раз гукнув, щоб пiдiймалися, i, побачивши, що його нiхто не слухає, вибiг з барака.
Полоненi лежали непорушно, вдаючи з себе сонних. Жоден з них не поворухнувся й тодi, коли в барак увiрвалися всi конвоїри на чолi з фельдфебелем i, вигукуючи прокльони й лайки, забiгали в проходах помiж нарами.
- Бий! - скомандував фельдфебель, i солдати почали гамселити прикладами в дошки, намагаючись так пiддiти знизу, щоб викидати з нар полонених разом з дошками. Деякi з них обертали гвинтiвки й кололи людей штиками, фельдфебель стрiляв угору з пiстолета.
Їм зараз хотiлося лише одного: вигнати полонених з барака. Вони гадали, що цим самим їм вдасться зламати опiр бранцiв, що мовчазна боротьба, яка почалася в кам'яному кар'єрi два днi тому, на цьому закiнчиться. Але вона ще тiльки починалася. Одна маленька невдача нiколи не означає, що програна вiйна, як i один незначний успiх не робить її виграною.
Через пiвгодини захеканим, запiненим солдатам все ж вдалося збити в купу сотню людей-тiней. Це була перемога без слави й честi, але вони були вдоволенi й нею.
- Отак, - сказав фельдфебель. - Тепер вам зрозумiло, проклятi свинi, що з вами буде, якщо ви вiдмовлятиметеся виконувати накази? Хто там хоче заперечити? Держiть свої морди!
Йому нiхто не заперечував. Та й навiщо було це робити? Адже людина з пiстолетом в руках не стане слухати того, хто стоїть перед нею без зброї.
Андрiй Коваленко вийшов з барака одним з перших i зараз теж стояв у першому ряду. Ця обставина трохи заспокоїла фельдфебеля: виходить, тi, що хоч трохи розумiють по-нiмецьки, слухнянiшi за iнших, з його слiв вони вже знають, яка то погана рiч не виконувати наказiв. Тому вiн ще деякий час вправлявся в красномовствi, викрикуючи короткi i досить енергiйнi фрази, найлагiднiша з яких звучала приблизно так: "Я вас перестрiляю, як собак!", а тодi наказав рушати до кар'єру.
Вартовi оточили колону, два з них разом з фельдфебелем стали на чолi цiєї довгої вервечки напiвмертвих людей, стукнули чобiтьми по кам'янистiй стежцi, махнули руками, як олов'янi солдатики, i пiшли вперед. Вони пiшли не дуже швидко, цiлком нормальним кроком, не озираючись, бундючнi i самовпевненi, знаючи, що ось зараз колона людей в темно-зелених шинелях, з зеленими безкровними лицями, хитнеться, заворушиться, зашарудить по камiннi i з глухим шумом посуне до кар'єру.
Але ззаду лягла тиша, моторошна, незрозумiла тиша, ця передвiсниця несподiванок i неприємностей.
Фельдфебель озирнувся - полоненi стояли на мiсцi. Нi, вони не стояли, вони рухалися, але як! Хтось невидимий подавав команду, подавав без голосу й без жестiв, не знати як, i сто два чоловiки водночас пересували свої ноги вперед приблизно на один чи два сантиметри, знову команда - i знову сантиметр. Пiсля цього короткий вiдпочинок, а там ще й ще кiлька сантиметрiв.
Фельдфебель на мить отетерiв вiд такого нахабства. Потiм вiн пiдлетiв до першого ряду i, нiчого не бачачи перед собою, вдарив когось, куди попало.
- Марш! - ревнув вiн.
Колона сунулася вперед, не пришвидшуючи й не збавляючи свого дивовижного темпу. Фельдфебель одскочив назад, ждучи, щоб першi чотири чоловiки наблизилися до нього, але не витримав i знову стрибнув уперед i знову вдарив когось в обличчя рукояткою пiстолета.
I лише червона кров па бiлому як крейда лицi примусила фельдфебеля пильнiше глянути на того, кого вiн бив. То був Андрiй Коваленко, "десять слiв", наймолодший i найслабiший з полонених.
- До мене! Сюди! - наказав фельдфебель солдатам i знову хряснув Андрiя по кiстках, бо знав, що передовсiм треба бити найслабших. Солдати накинулися на тих, що стояли поряд з Андрiєм, але нiхто з полонених не пришвидшив ходи, i колона сунулася вперед так само повiльно й тихо, i так само в першому ряду йшов високий худий юнак, з заюшеним кров'ю, вродливим лицем.
Колись, ще зовсiм малим, вiн бачив, як вода прибуває з Днiпра. Попервах вона вихлюпується з рiки в плавнi й заливає їх швидко, за одну нiч. Тодi несмiливо, немов випробовуючи свою силу, заповзає в першу сiльську вулицю, пiдминаючи пiд себе сiру пилюку й зелений шпориш. Деякий час вода лежить у вузькiй вулицi непорушно, причаївшись, як кiт бiля мишачої нори, а тодi починає котитися вперед. Вона котиться майже непомiтно й без нiякого звуку. Але якщо за кiлька сантиметрiв од її краю увiткнути в суху землю паличку, то незабаром паличка опиниться у водi. Коли ж притулитися до землi вухом, то можна почути ледь вловимий, але безугавний шерех: то голос води, яку нiщо не зупинить i нiщо не примусить рухатися швидше, нiж вона хоче.
Колона полонених просувалася зараз уперед точнiсiнько так, як днiпрянська вода. Недарма ж у першому ряду був юнак з берегiв цiєї рiки. "Усi в нас такi, нiхто не злякається, - сам собi говорив Андрiй, - нiкого не поставиш на колiна, брешеш, не поставиш!"
