Гетьманська Україна - Чухліб Тарас (книга жизни txt) 📗
§2. ОСТАННІ "ЛИЦАРІ СВОБОДИ"
Ведучи на початку XVIII ст. неперервні війни проти Швеції на Балтиці, Туреччини та Кримського ханства - на Півдні, Речі Посполитої - на Заході, невгамовний Петро І водночас прагнув задовольнити потреби Росії на Каспійському морі. Це спроквола призвело до загострення стосунків Московїї з Персією, яка посідала значну частину узбережжя. Поштовхом до розгортання бойових дій між ними офіційно стало порушення в цьому регіону, на думку царя, прав російських купців, визначених обопільним торговельним трактатом 1718 р. Похід у перські прикаспійські "області" Петро І розпочав улітку 1722 р., залучивши до нього, крім власних 22 тис. піхоти, 5 тис. моряків і 9 тис. драгунів, ще 30 тис. найнятих татар і 10 тис. лівобережних козаків під проводом миргородського полковника Данила Апостола. Допомогу Росії обіцяли також картлійський цар Вахтанг VI і вірменський католикос Єсая, котрі прагнули звільнитися з-під влади Персії й протистояти турецькій агресії.
У червні російська армія спустилася по Волзі до Астрахані. 18 липня піхотинці з гарматами та моряками розмістилися на 274 суднах Каспійської флотилії й вирушили до гирла р.Терек. Вийшовши на берег в Астраханській затоці й побудувавши там укріплення, вони понад тиждень чекали прибуття кінноти (в тому числі й козаків), яка рухалася від Царицина суходолом, але через нестачу води і фуражу не могла просуватися достатньо швидко. Нарешті з'єднавшись, війська Петра І увійшли в Дагестан і розбили армію утемишського султана Махмуда, а 23 серпня без бою зайняли Дербент. Проте успішному завершенню походу вкотре завадив брак належної кількості продовольства для людей і фуражу для коней, що їх через сильний і тривалий шторм не могла підвезти флотилія. Залишивши гарнізони в Дербенті й новозбудованій фортеці Св.Хреста, імператор з основними збройними силами повернувся до Астрахані. Подальшими діями залишених вояків керував уже генерал-майор М.Матюшкін. Перебували тут і козаки, яких у 1725 р. налічувалося трохи менше 7 тис.
Протягом зазначених років для участі в боях на р.Сулак (Дагестан), котра впадає в Каспійське море, утворюючи дельту, було послано 10 тис. українських козаків на чолі з лубенським полковником А.Марковичем, а незабаром - ще 10 тис. Дві тисячі козаків брали участь у так званому Ділянському поході. Значна частина українців гинула не лише на полі битв, а й від тяжкої праці та злиднів, незвично вогкого й теплого клімату тощо. Зокрема, з полишених у Дербенті козаків, згідно з офіційним донесенням у Петербург, 5,2 тис. вбито в сутичках із ворогом, а також померло від цинги та інших хвороб, близько 1 тис. стали каліками; більш-менш здорові, трохи більше 600 чоловік, терпіли "крайню нужду" в їжі й одязі.
На початку 30-х pp. близько 60 тис. козаків і посполитих було відправлено на будівництво фортифікаційних споруд у степи Приазов'я. Майже щороку тисячі нових працівників прибували із Гетьманщини й Слобожанщини для риття каналів, зведення укріплень на прикордонні Російської держави.
В одній із народних історичних пісень про це розповідається так:
У 1735 p. розпочалася чергова російсько-турецька війна, яка великим тягарем знову лягла на населення українських земель, що входили до складу імперії. Навіть головнокомандувач, генерал-фельдмаршал Х.А. (Б.-К.) Мініх доповідав цариці Анні Іоаннівні, що підлеглі йому генерали й офіцери більше дбають про свої маєтки в Україні й прибутки з них, ніж переймаються справами армії. Щоправда, і сам граф, німець із походження, домагався від уряду, щоб його призначили "управителем Малоросії", мав там великі маєтності. Він неодноразово виступав за скасування політичної автономії Гетьманщини.
У червні 1735 p. Мініха відкликали з Польщі для належної організації відсічі нападам кримських татар на Україну і Кавказ, Через хворобу його на певний час замінив генерал-поручик М.Леонтьєв - у майбутньому київський генерал-губернатор. Під проводом генерала майже 40-тисячна армія (до її складу, крім інших, входило 15 тис. лівобережних і 2,5 тис. слобідських козаків і 2 тис. низовиків) 3 жовтня виступила на Кримське ханство. Дійшовши до р.Кінські Води, вона розгромила загони ногайських татар і рушила далі по Дніпру до Кам'яного Затону. Однак передчасні морози і сніг, нестача зеленого корму для худоби, хвороби й епідемії обірвали цей похід.
З новою силою царський уряд розгорнув наступальні операції у квітні наступного року, вже після офіційного проголошення війни Туреччині. Збройні сили Росії під загальним керівництвом Мініха поділили на дві частини: так звані Дніпровську і Донську. Перша, загальним числом у 58 тис. вояків (за іншими даними, 62 тис.), поміж них 12,7 тис. лівобережних, 2,4 тис. слобідських і 3,2 тис. запорозьких козаків, мала спуститися по Дніпру й захопити Крим, друга - з Ізюма прямувати на Азов. Генерал-фельдмаршалу вдалося провести військо й несподівано вийти перед Азовом, де майже без бою були захоплені дві сторожеві башти (каланчі) й - з мінімальними людськими втратами - фортеця Лютик. Згодом Мініх передав тут керівництво генералові Левашову, а сам відбув до ставки. Звідти він на чолі війська пішов на Перекоп, на шляху долаючи опір озброєних татар. 20 (31) травня Перекоп було взято. При цьому героїзм виявили українські козаки, вбрід перейшовши Гниле море і вдаривши в тил ворогові. Не гаючи часу, Мініх вступив у Крим і в червні захопив Козлов (Євпаторію), Бахчисарай та Акмечеть (Сімферополь). Донська армія під головуванням генерал-фельдмаршала П.Лассі 19 (30) червня оволоділа Азовом.
Проте надалі обставини для російських збройних сил склалися несприятливо. Доведений до відчаю спекою та безліччю злигоднів, Мініх був змушений 17 липня повернутися в Перекоп. Провівши в ньому близько місяця, він наказав зруйнувати перекопські фортифікації й рушати назад у Самару, куди військо й прибуло наприкінці вересня. Полк генерала Шпигеля, який прикривав цей відступ із Перекопа, відійшов у Бахмут. Переважну частину війська повернув і Лассі з Азова. Цим більш-менш значні воєнні дії на південному напрямку й вичерпалися. А в Україні на зимовий період "розквартирували" 20 драгунських і 27 піхотних полків, головну артилерію, польову аптеку тощо; все це, зрозуміло, на кошт місцевих жителів.
Взимку татари жорстоко помстилися за свої поразки, здійснивши спустошливий і кривавий напад на українські землі, їм вдалося захопити великий "ясир" - до 7 тис. чоловік, однак завдяки рішучості донського отамана Краснощокова з козаками його відбили. Все ж таки нападники встигли на території Миргородського і Полтавського полків знищити кілька сотень хуторів, забрати близько 10 тис. коней, 15 тис. овець і рогатої худоби, чим, за офіційними підрахунками, завдали збитків на суму 345 тис. крб.
