Дума про невмирущого - Загребельный Павел Архипович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
- Вони здiймуть догори руки, як тiльки побачать у наших руках зброю, впевнено вiдповiв Андрiй.
- Здiймуть, то здiймуть, та спробуй її дiстати, ту зброю, - продовжував вагатися Сашко.
- Я теж не дуже вiрю в цей варiант, - сказав Андрiй. - Вiн дуже небезпечний. Звичайно, найкраще було б одiмкнути дверi.
- А де ж ти вiзьмеш ключа? - запитав Аятропов.
- Ключа треба зробити. Коли хтось з нас пiде по брукву або по брикет, хай вiн зробить мiрку з замка.
- Чим же ти її зробиш?
- А звiдки я знаю? Може, хлiбом, може, смоли шматок принесемо з залiзницi, може, де-небудь воску дiстанемо...
- У нас он, коли струму немає, свiчки стеариновi дають, - втрутився Павлуня, - iз стеарину можна злiпок ключа зробити.
- А ключ? - продовжував допитуватися Сашко.
- Ключ зробиш ти, - безапеляцiйно заявив Андрiй.
- Я? Та з чого ж? I як?
- Це вже твоє дiло. Придумай що-небудь, попроси Зона, щоб вiн принiс тобi залiзяччя, терпуга i що там ще треба. Пообiцяй зробити якусь дитячу iграшку, чи там що...
- Ото вiрно, - пiдтримав Андрiя Банников, - а то хрестики свої точиш, соромно дивитися.
- Ти з моїх хрестикiв хлiб їси! - огризнувся Антропов.
- Гаразд, не будемо сваритися, - заспокоїв друзiв Андрiй, - Отже, з завтрашнього дня - до роботи. Спершу ключ. Коли вiн буде готовий, почнемо рiзати пiдлогу. Добре було б, щоб рiзали одночасно у всiх трьох кiмнатах. Не будемо ж ми втiкати лише втрьох. Треба взяти з собою всiх тих, хто хоче. Тобi завдання, Сашко, виявити всiх бажаючих.
- А чого це ти розкомандувався? - образився Антропов. - Без року тиждень тут живеш, а командуєш, наче генерал.
- Ти всiх знаєш, - коротко вiдповiв Андрiй. - Рискувати ми не маємо права. А щодо командування, то я не командую, а просто говорю. Якщо в тебе є кращий план - викладай. Павлуня теж скаже своє слово.
- Чого тут розбазiкувати, - кинув Банников. - Дiяти треба. Втiкати!
Несподiваний випадок одразу наблизив здiйснення їхнього задуму.
Антропов, "вiдхворiвши" свою норму, вийшов на роботу, i Зеп, щоб не виснажувати свого "компаньйона", поставив його на найлегшу роботу. Сашко повинен був у маленькiм сарайчику на полустанку змащувати мазутом болти, набивати на новi держална кирки, гострити лопати i взагалi виконувати всю дрiбну слюсарну роботу, яку давав йому майстер. Цiлiсiнький день Сашко був у сарайчику сам. Солдат, який його охороняв, тинявся по полустанку, вiд нудьги забалакуючи то з випадковими дiвчатами, то з начальником станцiйки, то з дiтлахами, якi Iнодi спускалися сюди з мiстечка, що лежало на горi. У нього була тiльки одна турбота: щоб полонений, не дай бог, не втiк. А що той робить, його мало цiкавило. Сашко сам напросився якось пiти в пiдвал за брикетом, всунув там у замкову щiлину розiм'ятий у руках кавалок стеарину i тодi почав у своєму сарайчику випилювати згiдно з цiєю формою ключа. В нього було все необхiдне: зубило, молоток, лещата, терпуги. Через тиждень важкий, незграбний ключ лежав на долонi в Андрiя. Вiн передав його Павлунi, той повернув Сашковi, i так вони довго передавали цей ключ од волi один одному, обмацуючи його, немов слiпi, грiли теплом своїх рук. А Коваленко навiть понюхав.
- Чим пахне? - засмiявся Антропов.
- Смалятиною, - весело вiдповiв Андрiй.
- Тепер од нас тiльки смуга ляже, - усмiхнувся Павлуня Банников, i це була перша його посмiшка з того часу, як вiн прибув до штрафної команди.
З того дня всi вони жили єдиною думкою: рiзатиРiзати, рiзати, рiзати пiдлогу, розпластавшись пiд нарами, скрадаючись, затамовуючи дихання. Старе, сухе дерево не хотiло пiддаватися сталевому лезовi ножа. Воно рипiло й плакало. I те рипiння в нiчнiй тишi лунало по бараку, як грiм. Тим, хто рiзав, здавалося, що вартовий у коридорi стишує свої кроки й починає прислухатися до пiдозрiлих шерехiв за дверима кiмнат, до оцього незрозумiлого рипу, до отого дерев'яного зойку, що бився пiд тiсними нарами i нiяк не мiг вибитися звiдти.
Пiдлогу рiзали водночас у трьох кiмнатах. Антропов зламав свою ножiвку навпiл i зробив з неї два ножi, собi лишив швецький трикутничок. Втiкати дало згоду чотирнадцять чоловiк. Iншi не вiрили у втечу. Однi були надто виснаженi, iншi хворi, ще iншi боялися холоднечi й незнайомих шляхiв. Але вони не заважали тим, хто хотiв визволитися, робити свою справу, навпаки, допомагали хто як i чим мiг, Пiд нарами люди змiняли один одного через кожнi пiвгодини. У всiх на руках з'явилися криваво-червонi пухирi, у всiх на обличчях лежала печать безсоння. Якби вартовi пильнiше придивлялися до своїх бранцiв, вони б багато дечого могли помiтити в цi днi. Помiтили б отi пухирi, i оту надзвичайну жадобу сну, яка проглядала у них в очах, i водночас якусь дивну, майже хворобливу пiднесенiсть, жвавiсть рухiв. Навiть голоси в полонених тепер звучали iнакше: дзвiнко, з викликом, смiливо. Але зовнi все було благополучно, так само вiдмовлявся вiд роботи впертий Коваленко, так само потроху пробували хворiти то однi, то другi, i їх гнали спершу до лiкаря, а тодi на роботу, так само приходив уночi, коли випадала його черга вартувати, Зеп, приносив хлiб i забирав хрестики, зробленi з його "матерiалiв".
I ось нарештi настала та нiч, нiч чотирнадцяти. Ще вчора був зроблений останнiй надрiз, ще вчора на маленькi, як вiконна кватирка, ляди пiд нарами було накидано всякого лахмiття, щоб випадковий погляд когось iз солдат не звiв нанiвець усiєї роботи. Та хiба тiльки роботи? Надiї!
Сьогоднi, як тiльки поснуть на своїй половинi солдати, коли кроки вартового в коридорi стануть млявими й повiльними, вони, всi чотирнадцять, спустяться один за одним у таємничу пiтьму пiдвалу i, зiбравшись там, одчинять дверi.
Тiльки подумати - сьогоднi вони одчинять дверi!
Андрiй полiз першим. Вiн обережно спустився вниз i, переконавшись, що в пiдвалi тихо й порожньо, шепнув Антропову, який чекав черги:
- Порядок!
Хтось, як було домовлено, стукнув у стiни, щоб подати сигнал сусiдам.
Пiдвал став наповнюватися людьми. Вони мовчали, тiльки дихали часто-часто, як пiсля тривалого бiгу, дихали самими вершечками легенiв, востаннє вдихали повiтря неволi, повiтря рабства. Коли спустилися всi чотирнадцять, Андрiй обережно, мацаючи темряву руками, попрямував у той куток, де була насипана невеличка купка картоплi. Всi пiшли за ним. Вони заздалегiдь домовилися, що кожен набере в кишенi (тiльки в кишенi - не бiльше!) картоплi, щоб мати бодай якийсь харч на дорогу. Три днi перед цим уся команда зовсiм не їла хлiба, зберiгала його для втiкачiв, тепер ось ще цi кiлька картоплин - от i все, з чим вони мали пройти сотнi кiлометрiв через усю Нiмеччину, через гори й рiки, крiзь застави й рубежi.
