Гетьманська Україна - Чухліб Тарас (книга жизни txt) 📗
Для Петра І взагалі були характерними репресивні заходи, нехтування людським життям. Так, коли І.Мазепа повів самостійну політику, спрямовану на відрив України від Росії, й "зрадив" Петра І у війні з Карлом XII (1708 р.), цар наказав покарати багатьох людей, причому постраждали не тільки прихильники гетьмана, а й зовсім невинні особи. Значну кількість старшин він позбавив маєтків і урядових посад, їхні місця посіли "вірні" чиновники з росіян, а також іноземці або ж космополіти.
Місто Батурин. З гравюри XVIII cт.
"Не відставали" від сюзерена і його "васали", такі, наприклад, як Олександр Меншиков. Саме він наказав жорстоко винищити не тільки залогу, а й усе населення Батурина - від малого до старого - за те, що мешканці міста виступили на боці І.Мазепи. Гетьманська столиця була спалена дощенту.
Неймовірно тяжкими випробуваннями для корінних жителів стали примусові канальні роботи, спорудження фортифікаційних будівель, воєнні "низові" походи тощо. Козаків і посполитих нерідко "гоняли" до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. Українці змушені були воювати в Білорусії, Литві, Ліфляндії й Фінляндії за чужі їм інтереси. До цього залучалися найбільш фізично здорові та економічно забезпечені рядові козаки, селяни і міщани. З них додому поверталося від 30 до 60%, а решта вмирала від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо. Така внутрішня політика Петра І фактично вела до поступового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей). Щоправда, до нижчих верств власного, російського, населення він ставився нічим не краще. В одному з документів того часу - описові полковником Іваном Черняком праці козаків на Ладозькому каналі в 1722 р. - читаємо: "... Велика кількість козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше множаться тяжкі хвороби - найбільше вкорінилася гарячка і опух ніг, і мруть з того, однак приставні офіцери, не зважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва... б'ють їх при роботі палками, - хоч і так вони її не тільки вдень і в ночі, а навіть і в дні недільні й святкові відправляють - без спочинку..." (Праця в неділю та святкові дні в християнському світі вважалася великим гріхом.) Далі полковник зазначив: "Боюся я отже, щоб козаків тут не погубити як торік - що їх хіба третя частина в минулім році до дому повернулася..."
Прикладом нетерпимості царя до самобутності українського народу й, зокрема, його своєрідних збройних сил, може служити ліквідація в травні 1709 р. Запорозької (Старої) Січі. Але й перед цим запорожці неодноразово скаржилися, що за Петра І "терпят шкоды в вольностях, здобычах и промыслах".
"Гетьманша" Анастасія Скоропадська
В кінці XVII - першій чверті XVIII ст. помітними стали деякі обмеження царського уряду в сфері економіки України. Зокрема, дедалі частіше місцевим купцям і торговельним людям заборонялося займатися закордонною торгівлею. Вводилася державна монополія на багато товарів. Широко застосовувалася необхідність перекуповувати різноманітні товари лише у російських купців, з чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко центральною владою наперед визначалися торги, ярмарки, а особливо порти в Росії, де могли торгувати українці. У зв'язку з цим особливої гостроти набуло в ті часи питання про торгівлю із Запорожжям. Спеціальні розпорядження царату взагалі забороняли її. Хто ж порушував такого роду укази, міг зазнати "жестокаго наказанія" і бути засланим до Сибіру. Так, 9 червня 1721 р. царський уряд надіслав гетьману І.Скоропадському "грамоту" про покарання "кнутом" і заслання до Сибіру полтавців С.Кирильченка та А.Пархоменка за недозволену торгівлю на Запорожжі. Незважаючи на своє загалом позитивне ставлення до будь-якої промислової діяльності, імператор значно обмежив українців, які їздили на південь країни по сіль, рибу та звіра.
Отже, наведені факти незаперечно свідчать: Петро І фактично скасував вільну українську торгівлю.
Досить негативною економічною санкцією можна вважати прагнення російського уряду збувати на території українських земель "лихі" мідні гроші, щоб срібні й золоті залишалися по змозі в обігу населення Росії, якомога більше зосереджувались у державній скарбниці.
Суттєво підривали місцеву економіку постійне перебування в Україні великого числа російських військ (часом понад 10 тис. чоловік), які утримувалися, головно, коштом простого люду, а також стрімке зростання податків. Так, тільки з Лівобережжя до царської скарбниці в 1722 р. надійшло 45,5 тис. карбованців, у 1723 - 85,9 тис., а вже в 1724 - 241,3 тис.
З середини 80-х pp. XVII ст. українська Церква підпадає під значний вплив московської патріархії, що не раз викликало невдоволення і протест не тільки в середовищі українського духівництва, а й поміж широких верств простих християн. У 1721 p. навіть "Святе письмо" дозволялося передруковувати не з давніх книжок, виданих в Україні, а лише з "московських".
І все ж, попри ці та деякі інші негаразди (неврожаї, стихійні лиха, епідемії тощо) народне господарство в краї розвивалося. Збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію зумовило в досліджуваний період значне розширення оброблюваних площ, відбулося поглиблення спеціалізації окремих районів. Розвиток товарно-грошових відносин сприяв зростанню посівів технічних культур, зокрема, тютюну, льону, коноплі. Сталися зрушення в системах обробітку ґрунту. Нові явища особливо виразно виявились у мануфактурному виробництві, яке розвинулося на базі дрібних селянських промислів і міського ремесла. Так, у 1720 p. розпочала виробляти продукцію Путивльська суконна мануфактура, споруджена за указом Петра І вільнонайманими майстрами та робітними людьми. Підприємство з виготовлення шовку-сирцю працювало в Києві. Сама поява та функціонування мануфактур активно впливали на руйнацію старих відносин і заміну їх більш прогресивними - буржуазними.
Гетьман Іван Скоропадський
Антиукраїнській політиці Петра І постійно, то приховано, то явно, протистояла опозиція з представників різних суспільних верств місцевого населення. Наприклад, козацький старшина, родич генерального писаря В.Кочубея Петро Іваненко, відомий як Петрик, на початку 90-х pp. XVII ст. утік на територію Кримського ханства, де від імені фактично не існуючого "удільного князівства Київського, Чернігівського та Війська Запорозького" підписав угоду про перехід Лівобережжя під владу Туреччини, а себе проголосив "гетьманом". Про свої наміри Петрик начебто заявив так: "Я стою за посполитый народ, за самых бедных и простых людей. Богдан Хмельницкий избавил народ из неволи лядской, а я хочу избавить его от новой неволи москалей и своих панов". Він зібрав до 500 козаків і виступив проти Мазепи, наголошуючи, що тим самим захищає Україну від утисків Московії. Проте авантюрні заходи цього діяча ні до чого доброго не привели, навпаки - спровокували кілька нападів татарських можновладців на українські землі. Мало ким підтриманий, Петрик діяв до початку XVIII ст., хоча деякі науковці припускають, що він був забитий ще в 1696 р. козаком Вечіркою. За іншими даними, на "зрадницькі дії Петрика благословив" сам І.Мазепа. Найбільш відомим серед супротивників московської антиукраїнської політики був відвертий прибічник І.Мазепи, генеральний писар у 1702-1708 pp. Пилип Орлик (1672-1742 pp.), якого в 1710 р., в еміграції, група козаків і старшин обрала гетьманом. У його оточенні 16 квітня того ж року були складені так звані "Пакти та Конституція прав і вольностей Війська Запорозького". Згідно з ними, українська православна Церква мала перейти у підпорядкування від московської патріархії до візантійської; відновлювався попередній кордон Української козацької держави по р.Случ; Запорожжю поверталися Трахтемирів, Кодак, Келеберда, Переволочна і землі біля р. Ворскла; неабияк зростали влада і самостійність гетьмана, генеральної старшини, полковників та значення козацьких рад; обмежувалися податки й повинності козаків і посполитих тощо. І хоча ці плани не знайшли реального втілення в життя, вони відіграли важливу роль, бо формували в свідомості багатьох українців ідею, яким саме шляхом за інших обставин міг би піти державотворчий процес в Україні.
