Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (лучшие книги читать онлайн txt) 📗
Він подобався сусідським дівчатам. Їй ще не минуло і шістнадцяти, а Тодосій був набагато старший, то вона й гад не мала, що він, можливо, її суджений. Та чула, як хвалять за смирну вдачу, шкодують, що не вибитися сироті в люди. Одного разу Кухарчукова Орися (в селі її мали за пусту дівчину), з ніжністю дивлячись Тодосієві вслід, зворушено сказала:
— Я віддала б йому все, що маю.
Видко, це була така хвилина, бо несподівано для себе Надія почала думати про цього мовчазного, відлюдкувате парубка, а Орися стала їй найсердечнішою подружкою.
Тодосій був бідний. Запримітивши, кого покохала, родичі запротестували. Але Надія вперлась на своєму. Вибрала нагоду стрітися з Тодосієм наодинці, потім носила йому в поле полуденки і дочекалась сватів.
Старі відписали їм трохи поля. Надія перейшла до Тодосієвої хатчини, і десь з півроку їй гадалось, що в світі нема і.щасливішої пари.
«Ой боженьку!..»
Надія заридала. Незграбно, ліктями падаючи Тодосієві на груди, мов боронячись, залепетала:
— Нічого, що на весну? Буде багато роботи. Чи зможеш без мене?
— Справлюсь, — відказав Тодосій. — Весна додає сили. А ти чого, дурненька, розплакалась?
— Дивися. Не знаю. З мене підмоги не будеш мати. Хіба що зварю…
Він сів, поклав на коліна голову, довго думав. І знову він став ніби чужий, їй хотілося щось діяти, аби від нього захиститися, хоч він, може, вже кудись забіг у розмислах, забувши про неї. Ледве пересиливши себе, вона притулилася щокою до його мокрої від тяжкого ціпа сорочки. Тодосій був затишний, з налитим тілом. Та десь підсвідоме вона думала: «Навчи, богородице, що робити. Не дай пропасти».
Тодосій ліг горілиць, задивився на попролизувану вітрами стріху. Надія вирішила сама його знайти. Зосереджено торкнулась устами його уст і легко, покірно витягнулась біля нього.
Через якийсь час у стодолі знов загупав ціп, забризкала по дощаних стінах вибита з колосся пшениця. Надія, озираючись, вийшла на обійстя, нагнулась до землі за решетом і почала віяти.
…Тодосій народився на переломі двох віків. Був це вже шостий «при здоров'ї» злидень у Сліпчуків, одначе своєю появою вселив підтоптаному Юстимові надію на те, що аж тепер йому заживеться ліпше. Поцілувавши Катерину в спітніле чоло, він окинув немовля розчуленим поглядом і хрипло прорік:
— В добру годину, синку!
Тихіше додав:
— Написано тобі бути маєтним, бо прийшов до нас між двома віками. Може, це всім щось провіщає?… Ану, злазьте з печі,- скомандував він принишклим під ряднами дітям, що все бачили і тихо пощипували одне одного, аби не видати змови.
Вони, як коти, зіскакували додолу в довгих сорочках, наввипередки прямуючи в куток за скринею, далі від батька, який схвильовано забігав по хаті.
— Цілуйте маму в руку, — звелів Юстим теплим і приємним голосом.
Катерина вдячно дивилася на них помутнілими від знесилля очима, рот її засікся німим риданням. На груди ніби примостилося лонно ласкаве літо, на очі враз рушили золоті полукіпки. Полукіпки йшли до хати рівними рядами, як черкеси на веселих вистояних конях, вимахували кудлатими, мов дубові верхи, гичками й подзвонювали:
— Щедрий вечір… Святий вечір…
Катерина пильніше приглянулась до горішніх сніпків і мало не зойкнула: з-за них то показувалися, то ховались дитячі голови. В одній вона признала Йвана, що задушився в бочці, куди садовила, йдучи жати, а в другій — зроду слабовитого Мирона, якого бог забрав до прощі, а в третій — Михайла, цього з човном збила крига на Дністрі.
Дивилась, дивилась на синів і знову знепритомніла.
…Минуло багато літ. На поправку Сліпчукам не випогіднювалось. Юстим з Катериною запитливо позирали на свого найменшого, поки кожне зосібно не застановилося на тому, що прикмета їх не стосується, що, як бог дасть, лишень Тодосій заживе веселіше.
Хлопець день при дні чув: «Ти в нас щасливенький, дитино». Слухав, звикся і повірив, що так має бути. Змалку навчився чекати, чекаючи — терпіти. Ніяке лихо не могло його збентежити. Від тифу вимерли родичі. Тодосій подав на копальні в Карпати. Півроку на баланді під земле Потім возив сіль із Солотвина. Далі голодував, плекав вошей, але ні на мить не сумнівався в прийдешньому. Оженившись, зчорнів у полі. Дещо пристарав, перешив стріху на хаті, але це було не те, що йому судилося; непомильна в мандрівці до нього благодать ще десь простувала вдалині. Тому Тодосій не хотів дітей. Він мріяв про той час, код вчепить колиску над повною скринею.
Добровільно взяте на себе ярмо так само, як примусове рано чи пізно доводить до бунту. Тяжка робота і забарні сподівання достатку виснажили Тодосія. Його все частіші сковувала байдужість. У такому стані одні пустилися б берега, почавши кочівне життя, інші перетворилися б на лежнів, а Тодосій почав нишком божеволіти. Скривленого, його, можна було побачити де-небудь у ярузі з грудкою землі в кулаці. Він стискував пальці, ніби хотів видушити сік з грудки, або брав землю на зуб, довго смакував, поки очі йому не заливали сльози. Вечорами він не дозволяв Надії світити лампаду, стояв перед вікном, заціпенівши, майже не дихаючи, і очі його в такі хвилини палали ненавистю або, навпаки, були повні якоїсь неземної ніжності.
На людях Тодосій старанно тримав себе в руках, і про його недугу ніхто не здогадувався. Та якось він знемігся під час приступу, а коли спробував на ясний розум пригадати, що витворяв, пам'ять зрадила. Він жахливо мучився, затужив за дитинством, його охопило почуття страшної втрати. Якось, коли зрозумів, що уникнути безумства є тільки один шлях — заподіяти собі смерть, він тремтячими руками пригорнув до себе Надію. Того дня на купі намолоченої на податок пшениці він зачав сина.
І його відпустило. Загублений у міражі марних сподівань дух життя знову завитав у душі. Тодосій заспокоївся, скріпився якимись потаємними думками, які беріг, як скнара — кривдний набуток. Надія була задоволена тим, що перестала відчувати в чоловікові чужого, і не допитувалась, про що він мізкує. Та через рік у Сліпчуків скоїлося лихо. Докладно ніхто нічого не знав, але здогадувалися, бо Тодосій серед зими покинув Надію з малою дитиною і щез із села. А може, отримана у спадок од віку надія викурила його з-під рідної стріхи?…
Тільки ночами, далеко обходячи повітові містечка і великі села, до Львова добивався півторатисячний загін солдатів.
Два передостанні бої загін мав з німцями і махновцями, останній, на Збручі,- з поляками. Солдати були неймовірно зморені й брудні. Мундири висіли на них лахміттям; зотлілі підошви прив'язували до ніг обмотками; у багатьох голови були вкриті носовими хустками. Але при солдатах була справна зброя.
Кілометрів за тридцять від Збруча солдати зупинилися в лісі на постій, щоб поховати вбитих, яких забрали з поля бою і несли на руках. Тіла склали до одної ями, насипали високу могилу: Потім старший виділив караульних і команду за продуктами, а коли вони зникли в лісі, дозволив спати.
Це був сивий, згорблений і похмурий чоловік. Він не носив відзнак і був зодягнений так само жалюгідно, як підлеглі, зате зброї не мав. Чи причиною цього була недолугість, чи взагалі не брав її до рук — годі сказати. І все-таки жодне його слово не залишалось без уваги.
Старий ліг після всіх, постеливши під бік соснового галуззя. Дивлячись на нього, коли він заснув, можна було подумати, що це труп. Груди не підіймались, обличчя закам'яніло, навколо рота і під очима ніби хто припорошив дрібно розмеленим синім суглинком. Старий був високочолий, з круглими залисинами енергійної, але розважливої і поміркованої в оцінках людини. Видублене знегодами обличчя було дрібно посічене зморшками. Мабуть, почало старітись не на повітрі, а десь в кабінетних сутінках, в'янучи від душевних змагань і переобтяжень. І руки в Старого були довгі, сухі, невінчані слідами чорної роботи.
Галявину пражило сонце, диміла і гуділа мушва. Солдати спали мов мертві, дожидаючи судного дня Старий прокинувся, тільки-но в лісі зашурхотіли кроки хлопців, які поверталися з провізією. Очі його дивилися чисто й спокійно. На мить він затримав їх на свіжому насипові землі посеред галявини, тоді звівся і рушив до солдатів.
