Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (лучшие книги читать онлайн txt) 📗
— Пане Грушевич, розкажіть анекдот. Щось з лікарської практики, — попросив Олекса.
Грушевич кинув на Олексу швидким поглядом і чогось зблід. Я боявся, що він зараз дасть Олексі ляпаса, але він зблід ще дужче, схопився за живіт, зігнувся в три погибелі і заквапився до виходу.
Не було його з півгодини. Коли він повернувся, обличчя вже подобріло і розм'якло.
— Розповім одну бувальщину, — несподівано зголосився він.
— Залиште ради бога, — простогнав Кривов'яз.
Грушевич потупився, рушив до Олекси і почав розказувати пошепки.
— Ха-ха-ха-ха! — зареготав Олекса і тут же, скривлений, зліз із нар і поніс вражений недугою живіт надвір.
Хто його знає, як ми виглядали б комусь збоку. Але в хлопцях, які вирішили познущатися над людською недосконалістю, було більше витривалості, ніж у Кривов'язовому мовчанні. В ці хвилини він нагадував здичавілого трагіка.
На завтра в нас і яблук не лишилось. Завтра буде важкий день.
— Чогось мене хилить на сон, — сказав я.
Хлопці почали влягатись, ніби чекали команди.
Я здав перепустку, але мене знали всі офіцери в полку, і я вирішив піти до казарми.
На пропускному пункті чергував Стефан Сідлецький. Колись він простояв біля нас кілька годин, придивляючись, як ми працюємо, бо й сам був слюсарем. У війну Сідлецького контузило. Він гикав. Мабуть, офіцерська аристократія кепкувала над ним.
— Пан-нові Повсюді м-моє в-йітання, — перестрів мене в проході Сідлецький. — Як ж-життя? В-ви чогось д-дуже п-подалися.
— Кепсько, — покрутив я головою. — Нема роботи.
— М-мені з д-дому те сам-ме пиш-шуть. Йдіть до ді-да, — так усі в полку називали командира. — М-може, щось знайдеться.
Я по- дружньому потиснув йому руку.
Полковник засідав з штабістами. Я опустився на лаву в коридорі. Темніло в очах, млоїло. Я мало не падав.
Минуло близько години. В. Кабінеті почався гомін, офіцери виходили курити. Я переступив поріг. Полковник ще розмовляв з начальником штабу, батьківським, наставницьким тоном щось розтлумачував. Він кілька разів зупиняв на мені погляд, та не бачив. Але ось начальник штабу відступив од столу, я привітався.
— Що вас знову привело до нас? — запитав полковник, видко, ще не забувши, як я молив його, щоб, крім мене, взяв на роботу Покутського.
— Чи не знайдеться яке-небудь діло?
Полковник звівся, втомлено випростався.
— Нічого не можу порадити.
Я не рушав з місця. Мнучи шапку, думав: «Тільки б не впасти». Військові витрачають половину життя на умовні ігри й не люблять комедіантства.
— Водогін працює добре, — мовив полковник. — Ви кваліфіковані спеціалісти. Та що вдієш? Не можу вам нічого запропонувати. Хоч… Дивіться самі: треба розібрати старі туалети й позасипати ями.
— Згодний, — сказав я.
— Тоді попросіть у чергового інструменти і приступайте.
— Але якби ваша ласка, то я взяв би продукти наперед. Тільки тепер полковник глянув на мене пильніше.
— Я розпоряджусь, — сказав він, опускаючи очі.
…Коли тобі вкрай погано, думай, що комусь ще гірше. «Вони десь нанівець пропали. Бідні мої хлопці…» Я пригортав до грудей пакунок з продуктами. Вишневе пруття за пазухою терпко поколювало шкіру. Я то підбігав, то йшов повільніше, віддихуючись, то знову пускався підтюпцем. Чому ніхто з психологів не напише дослідження «Людина в біді»? Це була б надзвичайно актуальна книжка. Грушевич клявся, що Живецький крутив головою і силкувався дістати рукою до очей.
— Це рідкісний різновид захворювання, — твердив він з нар, випнувши по-старечому гостру, розділену надвоє бороду.
Закінчив він тим, що тепер можна сміло йти по Вікторові гроші. «Тепер можна…»
— Вже завтра, — сказав я. Наблизившись до нього, я розгорнув пакунок з їжею: — Ділити все? Грушевич здивовано підняв брови.
— Діліть, пане Повсюдо, — мовив він, чогось випнувши груди. — Все…
Покладатися на нього як на лікаря я все-таки не наважився. Я загрів води і половину хліба роздробив на юшку. Всі повертали голови і дивилися тужними очима, не розуміючи, що я чарую. Я розлив юшку в горнята, дав вистигнути, тоді розніс кожному.
— Даремно ви мене не послухали, — мовив Грушевич з сумом і звів очі до стелі.
На прохідній мене чекав Сідлецький.
— П-пане П-повсюдо! Сюди переб-базовують ще два полки. П-поспіша-шайте на П-підзамче. Й-їм треба л-лагодити буд-динки.
Я подякував.
— Постараюся і вам стати в пригоді.
— Вже ні,- заперечив Сідлецький. Я п-подаю рап-порт. Над солдатами збиткуються, казав він не ховаючись. Нищать людей. Командир полку чоловік побожний і добрий, але офіцери казяться від бездіяльності, поринають у звади, знущаються над підлеглими. Начальник штабу — картяр і сука. Полковник його побоюється і дивиться на все крізь пальці Начальник штабу під'юджує проти нього офіцерів.
«Якщо починається гризня між посіпаками, мусять бути якісь зміни».
Я розібрав один з офіцерських туалетів і пішов на Підзамче. На будинках справді висіли оголошення. Я, очевидно, наймався першим, бо квартирмейстер від нудьги влаштував мені справжній допит.
— Поляк? — запитав він.
Він наскрізь пронизував мене поглядом. Я подумав, що цим поглядом він міг примушувати казати те, що йому хотілося вчути.
— Так, єстем поляк.
Капітан випитував, чи був я на фронті, де воював, у якому чині демобілізований, чи не служив у галицькій армії, чи не був на сході. На останні запитання я впевнено відповідав, що ні, і капітан записав моє прізвище.
За Покутським я поїхав каретою. Старий оторопів, побачивши мене з їздовим. Я його майже витрутив з хати, на ходу розповідаючи, як поводитися з квартирмейстером. Потім через усе місто пішов до Адама за продуктами.
Хлопці вже снували по льоху. Я зрадів, що й Микола піднявся. Олекса вуглем компонував нову картину. Грушевич варив чай з вишневих прутиків і слухав художника.
— На руїні, під цією одинокою колоною, я намалюю грека-жебрака. Уявіть, як це буде контрастувати. Минуле і сучасне Греції.
Історик, зіпершись плечима на стіну, розмотував струни для Ганиша — музикант натягував на скрипку новий комплект.
- Є робота, хлопці,- гукнув я з дверей. — Треба сказати, що ти поляк і не був за Збручем.
Усе полишивши, Грушевич, Ганиш і Чорнота пішли до міста. А наступного дня ми сушили сухарі. Почалась інфляція. Колись для мене за цим словом ховався якийсь потворний різновид гадюки. У місті зчинилась паніка, гроші знецінювалися з катастрофічною швидкістю. Після роботи ми ходили по ярмарку і виторговували хліб. Напаковані сухарями торбинки підвішували на стелі, аби не дістали щури. Ми запасли сушених груш, в'яленої риби. Грушевич без угаву торохтів, що знецінення німецької марки, яка досі перебувала в обігу, примусить польський уряд вжити спішних заходів, що, можливо, до влади прийде революційніша партія, яка візьметься за економіку й на окраїнах.
У льоху появилися свіжі газети. В них про інфляцію і згадки не було, але ми це тлумачили по-своєму: власті бояться викликати заворушення. Мовчання — це ознака страху і безпорадності.
— Економіка — це такий кінь, якого не втримаєш ніякою уздою, — заявив професор.
— Треба чекати змін, — підхопив Грушевич.
Микола, який останнім часом усе частіше ночував з нами, чогось усміхнувся. Ми зустрілися поглядами. З виразу його обличчя я не міг збагнути, що він думає, і про всяк випадок сказав:
— Все-таки я не радив би відпускати ремінці. Секрет далі ярмарку не піде. Якби щось мало перемінитися, то вже і тут би знали.
— Отож, — озвався Микола.
Мені стало приємно, що потрапив, у тон Миколиних думок.
Та взагалі ми ожили. Олекса намалював гігантську колону на руїні, Павло щовечора награвав на скрипці, Грушевич зворушливо упадав біля Живецького, гроші якого ми завбачливо розпустили.
Для мене особисто старалась Вікторова Ванда. Вона називала мене батечком, добродієм і квітиком. Я написав, що Віктор починає видужувати, бо Грушевич таки переконав нас, що організм Живецького «витримав кризу».
