Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана - Борщак Ілько (читаем книги txt) 📗
Цього проекту не здійснили, бо Карло Х помер передчасно, але козацька дипломатія ніколи не тратила надії, що колись можна буде його відновити. І ось так Україна, хоча ніхто її не питав, стояла перед війною, яку треба було вести у далекій країні з дружнім народом. Що більше: на підставі договору між Україною і Москвою українських військ не вільно було вживати поза межами батьківщини, а тут треба було воювати над берегами Балтійського моря.
У цьому зворотному моменті своєї історії Україна містила в собі давню Чернигівщину, Полтавщину. місто Київ (решта Київщини належала до поляків), частину Катеринославщини та Херсонщини. Ці дві останні творили Запоріжжя.
Україна мала свою адміністрацію, своє законодавство, свої суди, свої гроші, і головно армію, якою цар не міг розпоряджатись без згоди гетьмана. Ця 60000-на армія була всього на 10000 люда менша від московської.
Мазепа був сильно невдоволений початком війни. У 1700 р. Петро домагався від нього прислати йому 10000 козаків. Коли вони зібрались, прийшов протилежний наказ: військо непотрібне. Та ледви його розпустили, Петро знову хотів 12000 людей.
Козаки виїхали під командою Мазепиного сестрінка полковника Обидовського; коли вони підійшли до Пскова, почули, що Карло XII розбив москалів над Нарвою. Українці мусили завернути півколом, вислухавши лайки від своїх союзників, чому вони не приїхали їм помогти на час.
Та український народ зазнав іще більшої образи. Правобережжя займали поляки. Україна ніколи не могла погодитись із таким станом, який уважали тільки тимчасовим і насильно довершеним фактом. Саме цього Польща побоювалась. Коли вона стала союзником Петра, вона домагалась від нього затвердити її панування на Правобережжі. Тоді цар вислав одного із своїх дяків Михайлова, щоб поладнав цю справу з Мазепою.
Можемо уявити собі, що діялось у душі Мазепи, коли він вислухував справоздання секретаря, який запевнював його, що «великий цар у всіх справах щодо України не зробить нічого, не спитавши ради шляхетного та хороброго гетьмана».
Хоча Мазепа вмів майстерно скривати свої почування, цим разом він не вмів ними зовсім заволодіти.
«Небезпечна річ, — відповів він, — в'язатись із Польщею, це вже й давня приповідка каже: «Як довго світ буде світом.»
Одначе у 1701 р. не прийшов іще мент, щоб зірвати з Росією; патріот заховався, на перший план виступив дипломат, і здавалось, що гетьман годиться на бажання Петра.
Небавом цар захотів нового корпусу проти шведів. Від'їхало п'ять полків під командою старого миргородського полковника Данила Апостола, героя віденської облоги і майбутнього українського гетьмана.
— Це шляхетна людина, — казав про нього Мазепа, — і найстарший полковник, який заслужив на пошану та любов цілої армії.
Козаки побили генерала Шліппенбаха, але Апостол, повідомляючи про цю перемогу Мазепу, жалувався, що москалі забрали його вояками захоплену добичу, ще й знущались над ними.
— Після цього, — казав він, — не можна вірити, щоб наші козаки, якщо їх не присилують, хотіли битись за царя.
Багато із них перейшло-таки зараз на шведський бік.
Військо, вернувшись на Україну, дало волю своїм почуванням. Воно обвинувачувало голосно Мазепу: — Що ж робить наш гетьман? Він приятель москалів тому, що дістав орден і за нас уже не дбає! Москалі хотять нашої загибелі.
І доходило до справжніх боїв між козаками і москалями. На базарах ішли бійки, і одного разу якийсь російський полковник крикнув скажений: «Годі, падлюки! Занадто довго підносите ви голову і гордо покивуєте своїм чубом! Тепер ми вже маємо вас!»
Народний гнів вибухав з усіх боків, і Мазепа добре звертає увагу на цей стихійний прояв волі народу. Він вибирає вчену тактику, може, аж надто вчену. Його емісари піддержують надалі серед народу обурення, а він щораз більше зазначує назовні свою вірність цареві. Ця подвійна гра мала свої користі та недостачі. Вона дозволяла гетьманові підготовлятись супокійно, але нетямуща маса, що звикла мішати у спільній ненависті імена Петра та Мазепи, здивується у відповідній хвилині, коли побачить рішення Мазепи; спантеличена вона вже не зможе зрозуміти як слід нового становища і не дасть збунтованому патріотові беззастережної підтримки, якої він від цієї маси сподівався. У цьому лежав глибокий корінь невдачі.
Рік 1704-й був повний несподіванок і подій. Карло XII наїхав на Польщу, де пани, вірні своїй найдавнішій традиції, зрадили свого короля Августа Саського. Петро для піддержки свого союзника наказав Мазепі зайняти українські землі під Польщею. Гетьман віддавна ждав цього рішення.
Могутня українська армія, якою командував сам Мазепа, перейшла Дніпро і ввійшла на українську територію, приналежну до Польщі, де віддавна не бачили українського гетьмана!
Найславнішим провідником козаків, по тому боці, був хвастівський полковник Семен Палій. Як довго Польща вела війну з турками, вона прийняла з вдячністю поміч нових козаків під проводом Палія для свого короля Яна Собеського.
Але історія повторяється. Коли тільки небезпека минула, знову магнати та їх речники разом із католицьким духовенством почали появлятись на козацьких землях. Тоді відношення козацької старшини до Польщі почало псуватись. Палій мав потайне порозуміння з Мазепою і зберігав для нього ці землі під Польщею. Мазепа як союзник Москви віддавна не мав ніякої свободи у своїй діяльності і мусив задовольнятись тим, що заохочував нишком Палія.
Палій у перших роках XVIII в. ходив разом зі своїми сотниками за зброю проти Польщі і розбив польське військо. Він відновляв традицію Хмельницького. Польща, розшматована Августом Саським і Карлом XII, не мала сил боронитись, Київщина, Волинь і Поділля збунтувались. Козаки, селяни, а навіть українські верхи, зробили повстання; стали нищити шляхту та жидів.
Мазепа ще раз опинився на півдорозі між своєю лояльністю супроти Москви і своїми симпатіями українського патріота. Як усі його земляки, він бажав собі успіху повстання на українських землях під Польщею, добачаючи в цьому виїмкову нагоду, щоб з'єднати весь народ. Та з другого боку цар домагався висилки війська на підмогу полякам у боротьбі з Палієм. Гетьман найшов спосіб, як погодити такі суперечні інтереси: він написав до Палія, щоб цей пробував погодитись із поляками і потайки помагав йому.
Але Польщі вдалось задушити повстання. Після цього прийшли жорстокі репресії, від яких гинуло тисячами населення. Тільки Палієві вдалося окопатись в околиці Білої Церкви.
Цар прохав Мазепу, щоб він переконав Палія, нехай піддасться Польщі. Цим разом гетьман відмовився і гордо відповів Петрові: «Не можу взяти на себе такого гріха і переконувати Палія і Самуся (Богуславський полковник), щоб вони самі пішли в ярмо. Я ж не можу дати їм забезпеки, що їм дарують життя».
Тоді цар дав сам Палієві наказ, щоб піддався полякам. У той час Мазепа ввійшов з цілою своєю армією до Польщі, щоб піддержати Августа Саського проти магнатів, які почали його покидати у користь Станіслава Лещинського, що віднедавна сидів на престолі з ласки Карла XII.
Мазепі вже нікуди було вибирати, чи за Палієм, чи проти нього. Сама особа провідника бунту сходила тут на другий план; по суті тут ішло про те, щоб використати виїмково сприятливі обставини для з'єднання українських земель, що були під Польщею. Мазепа ввійшов на ці землі за згодою Августа Саського; але рішив, що більше із них не відступить. Треба було зробити «диверсію», відвернути гнів царя і поляків, одним словом: треба було знайти якусь жертву. Як справжній учень Макіявеля, Мазепа не завагався і рішив пожертвувати для цієї мети Палієм.
Палій часто відвідував гетьмана, який завсіди приймав його якнайкраще. 1 серпня 1704 р. він прийшов до головної квартири Мазепи у Бердичеві. Його прийняли бенкетом, під час якого добре випили, а вночі, коли він міцно заснув, його схопили, вивезли до Батурина, звідки вислали до Москви. Палія заслали на Сибір.
Мазепа зайняв Білу Церкву і заволодів усією територією. Поляки, що самі його прикликали, не могли протестувати, бо він освободив їх від Палія. Але народна пісня зрозуміла із цього політичного успіху тільки моральний чи пак мало моральний сенс і станула на боці Палія, як народного героя. А втім, його несподіване арештування принесло українській державі всю Київщину, і він був тільки руїнницькою силою в Україні.
