Цiлющий камiнь - Давыдов Анатолий Иванович (онлайн книга без txt) 📗
Бiля вогнища зiбралася уся люднiсть селища. Кремезний мисливець витiсував iз каменя ножа, довго тримав його над вогнем.
З ближнього житла чулися схвильованi голоси, стогiн. Пiдiйшовши туди, Кер побачив на долiвцi розпластаного юнака. З голови йому цебенiла кров. Сивий чоловiк, що стерiг вогонь, обережно пробрав волосся на головi юнака, взяв у мисливця крем'яний нiж i обрiзав волосся довкола рани. Вiдтак став длубатися в ранi кiстяною голкою. Потiм тим же ножем зробив рану ще бiльшою, видалив кiлька дрiбних уламкiв черепа й, приклавши листочки якихось рослин та сухого моху, обв'язав голову заячими шкурками. Ножа i голку чоловiк кинув у вогонь.
Кер дивився на все це з острахом.
Тим часом жiнки принесли два пласких каменi, розтерли якiсь зерна i зсипали в мамонтiв череп. Тодi пiдлили води, густо замiшали й виклали на розпечений плаский камiнь. На каменi швидко утворився тонкий жовтуватий корж. Одна з жiнок вiдламала шматочок, подала Керовi. Гiрке й гаряче, їдло це спочатку не сподобалося хлопцевi. Та виплюнути вiн побоявся. Коли ж пожував, мiсиво стало солодким i смачним.
Неспокiйно спав Кер i другу нiч. Снилося йому, що з пораненою головою лежить не мисливець, а Оле, i що Мати роду збирається вiдрiзати їй коси, а красуня Ая допомогає їй у цьому. В нестямi Кер кричав:
- Не чiпайте, не чiпайте дiвчини!..
Розбудила Ая. З її жестiв Кер зрозумiв: його кличе Оле.
Оле лихоманило. Опухла нога набрала малинового кольору, губи пошерхли, очi були заплющенi.
У вiдчаї Кер гарячково думав, чим допомогти дiвчинi.
До житла ввiйшов сивий чоловiк. У руках вiн тримав невеличкий череп з якоюсь рiдиною. Схилившись над хворою, дав їй напитися. По якiйсь хвилi дiвчина розкрила очi.
- Кер, - мовили її спраглi вуста, - не кидай мене. - I очi знову заплющилися.
Кер сидiв бiля хворої, проклинаючи день, коли їх полонили. Бiля житла хлопчики по черзi стежили за ним, аби вiн не втiк. Але тепер вони зрозумiли: без отiєї хворої вiн нiкуди не дiнеться. Отож i не докучали йому.
В селищi тим часом готувалися до полювання. Сивий чоловiк намалював на товстезному пеньку голову мамонта. Зi списами в руках мисливцi обступили удавану жертву, пiшли в танок. Хлопчаки утворили друге коло, в яке втягли й Кера.
Аж ось сивий пронизливо заверещав, малеча розбiглася, а дорослi почали вцiляти списами в розмальованого пенька. Тiльки один не поцiлив. Вiн тут же вийшов з гурту, побiг до сивого й упав навколiшки. Старий з силою ввiгнав бiля нього списа й, пританцьовуючи, подибав до величезного валуна, що також був размальований охрою. На валунi вiн намалював ще одного мамонта, тiльки вже пронизаного списом, i звелiв мисливцевi встати. Тепер невдасi нiчого боятися: душа його була схована в каменi, який мамонтовi не до снаги.
Пiсля того мисливцi вирушили на полювання. А за ними i Кер з пiдлiтками.
Йшли недовго. Зупинилися, коли ватажок пiдняв над головою короткого товстого списа. Подiливши мисливцiв на двi груш, вiн наказав заганяти звiра в ущелину.
Мамонти паслися над самiсiнькою кручею. Величезний, з довгими бивнями самець, двi самки i маля. Це були останнi мамонти в цiй мiсцинi. Поселившись тут, люди винищили численне колись стадо. Влаштовуючи пастки, мисливцi нiколи не поверталися без здобичi.
Цього разу пастка була неподалiк вiд селища, де пролягали глибокi урвища, в якi лячно було глянути навiть дорослому. Тi урвища у найбiльшу спеку дихали холодом та вологою. Один з мисливцiв - Аїн чоловiк - якось провалився крiзь землю. Його шукали й натрапили на пiдземну рiчку. А ще побачили там багато кiсток звiрiв. Та одне з проваль було неглибоке, i мисливцi часто використовували його як пастку. Кер навiть не помiтив її, добре замаскованої верболозом.
Мамонти побачили людей. Гладкий самець насторожено повiв головою, задер рожевого хобота i заревiв, подаючи сигнал тривоги.
Мисливцi обступили стадо з трьох бокiв. Хлопчаки-нагоничi кричали, били палицями об палицi. I мамонти рушили до селища. Нараз самець спiткнувся й провалився переднiми ногами в прикриту гiллям яму. З ревом вiн намагався вибратися з пастки, а тим часом в нього летiли списи, камiння.
Та ось звiр видерся з ями й кинувся на людей. Кер завмер од страху. Вiн бачив, як той пiдтоптав хлопчину, як хоботом дотягнувся до одного з мисливцiв i швиргонув його через себе. Коли звiр уже був за кiлька крокiв од Кера, хлопець метнув списа.
То був кидок, гiдний справжнього мисливця - в око звiра. Мамонт несамовито заревiв, затупцював на мiсцi. Це дало змогу мисливцям нанести смертельнi удари. Заюшений кров'ю мамонт знесилено впав на землю.
Переконавшись, що звiр мертвий, мисливцi стали в коло й затанцювали. Кер також стрибав з радощiв. Коли ж дiлили тушу, йому дiсталося серце - найбiльша iз нагород за смiливiсть на полюваннi.
Кер узяв серце в руки, потiм поклав його на траву й порiзав на маленькi шматочки - на всiх.
Це подивувало мисливцiв. З вигуками вдячностi вони оточили юнака й повторили танок перемоги.
Тепер Кер дивився на своїх поневолювачiв без остраху. Розумiв: вiдсьогоднi вони вважатимуть його за свого. I ватажок нiби вгадав його думки: взяв списа, яким Кер уцiлив мамонта, подав його хлопцевi, пiсля чого почався танок посвяти у мисливцi.
Кер радiв. Нарештi вiн зможе одружитися з Оле.
Одначе хлопець не знав, що за тутешнiми звичаями посвята у мисливцi ще не давала права вибирати собi дружину. Треба було чекати наступної весни, коли люди святкуватимуть пробудження природи й благословлятимуть молодих до спiльного життя. Так сказала Мати роду, коли Кер пiсля полювання попросив вiддати за нього Оле.
Засмучений, вiн поплiвся до рiчки. Сiв на повалене у воду дерево, довго дивився на протилежний берег, де за лiсами, так вiн думав, жили його рiднi.
А селище святкувало перемогу над мамонтом. Наївшись досхочу м'яса, старi й малi танцювали. Забачивши Кера знову бiля вогнища, кожен хотiв виявити йому приязнь, щиро всмiхнутися смiливому чужинцевi.
Бiля багаття поряд з Матiр'ю роду сидiла й Оле. Червонi язики полум'я осявали її змарнiле обличчя. Оле також побачила Кера й махнула йому рукою.
- Ходiмо до рiчки, - сказала, коли Кер пiдiйшов.
- А що скаже Мати?
- Мати дозволяє. Правда ж? - благально заглянула у вiчi Матерi Оле.
