Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир (читать полностью бесплатно хорошие книги .TXT) 📗
Характерно, що керівники держави та її органів безпеки періоду Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, ЗУНР намагалися організувати, хоч і не завжди належним чином, нормативне регулювання діяльності спецслужб. Переважно воно здійснювалось на рівні розпоряджень, наказів, інструкцій. Виділяється в цьому відношенні Гетьман П.Скоропадський. 18 травня 1918 р. він затвердив постанову уряду "Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної варти". У "Статуті Української Державної варти" визначена її структура, функції та методи роботи, права й обов'язки співробітників, форми їх спецпідготовки. Ще далі пішли провідники ЗУНР, діяльність її головного органу безпеки - Державної жандармерії - регламентувалась окремим законом.
Відома річ, що як уряд П.Скоропадського, так і Національна Рада ЗУНР в основу цих правових актів поклали чимало прийнятних положень із відповідних законів Російської та Австро-Угорської імперій. Завдяки цьому вдалося прискорити створення нормативної бази для функціонування названих вище відомств. Але проблема не була вирішена повністю.
Характер нормативної бази, що регламентувала діяльність спеціальних служб України в 1917-1920 роках, багато в чому визначався особливостями цього історичного періоду й тими чинниками, що впливали на дії вищих органів влади в тогочасній Україні. Головні з них такі: наявність багатьох політичних сил з конфліктними політичними й соціальними інтересами, їх політичне, а часом і збройне протистояння; присутність у країні окупаційних військ; громадянська війна й соціальні заворушення; хиткий стан сил, котрі прагнули до побудови української державності, та пов'язані з цим внутрішні конфлікти (Українська Центральна Рада - Гетьманат - Директорія); стрімкі зміни соціальної, воєнно-політичної та оперативної обстановки; відсутність належних умов для ефективної роботи органів законодавчої влади; високий рівень політичної й загальнокримінальної злочинності; загибель або виїзд за кордон значної частини національної інтелігенції, професіоналів і фахівців колишньої імперії, у тому числі у сферах управлінській, військовій, державної безпеки, юриспруденції; зумовлений цим кадровий дефіцит, присутність на багатьох відповідальних посадах випадкових людей, а то й авантюристів чи злочинців; вплив певних юридичних традицій, правових шкіл і раніше розробленого законодавства дореволюційної Росії та частково Австро-Угорщини.
Усе це зумовило головні риси нормативної бази органів безпеки України, а також пов'язаної з її застосуванням практики: помітний поспіх у прийнятті власних нормативних актів і в багатьох випадках низька якість їх розробки, як з юридичної, так і з оперативної точок зору; широке застосування нормативно-правових актів Російської та Австро-Угорської імперій (як прямо, так і при розробці власної нормативної бази); значне переважання підзаконних нормативних актів над законами; явне превалювання "надзвичайного", спричиненого "особливими умовами" законодавства з виразними репресивними акцентами; "політизованість" більшості нормативних актів, їх орієнтація на ті чи інші політичні сили та рухи, відповідні програмні настанови й соціальні переваги; наявність формальних юридичних невідповідностей між найменуваннями нормативних актів, їх реальним змістом, компетенцією та статусом органів, що їх прийняли; широке застосування спрощених процесуальних процедур (військово-польові суди); досить поширене практичне застосування спеціальними органами позасудових і позапроцесуальних форм реалізації оперативних матеріалів (несанкціонований арешт, розстріли без суда і слідства, "при спробі втечі" та ін.).
Як бачимо, життя вимагало вдосконалення існуючих і розробки нових правил для сил безпеки, адекватних загальнополітичній та оперативній обстановці в країні.
Керівники спецслужб усіх формацій національної державності переважно через брак підготовлених кадрів залучали до служби колишніх кваліфікованих офіцерів поліції, жандармерії, військової розвідки і контррозвідки, а також армійських офіцерів царської Росії та цісарської Австро-Угорщини. Більшість із них серцем сприйняли ідею державності та незалежності України, чесно і віддано служили їй. Серед них: Колосовський, М.Красовський, О.Кузьмінський, О.Березовський, П.Крижанівський, С.Дельвіг, Ю.Гасенко, Гриців, Ф.Боржинський, Л.Індишевський, Р.Ковальський, О.Гаванський, О.Красіцький та багато інших. Немало їх віддали життя, захищаючи Українську державу. Трагічно склалась доля і тих, хто після поразки визвольних змагань на початку 20-х років залишився на рідній землі: одні закінчили свій шлях в підвалах ВУНК, інші - в концентраційних таборах на Соловках та в Сибіру.
Результати дослідження дають підстави зробити висновок, що в періоди Центральної Ради (з часу проголошення УНР), Гетьманату, Директорії, ЗУНР, Державного Центру в екзилі підходи до визначення завдань і структури спецслужб, організації їхньої діяльності мали традиційний (класичний) характер. Значною мірою цьому сприяло творче використання досвіду органів безпеки царської Росії, Австро-Угорщини, Польщі та й РСФРР. Однак безпосередня оперативно-розшукова робота українських спецслужб не завжди була достатньо ефективною.
Завдання перед українською розвідкою та контррозвідкою стояли дуже важливі: виявлення, попередження й припинення розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, захист державного суверенітету, державних таємниць; відвернення диверсійно-терористичних акцій, контррозвідувальне забезпечення збройних сил, добування розвідувальних даних щодо противника; інформаційне забезпечення вищих органів державної влади.
Аналіз архівних документів і матеріалів свідчить, що основними принципами діяльності українських спецслужб були задекларовані: вірність та відданість народу України; дотримання законів Української держави; постійне підвищення професійного рівня; пильність і конспірація в повсякденній роботі; взаємодія між різними спеціальними відомствами та з органами правопорядку.
Для виконання названих вище завдань використовувались агенти, інформатори, резиденти, здійснювались зовнішнє (візуальне) спостереження, контроль телефонних розмов і листування, перехоплення радіо- й телеграфних повідомлень. Головним джерелом надходження оперативної інформації була таємна агентура, яка залучалася до співпраці з органами безпеки переважно на патріотичних засадах або на основі матеріальної чи іншої особистої зацікавленості. Зрозуміло, в умовах запеклої боротьби з численними противниками Української держави здійснювались і вербовки останніх "за примусом", тобто з використанням, наприклад, їх намагань уникнути покарання за ворожу діяльність. Об'єктами агентурного проникнення були визначені: спецслужби недружніх іноземних держав, їх збройні сили, ворожі українській державності закордонні організації, такого ж спрямування політичні партії та рухи усередині країни, близьке оточення агентури противника. Оцінювання отриманої оперативної інформації проводилося за класичними критеріями: відносності, важливості, достовірності, повноти і своєчасності.
Виявлення ворожої діяльності здійснювалось методами спостереження, вивідування, опитування, огляду, фотографування, дешифрування, накопичення і аналізу інформації; а попередження та припинення такої діяльності - методами позбавлення противника доступу до об'єктів розвідувальної зацікавленості або ж засобів (знарядь) злочинної діяльності, дезінформування, відвернення ворожих зусиль на фальшивий об'єкт (шлях), локалізація дій противника, застосування необхідних санкцій.
Діяльність спецслужб часів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР і ЗУНР проводилась за трьома основними напрямами: розвідувальному, контррозвідувальному, захисту державності та територіальної цілісності країни. Останній реалізовувався контррозвідувальними підрозділами. Це природно, оскільки антидержавницькі виступи ініціювались, підтримувались і координувались здебільшого розвідувальними службами іноземних держав та зв'язаними з ними організаціями. Найбільш розгалужену структуру мали органи безпеки Директорії. Тут бачимо загальнодержавну розвідку та контррозвідку, військову розвідку та контррозвідку, допоміжні підрозділи, школу підготовки розвідників. Але при цьому не вдалося уникнути й дублювання функцій, особливо в структурі військової розвідки. Спецслужби Державного Центру УНР в еміграції зосереджували зусилля на розвідувально-підривній та контррозвідувальній роботі щодо УСРР.
