Талан - Старицкий Михаил Петрович (бесплатные полные книги TXT) 📗
Квітка. Бо перше пори не було, а тепер настала.
Лучицька. Може, може!.. Та я така ревнива, що до зайців і до куріп'ят тебе ревную... (Сміється, цілує), Я, може, й обридаю тобі своїми ласками? А? Обридаю?
Квітка. Ні!.. А папірос зробила, що я просив? У мене всі вийшли.
Лучицька. Зробила, зробила... Дай папіросницю - зараз наложу. (Побігла до покоїв).
Палажка. Ви б, пане, доглядали більше свою жіночку, хіба не бачите, яка...
Квітка. Боже мій! Слаба вона, чи що?
Палажка. Як що? Та чи вона тут господиня, чи наймичка? Ніхто не шанує, ніхто і за жінку вашу не вважа... І мати ваша не признає...
Квітка. Но-но! Ви мені тихше! Чим пані недобра? Пересердилась за нерівню - і простила, і приласкала, як мати.
Палажка. Добре приласкала, що і в двір не пуска, насила шпигів... Он клюшницю... Все забива баки, що мов панич їй був не чужий...
Квітка (змішавсь). Не може бути!.. Це вже ти, стара...
Палажка. А грім мене вбий, коли брешу...
Квітка. Ви з нею там посварились, полаялись, так уже й верзете не знать що... А я того не люблю і не повірю, щоб Гаша насмілилась що моїй жінці... Вам слід би для спокою Марусі, коли любите її, все крити од неї, а ви все на очі, все на очі. та ще вчетверо. Це може і мені набриднути, осточортіти, чуєте, осто-чор-ті-ти!
Палажка. Та чую і бачу, що ти вже підбив моїй горличці крила і з шуляками її заклюєш! (Пішла)..
Лучицька і Квітка.
Лучицька (прибіга весело). Ось, ось і папіроси, і запалки! Ач, як рівнесенько положила.
Квітка. Слухай, твоя няня просто всяку міру переступа своїми привередами та претензіями. Хоч ти їй скажи, що терплять, терплять та й перестануть...
Лучицька. Вибач їй, голубе: вона стара, звикла бурчати, а тут ще дратують її, ображають...
Квітка. Вона з усіма свариться і брехні точить...
Лучицька (лагідно). Брехень вона не любить, а... їй боляче стане... Їй можна пробачити... Ну, ну!.. я й сама скажу, тільки не суп брівок; не будемо темрити ясного вечора. Нехай бурі і негоди там далі, а ми від них ухилимось в нашім захистку... (Лащиться).
Квітка (цілує). Ти все якась екзальтована, тривожна... нудишся...
Лучицька. Я не за себе тривожусь, ні! Мені тільки й потрібне твоє кохання та віра, що я тобі щастя даю, а решта... Колишнє... все мертве! Тут, коло твоїх ніг, лежить моя доля, все моє щастя!
Квітка. Спасибі, голубко, тільки ти брехень не слухай...
Лучицька. Ні, ні! Я тобі вірю, одному тобі!.. Я певна, що ти маєш і доказ...
Квітка (спалахнув). А! Ти за шлюб... Ти мені очі колеш цею певністю?
Лучицька. Що ти? Ані в думці... Я сама не захотіла...
Квітка. То-то ж! При чім же я? Тобі захотілось ції комедії... не знаю для чого?
Лучицька. Любий мій, невже не знаєш? Та тим же, що мені твоя воля, твоє щастя ближче до серця, ніж моє; я заклялась, що тоді зв'яжу тебе, коли впевнюсь, розумієш, упевнюсь, що не буду тобі каменем...
Квітка. Така жертва для мене тяжка, а надто докори. Я думаю, що ти в мені певна, а про матір... її не переробиш... Та, нарешті, пізно і питання ставити: я мушу... і ми перевінчаємось хоч завтра.
Лучицька. Ні, ні! Це б зняло неславу... Бога ради, про це більше ні слова. Я боюсь, щоб і няня не підслухала, не довідалась, що ми ошукали, це б її вразило смертельно. Схоронім поки нашу таїну, а прийде час... ми поправимо.
Квітка. Як знаєш, твоя воля... А тільки мені не натякай: се образа моїй честі. (Глянувши, на дзагарі). Ой-ой, одначе пізно... (Встає).
Лучицька. Куди ж ти знову? Цілий день не був...
Квітка. Хочу збігати з собакою в одне місце... Куріп'ята...
Лучицька (гірко). Бачиш, як тобі зі мною скучно!.. Стій, стій, це не дорікання... а тільки, що ти собі діла не маєш, а без діла нудно жити на світі...
Квітка. Ет, не в тім річ: ти в мені зачепила болючу струну... Правда, нема більшої муки, як почувати в своїх персах ціле море і сили, і жадоби мирові послужити і знати, що тії сили нема куди кинути, нема до чого приладити; упевнятись щодня, що всі шляхи тобі переорані і що сам деякі переорав...
Лучицька (полохливо). Невже не зміг би служити? І од матері б так не залежав...
Квітка. Де? Де? Не дратуй хоч мене! На казенну службу я не піду - нездатен.
Лучицька (тривожно, з сльозами). Та й я на дорозі...
Квітка. Та перестань, з тобою і балакати дружньо не можна: у всьому тільки себе бачиш, тільки себе гризеш і другого дратуєш... Що ж тут такого? (Пауза). У мене ще є надія... Я подавсь до земства і от-от жду одповіді.
Лучицька. Так ти будеш по земству служити? Як я рада, як рада! Слухай, ти од мене ховався з цим... Розкажи ж, як, що і до чого? Мені хочеться знати всі твої думки, всі твої бажання і мрії, щоб разом жити, одним подихом дихати...
Квітка (бере рушницю і встає). Після, після... Тепер ніколи... побіжу.
Лучицька. Таки йдеш?
Квітка. Таки йду. (Пішов).
Лучицька (довго стоїть нерухомо, заломивши руки). Обридла!.. Йому нудно зі мною... Я йому чужою стаю, а може, й поміхою... Ох, як швидко скінчився мій рай! Одцвіли квітки, і листя опало... (Здригнувшись, провела рукою по чолу). Невже кінець всьому?! У! Яким морозом мене обсипало! (Тремтить). Справді, чи не слаба я, - і того мені вбачається все хмурим! Він же чесна, хороша, правдива натура... Е! Поки голови не стяли, будемо думать про друге... (Пройшлась коло клумб, зірвала стокротку і сіла на сходах рундука). Няню! Ви там, у покої?
Палажка. Тут, моя дитино!
Лучицька. Принесіть мені, будь ласка, мою шкатулку.
Палажка. Зараз.
Палажка виносить шкатулку.
Лучицька і Палажка.
Лучицька (одімкнула, розгляда речі). Ось браслет з дорогими самоцвітами: це мені, няню, перший подарунок піднесли... Скільки було щастя, землі під собою не чула!.. (Зітха). А ці сережки брильянтові мені піднесли в столиці. Як я боялась там виступати! Все їдно як на катування йшла: як глянула я на обширу ту залу, а там аж чорно од голів, - так у мене руки і ноги подубли... голос тремтить. Як я почала - не тямлю, а потім розійшлась... І-і, господи! Який же гвалт знявся, а в мене од захвату так серце здавило, мало не впала... І цей вінок там же від молоді... (Зітха). А ось дукач і ці перли од його, од мого сокола... Який він тоді був захвачений, сп'янілий, аж божеволів! (Притиска до серця й цілує).
Палажка (бурчить). Всі вони, пси, - поки оженяться.
Лучицька. То-то! А! (Провела по волоссі рукою і стряхнула головкою, мов бажаючи викинуть думки). А ось іще... ще... багато, багато... Мало чи не з кожного города пам'ятка...
Палажка. А там іще в тій скрині скільки всякої срібної посудини і вінків.
Лучицька. Бачите, моя ріднесенька, ми не злидні, і у нас є своє, надбане чесно, - так ви отій причепенді і одкажіть, що я не з нужди на їх гіркий хліб перейшла.
Палажка. Ох, якби було знаття, що так станеться, краще б було на своїм хлібі.
Лучицька. А ви ж, бабусю, казали, що гріх.
Палажка. Отож тільки й горе! (Відійшла).
Лучицька (уложивши речі, вийняла засушені листки із тетраді). Ох, оця квіточка! Скільки було щастя... а тепер зав'яла... А цей листик зелений... Першу роль з ним учила!.. Ах, минуло, минуло!.. А ви, мої ріднесенькі, почеркані, пописані... (Розбира аркушики, цілує). Ось Катря! Як я тоді над її долею плакала, як за нею боліла душею... І не сподівалась тоді, що й сама стану Катрею, сама буду переживати її нестерпні муки... Ох! (Замислюється і тихо неспогадано спїва, немов з ролі).
