Пошились у дурні - Кропивницький Марко Лукич (читаем книги TXT) 📗

Дранко (ско­чив з ти­ну). Нев­же? Сла­ва тобі, гос­по­ди! Як це я йо­го проґавив? (Побіг у свій двір).

Антон і Кук­са.

Антон (вибіг з дво­ру). Ха­зяїн! Який­сь чо­ловік, ли­бонь, па­ру­бок, заїхав у заїжджий двір до Герш­ка, пе­реодяг­ся у ста­ру оде­жу, спи­тав, де ва­ша ха­та, і йде вже сю­ди.

Кукса. Чи й справді? Ти йо­го сам ба­чив?

Антон. Аяк­же, своїми очи­ма ба­чив! Я йшов з містеч­ка повз пос­то­ялий двір, див­люсь: що во­но за чу­дасія? Якась лю­ди­на ски­да з се­бе гар­ну оде­жу і надіва ста­ру! Я й прис­лу­хав­ся, чую, пи­тає: "Де Кук­со­ва гос­по­да?"

Кукса. Спа­сибі тобі за звістку, Ан­то­не! Я те­бе, Ан­то­не, люб­лю, єй-бо­гу, люб­лю! Зос­та­вай­ся у ме­не ще років на два або й на три, зас­лу­жиш чи­ма­ло гро­ше­нят, тим ча­сом, мо­же, твоє сер­це при­вер­неться до дівчат, тоді сва­та­ти­меш мою Па­лаж­ку! І во­на тим ча­сом підрос­те та ви­людніє!

Антон. Ко­ли так, то вже кра­ще віддай­те за ме­не Ориш­ку!

Кукса. Ориш­ку? І Ориш­ку віддав би, так… (Огля­нув­ся, ти­хо). Це ж приїхав же­них до Ориш­ки!

Антон. Же­них? Ну, як­що Ориш­ку ви віддас­те за цього же­ни­ха, тоді поп­ро­щай­тесь і з Ан­то­ном, і з мли­ном своїм, і з гос­по­дою!

Кукса. Як? Що?

Антон. А те, що спа­лю!

Кукса (убік). Он во­но що! (До нього). Так ти так не­на­ви­диш бабів?

Антон. Не­на­видів, а оце рап­том при­вер­ну­ло ме­не до бабів!

Кукса. При­вер­ну­ло? А щоб те­бе ви­вер­ну­ло!.. (Хут­ко йде за ним). От тобі і вглядів у два ока! Та пост­ривай-бо, Ан­то­не!.. Нев­же це ти навсп­равж­ки?.. (Пішов).

Ничипір ви­хо­дить з-за ха­ти з Ва­си­лем.

Василь. Оце ж ха­та мо­го ха­зяїна, а ото Кук­со­ва.

Ни­чипір. По­ба­чи­мо, що з цього вий­де. Му­шу вже ста­ти у при­годі доб­рим хлоп­цям. Спа­сибі їм: на­го­ду­ва­ли ме­не і гро­шей поміни­ли­ся да­ти аж де­сять кар­бо­ванців!..

Ничипір і Дран­ко.

Дранко (вибігає з сво­го дво­ру). Ми­лості про­сю (Ха­па йо­го за ру­ки і тяг­не до се­бе).

Ничипір. Чо­го це ви до ме­не прис­та­ли? Пустіть!

Дранко. Ви від Лахтійо­на Хве­до­ро­ви­ча? Я за­раз до­га­дав­ся!

Ничипір.

Дранко.

Ничипір.

Дранко.

Ничипір.

Дранко.

Ничипір.

Дранко.

Ни­чипір.

Дранко.

Ничипір.

Дранко.

Ни­чипір.

Дран­ко.

Ни­чипір.

Дранко.

Ничипір.

Дранко.

Ни­чипір.

Дранко.

Ничипір.

Дранко. Ко­ли поспієм, як поспієм?

Ничипір. А ви хто та­кий?

Дранко. Дран­ко!

Ничипір. Дран­ко? Чуд­не яке проз­ви­ще!..

Дранко. Так од ро­ди­телів!.. Ну, ходім же в ха­ту.

Ничипір. Ні, ви­несіть сю­ди доб­ру чар­ку горілки, я вип'ю для хваб­рості!

Дранко. Сю­ди? Нічо­го ро­би­ти! (Убік). От шту­кар! (Побіг у своє подвір'я).

Ничипір. Ко­ли б мені не за­буть про на­шу умо­ву з хлоп­ця­ми…

Антон і Ва­силь (з дворів). Кре­пись, Ни­чи­по­ре!

Ничипір. Ще креп­люсь!

Дранко (вибігає). Ви­пий­те й за­кусіть! А я за­раз та­ки до­га­дав­ся, що ви від Лахтійо­на Хве­до­ро­ви­ча!

Ничипір. До­га­да­лись? От шту­ка!..

Дранко. Ну, ходім же в ха­ту, бо вже по­ра хоч і до вінця!

Ничипір. А доб­ра горілка і за­кус­ка, хоч і не на го­лодні зу­би! (їсть).

Дранко. На здо­ров'ячко.

Ничипір. Славні пиріжки з мня­сом!

Дранко. Ви ще не ба­чи­ли моєї Гор­пи­ни?

Ничипір. Гм…

Дранко. Там та­ка оку­рат­на, як аг­лицькі об­ценьки!

Ничипір. Справді? Ану, да­вай­те ще й по другій!

Дранко. Ви­пий­те, та швидш бу­де­мо до­во­дить діло до краю!

Ничипір. Чу­дасія тра­пи­лась зо мною вчо­ра: тільки дві ча­роч­ки ви­пив з ку­мом Пет­ром, ще тільки що со­неч­ко по­ча­ло сіда­ти… Прав­да, я й за­був, що вам цього не тре­ба роз­ка­зу­ва­ти!..

Дранко. Що, як?

Ничипір. Ніяк! Оте­пер ніби й підкре­пивсь! Ну, ко­ли вже ро­бить діло, то робіть! Що далі?

Дран­ко. А що ж далі?

Ни­чипір. Да­вай­те ще й дівку сю­ди!

Дран­ко. Як сю­ди?

Ничипір. Пе­ред мої очі! Тут ми зро­би­мо ог­ля­ди­ни.