Мартин боруля - Карпенко-Карий Иван Карпович (читать книги без регистрации .TXT) 📗

Марися. Ба­га­то го­во­рить, я то­бi пос­лi роз­ка­жу, - а те­пер iди до батька, во­ни те­бе ду­же не­терп­ля­че жда­ли. Тiлько не ка­жи, що ти не слу­жиш, бо­ро­ни бо­же! Пос­лi…

Степан. У ме­не аж но­ги ста­ли тру­ситься… Стiлько бi­ди кру­гом, що й… (Мах­нув­ши ру­кою, пi­шов у бо­ко­вi две­рi.)

Марися, а по­тiм Ми­ко­ла i Сте­пан

Марися (одна). А, гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Вер­ни ти спо­кiй i мир у на­шу сiм'ю! Так уже ви­му­чи­лись всi, що, здається, i умер­ти бу­ло б кра­ще, нiж щод­ня тур­бо­ваться i не ба­чить краю всiм бi­дам i на­пас­тям! На дя­дюш­ку Гер­ва­сiя уся на­дiя… Чи уб­ла­га­ють же то йо­го ма­ти?

Входе Ми­ко­ла.

Ну що? Ма­ти у вас?

Микола. У нас. Батько зго­ди­ли­ся, за­раз прий­дуть сю­ди. Я по­чув i по­бiг мер­щiй то­бi ска­зать про цю ра­дiсть! Мо­же, й нам щас­тя зно­ву ус­мiх­неться!

Марися. Сла­ва бо­гу!

Микола. Здається, i Сте­пан приїхав?

Марися. Приїхав, вiн у батька.

Микола. То я зос­та­нусь…

Входить Сте­пан.

Степан. Iди, Ма­ри­сю, па­пiнька те­бе кли­чуть. А, Ми­ко­ла! Здрас­туй.

Микола (по­цi­лу­вав­шись). А що, як батько?

Степан. Хоч i не пи­тай!.. Змар­нi­ли зов­сiм.

Микола. Ти ж на­дов­го приїхав?

Степан. Зов­сiм!

Микола. От i чу­дес­но! I який же. я ра­дий, що ти зос­та­неш­ся у се­лi! Знов за­то­ва­ри­шуєм.

Входять Па­лаж­ка, Гер­ва­сiй i Про­та­сiй.

Палажка. Стьопа! (Обнi­ма i цi­лує йо­го.) Що? Ба­чив батька?

Степан (зiтх­нув­ши). Ба­чив.

Палажка (че­рез сльози). Як смерть… як смерть.

Гервасiй. Зас­по­кой­тесь, зас­по­кой­тесь, - сльоза­ми не по­мо­же­те.

Степан. Здрас­туй­те, Гер­ва­сiй Се­ме­но­вич! Про­та­сiй Мат­вi­й­ович!

Гервасiй. Здо­ров, ко­за­че, здо­ров!

Чоломкаються.

Протасiй (чо­лом­кається). Як же слу­жеб­нi дi­ла?

Гервасiй (по­ба­чив­ши Ми­ко­лу). А ти чо­го тут опи­нив­ся?

Микола. По­чув, що Сте­пан приїхав.

Палажка (до Гер­ва­сiя). За­ходьте ж, Гер­ва­сiй Се­ме­но­вич, пря­мо сю­ди.

Гервасiй. Мо­же б, по­пе­ре­ду ви йо­му ска­за­ли, щоб не стри­во­жить.

Палажка. Ну-ну, доб­ре, я ска­жу. (Пiш­ла.)

Гервасiй. А що ж, Сте­пан Мар­ти­но­вич, ско­ро сто­ло­на­ча­ль­ни­ком бу­деш?

Степан. Де там! Я вже не слу­жу, Гер­ва­сiй Се­ме­но­вич.

Гервасiй. Ну?!

Степан. За шта­том ос­тав­ся.

Гервасiй. О?! Чув, чув, - ме­нi ка­зав Кра­совський, що земсь­кий суд ска­су­ва­ли. Так ти, ви­хо­дить, лиш­нiй! - I на­що то­бi та служ­ба? Чи ба­га­то ж ти там брав жа­лу­ван­ня?

Степан. Два го­ди нi­чо­го не по­лу­чав, а оце на тре­тiй, по розк­лад­цi, два з по­ло­ви­ною у мi­сяць наз­на­чи­ли.

Гервасiй. Два з по­ло­ви­ною?! Гос­по­ди! Здо­ро­вий, мо­ло­дий чо­ло­вiк два го­ди дур­но си­дить, а на тре­тiй у мi­сяць по­лу­ча два з по­ло­ви­ною!!

Протасiй. Я ще, як слу­жив у по­кiй­но­го зем­ле­мi­ра, Ха­ри­то­на Ха­ри­то­но­ви­ча Ка­ца­вей­чен­ка, вiн жив у Трах­то­ми­ро­вi, на Дво­рянськiй ву­ли­цi, в бу­дин­ку… дай бог пам'ять… в бу­дин­ку гра­фа…

Гервасiй (ма­ха ру­кою на Про­та­сiя i пе­ре­би­ва йо­го). Пос­лу­хай ме­не, Сте­па­не, по­кинь ти дум­ку про чи­нов­ни­ка! Зов­сiм оду­рiв ста­рий: ро­бiт­ни­ко­вi пла­те на своїх хар­чах трид­цять руб­лiв, а си­на, за­мiсть то­го щоб прив­чать до ха­зяй­ст­ва, вiд­дав у служ­бу - бай­ди бить!.. Те­пер не тi ча­си, з твоєю на­укою да­ле­ко не зас­ко­чиш. I все то дво­рянст­во на­ро­би­ло. I батька тре­ба збить, щоб вiн з дво­рянської за­руб­ки зско­чив, бо все ха­зяй­ст­во пi­де пра­хом, а чи­нов­ни­ка з те­бе не бу­де…

Степан. Та я вже на­бив ру­ку, Гер­ва­сiй Се­ме­но­вич, де­якi бу­ма­ги i сам умiю пи­сать…

Протасiй. По­кiй­ний зем­ле­мiр Ка­ца­вей­чен­ко…

Гервасiй (не слу­ха Про­та­сiя, до Сте­па­на). Плюнь ти на це дi­ло! Батько ста­рий, сла­бий, а од­но­му си­но­вi, мав­ши доб­ре своє ха­зяй­ст­во, не варт ти­няться по кан­цi­ля­рi­ях i за два з по­ло­ви­ною в мi­сяць тра­тить здо­ров'я, зво­дить го­то­вi гро­шi на оде­жу, на хар­чi… Доб­ре, як дос­лу­жиш­ся до чо­го путнього; а як так i вмреш кан­це­ля­рис­том, а ха­зяй­ст­ва не нав­чиш­ся, не при­вик­неш, - що ж ро­бить пiд ста­рiсть? От i те­пер - за шта­том, як­би не бу­ло ха­зяй­ст­ва, що йо­го ро­бить? По­кинь, си­ну, бе­рись за пра­дi­дiвське ру­ко­мес­ло.

Степан. Та… во­но… я й сам ба­чу те­пер… я не вiд то­го… не знаю, як батько…

Гервасiй. От я з ним по­ба­ла­каю.

Степан. Те­пер не ка­жiть, Гер­ва­сiй Сте­па­но­вич, бо, бо­ро­ни бо­же, ще гiр­ше зас­лаб­не…

Гервасiй. Я знаю, ко­ли ска­зать, тiлько не по­ту­рай батько­вi, не шу­кай дво­рянст­ва, усе бу­де га­разд.

Палажка (з две­рей). Iдiть, Гер­ва­сiй Се­ме­но­вич!

Гервасiй iде.

Зрадiв ста­рий, аж на­че ожив тро­хи!

Гервасiй i Па­лаж­ка пiш­ли.

Протасiй, Ми­ко­ла i Сте­пан.

Протасiй. Стьопа!

Микола. Iдiть, я вам роз­ка­жу.

Микола i Сте­пан бе­руть стiльцi i сi­да­ють ко­ло Про­та­сiя. От Гер­ва­сiй ка­же, що два з по­ло­ви­ною ма­ло, а як я у по­кiй­но­го зем­ле­мi­ра Ка­ца­вей­чен­ка брав пiв­то­ра! Прав­да, раз у раз в ко­ман­ди­ров­ках, то на йо­го хар­чах… Раз, знаєте, поїха­ли ме­жу­вать зем­лю до Гу­ба­чевських-Но­са­чiв… Во­ни жи­ли то­дi всi вмiс­тi у Се­мик­ра­тах… а батько їх, - нiх­то з вас не знав батька? Вiн лiт п'ятде­сят то­му як умер, не зна­ли?.. Нi, нi, не зна­ли… Пе­ре­рi­зав со­бi гор­ло брит­вою… Вiн був жо­на­тий на Свер­бих­вос­то­вiй, - там лу­ка­ва бу­ла жiн­ка, бо­ро­ни бо­же вся­ко­го хре­ще­но­го вiд та­кої!.. Змо­ло­ду кру­ти­ла хвос­та з ула­на­ми… Не­да­ле­ко вiд них сто­яв уланський повк, так во­на од­но­го ула­на… от за­був, як йо­го фа­ми­лiя… на умi вер­титься… так якось чи на пти­цю, чи на ло­ша ски­дається… так ок­ру­ти­ла, що вiн по­ки­нув служ­бу i пе­реїхав до неї у се­ло нi­би уп­рав­ля­ющий i по­чав зап­рав­лять… Гi! Гi! А сам Гу­ба­чевський-Но­сач тут же жи­ве i нi­чо­го не ка­же… За­пер­ся со­бi в своїм ка­бi­не­тi i на­че йо­го не­ма… Гi! Гi!.. Так му­жи­кам ста­ло жаль па­на, вiн, по­кiй­ний, доб­рий чо­ло­вiк був, i та­ки улан той… от за­був фа­ми-лiю… обi­жав їх. Зас­ту­ка­ли му­жи­ки то­го ула­на… Ксьока­чевський! А бо­дай те­бе, так-так, Ксьока­чевський! Я ж ка­жу, що на ло­ша ски­дається, - ксьо, ксьо, Ксьока­чевський! Зас­ту­ка­ли на то­ку, зв'яза­ли i од­ве­ли в стан! Ота­ке бу­ло… А пiд ста­рiсть, як уже по­ча­ло вiд ста­рої Гу­ба­чевської трух­ля­вим де­ре­вом од­го­нить, во­на до­би­ва­лась вiд ста­ро­го Гу­ба­чевсько­го-Но­са­ча лю­бо­вi… все спi­ва­ла йо­му: горн, го­ри, моя лам­па­да… Гi! Гi! I до то­го йо­го до­ве­ла, що вiн пе­ре­рi­зав со­бi гор­ло брит­вою. Так з'їха­лись нас­лiд­ни­ки, i тре­ба бу­ло роз­ме­жу­вать зем­лю. Ка­ца­вей­чен­ко по­кiй­ний - царст­во йо­му не­бес­не - й ка­же ме­нi: бе­ри аст­ро­ля­бiю - поїде­мо! А дощ як iз вiд­ра…

Виводять Мар­ти­на пiд ру­ки Гер­ва­сiй i Па­лаж­ка, Ма­ри­ся йде за ни­ми.

То я вам пос­лi до­ка­жу. Це ду­же цi­ка­во.

Мартин, Гер­ва­сiй, Про­та­сiй, Па­лаж­ка, Ма­ри­ся, Ми­ко­ла i Сте­пан. Мар­ти­на са­дов­лять на стiльцi. Вiн жов­тий - вiд ро­з­лит­тя жов­чi.

Мартин. Здрас­туй­те!.. Ба­чи­те, як пе­ре­вiв­ся Бо­ру­ля!

Гервасiй. Пос­лу­хай же ме­не. Мар­ти­не, я то­бi доб­ра зи­чу. За­раз i поз­до­ров­шаєш.