Не судилось (панське болото) - Старицкий Михаил Петрович (читать онлайн полную книгу TXT) 📗
Катря. Так-так, - одцураються... всі одцураються... що мужичку ввів до панського роду!.. Бідний він! (Зітха і сидить мовчкщ перебираючи кісниками).
Дзвонариха (оглядає дворище кругом). А в тебе порядок у дворі, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цілує її). От якби покійний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привів господь, а любив він тебе страх як! Ти пам'ятаєш батька?
Катря. Пам'ятаю: вуса були сиві, довгі; співали в церкві, мене з собою брали. Навіть на одчитування до мерців ходила була з татом. Спочатку боялася покійників, а далі привикла... Я й тепера їх не боюсь!
Дзвонариха. Живі, доню, страшніші! Тепер у мене тільки й думки, тільки й молитви, щоб тебе оддати до рук щирої, чесної людини, одружити! Привів би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на неї, то тоді й очі закрити безпешно.
Катря. Мамо, годі про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!
Дзвонариха. То вже божа воля.
Катря. Ні, я не про смерть кажу, одведи господи...
Дзвонариха. А про що ж?
Катря. Так, про всякі пригоди.
Дзвонариха (цілує її). Сумна ти чогось: все зі мною та зі мною, то й занудилась; не знать що в голову лізе. Ти б пішла до подружок абощо... а то подивись, як ти змарніла, мов зів'яла...
Катря (з сльозами прилада до матері). Зів'яла, мамо!
Дзвонариха. Дитино моя люба! Що з тобою?
Катря (утира хутко сльози). Нічого, мамо... вас шкода!
Дзвонариха. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побиваєшся? Час і про себе думати...
Катря. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде!
Дзвонариха. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду і до нас, сиріт, лине, бо й сам сирота...
Ті ж і Дмитро.
Дмитро. Здорові були, мамо, з неділею! Уже й з хати вийшли? Здрастуй, Катре!
Катря. Здрастуй!
Дзвонариха. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час і за діло братися.
(Катря одходить і почина дещо прибирати; здійма глечики з тину і зносить до хати тощо.)
Дмитро. Де ж вам трудити себе? Спочивайте!
Дзвонариха. І то вже належалася; заїла багато чужої праці. От і ти, - не знаю, чим уже й одслужу, - оплів, охаїв наш дворик і всім нам, сиротам, допомагаєш.
Дмитро. Яка там поміч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час, а руки не куповані.
Дзвонариха. Хоч і не куповані, так здалися б на своє діло, а не на чуже.
Дмитро. Не яке воно й чуже! Мені, може, ваша сорочка ближче до тіла, ніж своя. Що я? Один собі, як палець, - бурлака, та й годі! Багато мені треба? Заробив що чи де заробив - не велика журба. А от вам - друге діло: ви слабі, а Катря молода; і коло вас, і коло господарства сама побивається... Як же не пособити? Такій молодій дівчині і надірватися можна! Я ж не скотина яка нечувственна!
Дзвонариха. Нехай уже тобі за твою добрість господь оддячить!
Дмитро. Мені, може, - коли ви оце слабі були, - серце шарпалось, як гляну було на Катрю, що вона як тінь яка ходить! Я б, може, радніший був свої руки підложити, а не те що зробити яку мализну...
Дзвонариха. Та бачу, бачу, козаче, що тобі дочки жалкіше, ніж старої...
Дмитро. Ні, крий боже! І вас я вважаю за матір: рідних пак не згадаю ні батька, ні матері. Чоловік ваш покійний, царство йому небесне, виховав мене, зберіг сироті і батьківщину, і хату, наставив мене самого добрим хазяїном, до пуття довів, - так як же мені не любити вас? З Катрею зросли ми укупі...
Катря (надходить). Я, мамо, розпалю у комині, кулешика вам зварю на вечерю.
Дзвонариха. Не треба, доню. (Гладить по голові її). Славна у мене, Дмитре, дочка: і хороша, і моторна, і упадлива.
Дмитро. Що й казати? Нема, може, в світі за Катрю!
Катря (гірко). Не хваліть, мамо!
Дзвонариха. Запишаєшся? А тебе таки справді, кралечко, гедзь з одного боку напав.
Катря (перебиваючи). Он дивіться, як сонце сідає червоно; певно, вітер буде на завтра. Треба буде однести до млина мірочки зо дві пшениці, бо в нас уже борошна обмаль.
Дмитро. Я завтра зайду й однесу.
Дзвонариха. Та то борошно борошном, а ти таки...
Катря (хутко). Мамо, цитьте! (Прислухається). Хтось іде до нас; може, лікар?
(Біжить з тривогою; дивиться за ворота).
Дзвонариха. Може, справді. Він того тижня заїздив, то обіцявся, що ще заверне.
Дмитро. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б і ходити йому чи паничеві?
Дзвонариха. Та лікаря уже більш місяця і в селі нема.
Дмитро. А паничеві б чого? Хіба й він лікар?
Дзвонариха. Не знаю; тільки така вже добряча душа, що й господи! Що божого дня трудився!
Дмитро. Себто вас жалував так?
Дзвонариха. Господь його святий зна, - чи у його вже таке серце, чи ми заслужили ласки у бога?
Дмитро (зітхнувши). Може.
Катря (вертаючись). Ні, то не він; хтось у хустці. Позношу лишень я на ніч полотна в комору.
Дмитро (ідучи за Катрею). Я тобі поможу.
Катря. Та я й сама зберу - не важкі. (Іде до тину і збира полотно, що на йому розвішане).
Дмитро (підходячи до тину). Катрусю! Я хотів би з тобою побалакати...
Катря. Об чім? (Потупилась).
Дмитро (мне шапку). Сама знаєш, об чім... тільки й думки, тільки й гадки!
Дзвонариха. Піду вже я: і пізно, та й молодята нехай собі поговорять! (Вголос). Дмитре, синку! Проведи вже мене до хати: нагулялася.
Дмитро. Зараз, мамо!
Пішли.
Катря сама.
Катря. Боже мій! У які тенета я вплуталась - і думок не зберу. Чого ти раділо, дурне серце? Не бути сьому, не допустять пани! І Михайла уже третій день немає; то було й вечора не пропустить, а на цім тижні тільки раз ускочив на час, та й на досі... Може, не вільно... Тільки як же мені нудно без тебе, як нудно! А тут ще Дмитро! Пристає з словом, що я йому перше дала... любить... а я... Ну, що йому казати? Водити парубка, та ще такого, - гріх! Правду сказати? Та чи язик же у мене повернеться? До матері ще дійде... хоч би од цього хранив господь!
Степанида (за ворітьми). На! З'їж!
Катря (здригнувшись). Хто це? Степанида?
Степанида і Катря.
Степанида (ввіходить п'яненька). Що ж, що я була панською полюбовницею? Не по своїй волі, дрантя, чуєш? Не по своїй волі!.. А ти - по своїй, повіє!.. Дівуєш? І я навчуся по сьомій дитині так дівувати! Чия б казала, а твоя б мовчала! Яка я п'яниця? Випила, ну - випила на свої, а не на крадені, злодюго, чуєш?
Катря. Тітко, кого це ви так лаєте?
Степанида. А ту шелихвістку бісову, покоївку панину, Аннушку. Вродила мама, що не прийме й яма! Розпустить плахіття, бендерська чума, та й зачіпа! Я тебе зачеплю! Я тебе як візьму на зуби, то ти й носа до нашого кутка не покажеш!
Катря. Охота вам, тітко.
Степанида. Така, серце, охота, що як нема з ким полаятись, то й їсти не буду. Оце я її, шльондру, аж до самісінького двору проводжала; шпетила вже, шпетила на всю губу! Почухаються і батько її, і дядько, і тітка, і дядина! Е! Мене не чіпай: я й сама зачеплю! Уже так налаялась, так налаялась всмак, що аж на серці полегшало; зайшла до шинку та й випила...
Катря. Та бачу, бачу.
Степанида. Що ж, Катре? На свої, на зароблені...
Катря. Та й на свої не гаразд пити.
Степанида. Розкажи своєму батькові, голубко моя... Тільки тепер і мого!
