Сава Чалий - Карпенко-Карий Иван Карпович (книги без регистрации txt) 📗

Медвідь. Пе­реріза­ли во­жа­тих і по­калічи­ли, ви­хо­дить, ко­­ней, щоб реш­та во­рогів зос­та­лась піша…

Голос. Наші ки­ну­лись бігом у бал­ку… Нічо­го не вид­ко, ті­ль­ко гур­ко­тить!

Медвідь. О, те­пер піші на піших, во­ни цього не ждуть! От де пек­ло бу­де!

Певно, Яко­ве, зос­та­не­мось ми вдвох з то­бою, бо всі по­ля­жуть.

Голос. У балці аж кле­ко­тить.

Ті ж і Мо­ло­чай, ра­не­ний.

Медвідь. Мо­ло­чай! А що там, як?

Молочай. Я те­бе од­ра­зу й не пізнав… Дай во­ди на­пи­ти­сь… Уми­раю!..

Медвідь (по­дає во­ду). Да­вай пе­рев'яжу тобі я ра­ни.

Молочай. Де там їх пе­рев'язать! Весь по­кар­бо­ва­ний і у ді­рках, як ре­ше­то! По­ду­май, бра­те: тілько що виїха­ли ми за корч­му, нас­ко­чи­ла їх ціла сот­ня при гар­маті, а нас лиш три­д­цять. Од­на­че вистрілить з гар­ма­ти ми їм ні ра­зу не да­ли. Три ра­зи на ска­ку ми ко­ней по­вер­та­ли вкруть і ки­да­лись їм в бік - прорізу­ва­ли наскрізь і знов тіка­ли. Вер­ни­го­ра, я і Вовк пе­ред ве­ли, і в пер­ший же нас­кок поліг Вер­ни­го­ра під шаб­лею Івана Най­ди, то­го, що з Са­вою утік. Він, пе­в­но, стар­ший тут, бо Са­ву я не ба­чив. Так од­би­ва­ючись, доб­ра­лись ми до лісу, ко­ней по­ки­да­ли і на бо­лоті всі за­сі­ли. Во­ни вер­ну­ли­ся на го­ру, бо кіньми у бо­ло­то не полізеш. Отут своїх по­ки­нув я і лед­ве жив бо­ло­то пе­реліз, і от та­ки доб­рав­ся до ко­ша, а наші там зос­та­лись, щоб не по­ка­за­ти сю­ди шля­ху, і, пев­но, всі по­ля­жуть, бо їх зос­та­лось менш де­­сят­ка!

Медвідь. На поміч їм усі пішли і там, у балці, вже зче­пи­лись в руч­ки.

Молочай. Не по­доліють, бо їх ба­га­то… Ох, чую, що си­ла ме­не ки­да.

Ті ж і дід-зна­хар.

Знахар. Що тут ро­биться? Ли­бонь, весілля десь кри­ва­веє справ­ля­ють? Лежу в своїй норі, І щось мені не спиться, а все здається, що в лісі кле­ко­тить і бряз­ко­тить. Так я й пі­шов сю­ди.

Медвідь. Ба­та­ва страш­на йде. Ось об­дивіться лиш Мо­ло­чая.

Знахар (по­ла­пав Мо­ло­чая за ру­ки, за го­ло­ву). Ти, си­ну, за­раз пом­реш, бо кров'ю стік.

Молочай. Од­ве­ди ме­не, мій бра­те, у пе­че­ру. Про­щай! Про­щай­те, діду!

Знахар. Пок­ло­нись там на­шим всім ли­ца­рям, що по­ляг­ли за віру пра­вос­лав­ну.

Молочай (до Мед­ве­дя). Мо­же, до­ве­деться тобі, як­що жив бу­деш, по­бу­вать у Мед­ведівці. Спи­тай там про Ма­ри­ну Жит­ню, то ма­ти моя… Поклонись їй і віддай ці гроші. (Дає.) Та роз­ка­жи старій в утіху все те, що знаєш сам про ме­не; а ко­ли ма­тері не знай­деш, то на гро­мадське діло гроші по­вер­ни. Ве­ди ме­не мерщій - я смерть вже чую.

Медвідь повів йо­го в пе­че­ру.

Голос. Наші по­вер­та­ються, тільки щось ма­ло їх.

Знахар. Ко­сить кир­па­та зав­зя­тих, а во­ни зно­ву на­рос­та­ють… Ко­ли цій різні бу­де край?

Медвідь (ви­хо­дить з пе­че­ри). По­мер, ще од­но­го ве­лет­ня не ста­ло…

Ті ж, Гнат, Шми­гельський і реш­та.

Гнат. А скілько нас зос­та­лось?

1-й за­по­ро­жець. Лиш п'ятнад­цять, батьку, та й ті каліки всі.

Гнат. До­ро­го ж ми зап­ла­ти­ли! Со­рок п'ять ляг­ло!

Гайдамаки всі п'ють во­ду. Дід роз­див­ляється, пе­рев'язує, шеп­че, дає пить зілля.

Дай і мені во­ди, мов у про­пас­ниці, увесь го­рю. (П'є.) Со­рок п'ять та­ких ли­царів… Ох! Не­ма Вер­ни­го­ри, Мо­ло­чая… Вов­ка.

Медвідь. Мо­ло­чай дійшов сю­ди і там з Ми­ки­тою ря­дом по­мер.

3-й за­по­ро­жець. Вер­ни­го­ру оцей (по­ка­зує на Шми­ге­ль­сько­го) протк­нув!

Гнат. О, цей ба­гатьох пок­лав, він Вов­кові у ме­не на очах го­ло­ву роз­ва­лив. Я ду­мав - Са­ва і, ки­нув­шись на нього, зва­лив на зем­лю, але і тут ми дов­го ще бо­ро­лись, по­ки йо­му я ро­та не затк­нув своїм ки­се­том з тю­тю­ном!

Запорожець. Це стар­ший! Чо­го ти ку­няєш?

Гнат. Дай­те йо­му во­ди. А я й не ба­чу, що тут наш лікар на­го­див­ся.

Медвідь (дає Шми­гельсько­му во­ди). На­пив­ся?

Шмигельський (на­пив­шись). Спа­сибі.

Гнат. Ну, діду, перш усього до цього прис­ту­пи, бо він вже віша го­ло­ву, а мені б хотіло­ся з ним по­ба­ла­кать, а потім повісить йо­го.

Знахар (огляда Шми­гельсько­го). Він увесь ра­на. Тілько в однім ось місці з пра­вої ру­ки найбільш юшить, а то скрізь заш­ко­руб­ло. (Шеп­че.) Ковт­ни. (Дає склян­ку.) Три ра­зи…

Шмигельський п'є.

Гнат. А те­пер дай і мені доб­ро­го чо­го на­пи­тись, бо всього пе­че.

Знахар. Стри­вай, да­вай ру­ку. О, тут ще ба­га­то крові. А не чуєш, ніде теп­ленька не те­че?

Гнат. Не чую. Пев­но, ра­ни не­ве­ликі й заш­ко­руб­ли. Об­ди­ви­мось завт­ра.

Знахар. На, пий. Це зілля те­бе за­раз підтри­має і сон доб­рий дасть.

Гнат (п'є). Ну, па­не ля­ше, да­вай по­ба­ла­каєм, бо ско­ро то­бі ста­не лег­ше - я те­бе повісю.

Шмигельський. Я не со­ба­ка, щоб ме­не вішать! Хіба не­має інших кар? Посади на па­лю або шку­ру зде­ри з жи­во­го.

Гнат. Знай­омий го­лос, і ба­лач­ка чис­то за­по­розька. Хто ти?

Шмигельський. Іван Шми­гельський, при­ятель тво­го на­й­пер­шо­го дру­га й поб­ра­ти­ма.

Гнат. Са­ви??! Пізнав! О, чом же ти не Са­ва! Я б те­бе не ві­шав, а на це­пу во­див би за со­бою, а потім ви­мо­тав би жи­ли з те­бе.

Шмигельський. Мо­тай і з ме­не жи­ли. Ро­би зо мною все, що з Са­вою б ро­бив, і зас­по­кой свою ти на­болілу ду­шу. Ні ти, ні я, ні Са­ва в тім не ви­ну­ваті, що йшли ми різни­ми шля­ха­ми… А як­би Са­ви слу­хав ти, не так би скла­ло­ся, як за­раз є.

Гнат. Най­шов­ся б ин­чий Са­ва? Ба­га­то зрад­ників нас­та­ло, що за панські ла­сощі й при­на­ди свій ки­да­ють на­род і віру, до ин­чо­го лю­ду прис­та­ють та й во­ро­гу­ють там про­ти бра­тів своїх да­ле­ко гірше й більше, ніж сам во­рог!.. Ска­жи ме­ні: що Са­ва, як жи­ве? Чи прос­тим ко­за­ком, яким і був, чи па­ном став, як усі па­ни?

Шмигельський. Для вся­ко­го створіння наз­на­че­но, де й і як йо­му слід жи­ти!.. Ри­ба жи­ве у чистій воді, пти­ця в пові­трі, звір в но­рах, а чо­ловік по­ви­нен жи­ти так, як йо­му зда­ється кра­ще! Са­ва жи­ве, як Са­ва; Гнат жи­ве, як Гнат; По­то­цький, як По­тоцький.

Гнат. В роз­ко­шах один, а ти­сячі без хліба? На па­лю б вас усіх!

Шмигельський. І те­бе на па­лю тре­ба по­са­дить за те, що ти не знаєш, чо­го хо­чеш!

Гнат. Рівності!

Шмигельський. Од­на­ко­вих листів на де­реві не­ма.

Гнат. Будь собі хоч се­ми п'ядей у лобі, но­си на пле­чах ске­лі, але на ме­не й на моє ру­ки не піднімай!

Шмигельський. Од­на­че ти піднімаєш ру­ку на моє жит­тя, а хто ж тобі на це дав пра­во?

Гнат. Ти - зрад­ник! А по­ки ду­ша моя жи­ве у моїм тілі, ні­х­то не спи­нить мої ру­ки. Во­ни не пе­рес­та­нуть тих ка­ра­ти, що зра­ди­ли на­ро­дові свой­ому і од­сах­ну­ли­ся від нього за панські ла­сощі й при­на­ди.

Шмигельський. І ти зрад­ник! Зра­див ти за­ко­нам Речі По­с­по­ли­тої! Ти про­ли­ваєш кров і ви­ну­ва­тих, і не­вин­них; ми ж винні тілько в тім, що ду­ма­ли не так, як ти, а все ж та­ки слу­жи­ли краю.

Гнат. Па­нам!

Шмигельський. Тобі здається так, а нам інак­ше. За кри­в­­ди панські ти хо­чеш помс­тою пла­тить, шу­ка­ючи у тім для ран на­род­них ліків; а ми лічить хотіли тим на­род­не ли­хо, щоб гай­да­мацт­во зни­щить і да­ти спокій Україні!

Гнат. Па­нам!!

Шмигельський. Нас бог роз­су­дить там, а по­ки що су­ди ме­не, як хо­чеш, сам!