Ярослав Мудрий - Кочерга Иван Антонович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
Автор.
ДIЙОВI ОСОБИ:
Ярослав, великий князь Київський.
Iнгiгерда, його дружина.
Єлизавета
Анна - їх дiти.
Володимир /
Гаральд, витязь норвезький.
Микита, монах-художник.
Сильвестр, учений монах.
Людомир, старий селянин.
Милуша, його дочка.
Журейко, каменщик київський.
Давид нарочитi
Ратибор / мужi новгородськi.
Ульф, син Рангвальда, варяг.
Мирослав бояри
Слав'ята / київськi.
Ярун, тiун* (* Тiун- урядовець.) княжий.
Фока Свiчкогас, монах-переписувач.
Джема, дiвчина з Сiцiлiї, рабиня.
Роальд, начальник варязької дружини.
Парфенiй, грецький купець.
Турвальд, варяг.
Бояри, варяги, робiтники-будiвники, народ, челядь княжа. Дiється в Києвi в тридцятих роках XI столiття.
ДIЯ ПЕРША
"СОКIЛ"
1030
Галерея в княжому теремi в Києвi, яка веде iз внутрiшнiх покоїв до хатньої церкви. Крiзь легкi романськi арки галереї, що спираються на подвiйнi мармуровi колонки, видно далекi простори зелених лугiв i синього Днiпра. Тихий дзвiн лунає в ласкавiй тишi лiтнього ранку.
І
За невеликими конторками сидять, схилившись над книгами, кiлька ченцiв-переписувачiв. Ближче до рампи за такою ж конторкою сидить ще один молодий, вродливий монах Микита з чорною борiдкою на блiдiм обличчi; вiн малює заставки й мiнiатюри на книзi. Далi теж молодий, але гладкий i рум'яний монах Фока Свiчкогас з пишним рудуватим волоссям, що вибивається з-пiд чорної шапочки. Роботою керує поважний старець, срiбно-кучерявий iєромонах Сильвестр з посохом i золотим хрестом на грудях.
С и л ь в е с т р
Благослови, господь, державний Київ,
Що на горi над голубим Днiпром
Пильнує мир i всi труди людськiї,
Що їх живить земля своїм добром.
Благослови, господь, твоїх людей,
Не забувай їх в радостi i в горi,
Оратая, що в полi ниву оре,
Строїтеля, що каменi кладе
I розчином скрiпляє наймiцнiшим,
Списателя, що праведним пером
Скарби словеснi в книгу перепише.
Який простiр, привiлля, тишина,
Як там гаї в далечинi синiють,
Лиш тихий дзвiн пiд ясним небом мрiє,
I спить пастушка бiля казана.
Бо крепок князь i власть його мiцна,
Бо Ярослав залiзними полками
Всiм ворогам дороги заградив,
I божий мир, як сонце над полями,
Над Києвом i Руссю заяснiв.
Отак-то всi повиннi шанувати,
Що на землi i мир, i тишина.
Потщитесь, браття, треба поспiшати,
Щоб книги всi переписати нам.
Бо скоро князь повернеться iз Чюдi,
Де воював i города воздвиг,
А повернувшись, зараз же розсудить,
Чи много ми переписали книг.
Прилежен-бо i часто книги чтяше.
Мов виноград у золотую чашу,
Вино словес вiн проливає в свiт.
М и к и т а
Благослови, премудрий отче, слово,-
Не те чеснота, лиш би книги чтить,
А щоб од книг зерно добра й любовi
В своїй душi посiяти й зростить.
С и л ь в е с т р
I просвiтить добром серця людськiї.
Такий i князь наш мудрий Ярослав.
Не тiльки сам жадає вiн Софiї,
Немов олень iсточника води,
Но нас усiх тим медом напував,
Що назбирав ще в роки молодi
Вiд мудрих книг, благословенних слiв.
Не вдав би тiлу своєму покою,
Доколi правди дверi не вiдкрив...
А скiльки вiн зазнав тяжких трудiв,
В яких боях кривавих iсполчався,
Якi поправ крамоли i лукавства,
Аж поки прах їх не розвiяв вiтер,
На отнiй стол не сiв i пота витер,
I цiлу Русь як древле об'єднав.
М и к и т а
Святi слова. Але на тих дорогах
Не легко б князь добувся перемоги,
Коли б господь йому не допомiг
I Новгорода в помiч не воздвиг.
I скiльки раз, забувши кривди давнi,
Полчився знову Новгород державний,
Своїх мужiв i золото збирав
I Ярославу в помiч поспiшав.
Пiд Любечем, на Альти берегах,
Пiд Лиственом - на багатьох полях
Лилася кров братiв-новогородцiв,
Яку забув так скоро Ярослав...
С и л ь в е с т р
(хитаючи головою).
О брате мiй, ти сам забув, мабуть,
Що тiльки бог царiв i царства судить.
Лиш вiн один далеку бачить путь,
Якою йдуть царi i простi люди.
А нам, смиренним iнокам, годиться
Не помнить зла i за князiв молиться.
Ну, братiє, пильнуйте, в добрий час,
Аби перо не схибило у вас.
З молитвою пергаменту торкайтесь,
Щоби не влiз лукавий, яко тать 1,
Не довелось похибки пiдчищать.
1 Тать - злодiй.
М и к и т а
З пергаменту недовго зчистить ваду,
Лиш з совiстi не зчистити її.
С и л ь в е с т р
Дивись, Микито, знов мою пораду
Ти позабув i судиш про князiв!
М и к и т а
Прости, мiй отче. Зараз я згадав
Великий грiх, яким пергамент чистий
Свого життя заплямив Ярослав,
Коли схопив i ув'язнив безвинно
Посадника чесного Коснятина...
С и л ь в е с т р
Не нам судить. Мабуть, цей Коснятин
Повстав на князя.
М ик й т а
(гнiвно).
Господи святий!
Цей Коснятин, посадник Новгородський,
В годину чорну князя врятував,
Коли вiд орд нiмецьких i угорських
Без вiйська втiк розбитий Ярослав
I вже човни наладив геть за море;
Цей Коснятин човни тi порубав,
I Новгорода воїни суворi
Мечi i злато князю принесли -
Веди нас, княже, битись до загину
За честь i єднiсть руської землi!
I так пiшли i ворогiв розбили,
I князю стол дiстали золотий.
I за таку ось вiрнiсть Коснятину
Вiн кривдою лихою вiдплатив!
С и л ь в е с т р
Смирись, Микито! Скрiзь ти кривди бачиш,
Якi судити ти ще молодий.
За це тобi епiтим'ю 1 призначу -
Вночi поклонiв сорок поклади.
1 Епiтимiя - церковна кара.
Чути кроки i срiбний дзвiн ручного дзвоника, i в галерею входить з правого її боку процесiя: попереду хлопчик у стихарi з дзвоником i запаленою свiчкою. За ним Iнгiгерда, в княжому уборi i золотiй дiадемi з важкими пiдвiсками-колтами поверх щiльно обiп'ятого бiлим шовком волосся, за нею придворнi дами, всi з молитовниками в руках. Ченцi пiдводяться й поштиво уклоняються. Процесiя зникає лiворуч.
С и л ь в е с т р
Спаси, господь, княгиню милосерду,
К її молитвам ухо преклони.
Завжди прилежна церквi Iнгiгерда
I молиться за тих, хто на вiйнi.
М и к и т а
Не вадило б їй також помолитись
За тисячу мужiв тих iменитих,
Що за її намовою убито
В той рiк, коли помер Владимир князь,
А Ярослав...
С и л ь в е с т р
(здiймаючи руки вгору).
Опам'ятайся, брате.
Смири свiй дух. Навiщо раз у раз
В пожежу злу огонь той роздувати,
Що мiг би душу зогрiвать твою?
Тебе ж господь сподобив дивних знанiй
I чудному мистецтву научив.
Способен ти умiлим малюванням
Iзобразити все яснiше слiв:
Поля зеленi, бiрюзовi води,
Червленi корзна, зорi золотi
I лепоту жiночої уроди.
Чого ж бо ти мирською злiстю дишеш,
Для чого змiй неситих ворушить,
Як можеш тут в благословеннiй тишi
Мистецтвом дивним господа хвалить?
М и к и т а
О, якби мiг обрати кожен вiльно
Нехибний шлях майбутнього життя!
Але нема з дороги вороття,
I не дає людинi бог всесильний
Нi тишини... нi забуття...
I де б я мiг зiрвати грона спiлi,
Як юнаком покинув отчiй дом,
I давнiй сум за мною йшов слiдом...
I як зрощу в душi голубок бiлих,
