Безталанна - Карпенко-Карий Иван Карпович (читать полную версию книги .TXT) 📗
Степан. Хiба ззаду…
Варка. Вже коли дiвчина тобi говоре, то повiр! От спробуй: яка до вподоби - смiливо залицяйся, то й побачиш, що твоя буде.
Степан. Всi казали, що ти горда, а ти, бачу, така привiтлива, балакуча…
Варка. Я горда? Ото! Чим же менi гордувать?
Степан. Красива, а всi залицяються, от i горда.
Варка. Коли хочеш, то я горда тим, що нi на кого не дивлюся i не вважаю на їх залицяння.
Степан. А Гнат?
Варка. Що менi Гнат? Пройдисвiт, волоцюга, та й бiльш нiчого. Ти думаєш, що я до Гната?..
Степан. Кажуть.
Варка. Не вiр. Менi такi парубки не до вподоби. Правда, вiн упада за мною, а менi про нього байдуже… Я скорiше полюблю смирного, роботящого.
Степан (бере її за руку). А я думав…
Варка. Що ми любимось з Гнатом? Нi, нiхто не знає, кого я люблю. (Зiтхає.)
Степан (притяга її до себе). Кого ж?
Варка. Як буде смiливiщий, то й сам догадається… Ну, пусти, я пiду.
Степан. Варко.
Варка. Чого?
Степан. А не будеш смiяться?
Варка. Нема з чого.
Степан (набiк). У мене серце замирає! А!! (До Варкiї.) Скажи, кого ти любиш? Може… нi, скажи сама… скажи, скажи!
Варка. Я.люблю смирного, несмiливого, роботящого… трохи таранкуватого, та доброго парубка… От тобi й догадайся!
Степан. Мене?!
Варка (опуска очi). Тебе… вгадав…
Степан. От несподiвано!.. Ти ж не жартуєш, нi?
Варка. Що ти, бог з тобою.
Степан. Я вiд твоїх речей мов одурiв! Я сам тебе давно люблю, тiлько боявся про те й подумать, щоб тобi признаться.
Варка. Суженого конем не об'їдеш…
Степан. А коли так, то завтра жди вiд мене старостiв, нам нiчого одволiкать, ми любимось давно обоє; менi ж нема з ким радиться, я сам-один, нiхто не забороне посватать кого схочу, а грошi є у мене, слава богу!
Варка. I я так думаю, бо й менi нiхто не забороне, i я сама собi господиня…
Степан. Варко! Я не вiрю своєму щастю. Менi все здається, що ти шуткуєш… Коли пошуткувала, то не доводь шутки до наруги, скажи зараз, бо я не вмiю так, як другi… як осоромиш перед людьми… насмiєшся надо мною, я…
Варка. Хтось сюди, либонь, iде… здається, тiтка вертається! Iди, Степане, я вiзьму кужiль i зараз вийду, ми ще з тобою побалакаєм. (Степан виходе, а Варка бере кужiль.) Ну, тепер менi нiчого не страшно… Степан вiд брехень захистить. А все ж на душi важко! Не вiрю я, щоб Гнат мене покинув! Не вiрю, тричi не вiрю! Вiн завтра прийде сам до мене!.. О, коли б так сталось!.. Тодi Степана набiк.
Завiса.
ДIЯ ДРУГА
Улиця. Варчина хата, злiва вiд глядачiв.
Варка (стоїть на порозi й виглядає). Нiкого не видко!.. Серце до Гната рветься, а злiсть i досада здержує… Де ж вiн?.. Вже й вечiр наближається, а на душi так погано, мов там прилип шматок чогось важкого i гне мене до землi!.. Ох!.. (Зачиняє дверi й зникає в хатi.)
Виходить Ганна, з правого боку вiд глядачiв.
Ганна. Сказився парубок, не iначе!.. I на вулицi не видко… Ждала обiдать - не прийшов, галушки перестояли, як кваша, i сама через нього не обiдала… Вже й вечорiє, а його нема!.. Чи не поробили йому чого дiвчата?.. Вештається скрiзь по вечерницях, може, яка й пiднесла… чого доброго… ще пропаде!.. От наказанiє господне! Кажу: женися, Гнате, - не слуха… Ну, та вже насяду я на нього й доти буду гризти, поки таки цiєї осенi не оженю. Пора, а то зовсiм розпаскудиться! I додому самiй не хочеться йти, та треба, бо там свиня й корито з'їсть, така клята ненажера. Коли б мерщiй опоросилась - тепер у городi поросята по карбованцю… (Пiшла улiво вiд глядачiв.)
Справа виходять Омелько й Дем'ян.
Омелько. Та невже ти не брешеш?
Дем'ян. Єй-богу, нii Степан сам сьогодня приходив до мого батька, прохав, щоб пiшли старостою до Варки. Батько вже збираються, мнуть табаку у череїтку, а дядько Микола зайдуть за ними з Степаном разом. От гарбузяку пiднесуть, от смiха буде!
Омелько. Чого? Вони ж посварились з Гнатом; може, на злiсть йому й рушники подає за Степана!.. Хiба ти не знаєш Варки?..
Дем'ян. Та знаю, що вояа, аби свого доказать, пiде й до чорта на обiд; тiлько ж Степан рябий, як еоровд яйце, а вона вередлива, та й Гната ще не забула…
Омелько. Так що ж, що рябий! Вiн здоровий, роботящий, кажуть, i грошi є… Чого ж їй ждать? Коли Гнат покинув, пiде й за рябого. Жаль. Гарна дiвчина, хоч би й не Степановi, якщо не проштрапилась…
Дем'ян. А вона тобi до вподоби?
Омелько. Диво, кому ж вона ве до вподоби?
Дем'ян. Та першому менi. Я її боюся. Як гляне, так аж мороз по шкурi пiде.
Омелько. То й добре? Я їх багато бачив ка сахарному заводi, а таких нема?
Дем'ян. То сватай.
Омелько. Спiзнився.
Дем'ян. От Степан вiзьме в обидвi жменi гарбуза, а ти й засилай зараз старостiв. Вона за. тебе скорiше пiде, бо через тебе й посварилась з Гнатом.
Омелько. Як?
Дем'ян. Та так. Я бачив, як ти пiд сiном обняв її, та й сказав Гнатовi, ну, а ного й запалило.
Омелько. От навiжений! Я хотiв пошуткувать, обняв її, а вона менi стусана дала та й вирвалась. Що ж з цього? А! Я й не розшолопав вчора, чого вiн до мене чiплявся! Слухай! Тнат ще не зна про старостiв, на вулицi його не видко, ходiм до нього та розкажемо, i я помирюся з ним, i його помирю з Варкою. Чортзна за що посварились.
Дем'ян. Та йому про Варку байдуже! Хiба не бачив, як бiля Софiї увивався? Ну й майстер вiн бiля дiвчат!
Омелько. А коли байдуже, то посмiємося разом з ним над Степаном; а потiм прийдемо сюди, подивимося на сватання.
Дем'ян. Ну, ходiм.
Злiва виходять Софiя й Параска.
Омелько. От i дiвчата! Куди?
Параска. Туди. А ви куди?
Дем'ян. А ми туди!.. Ти знаєш, що тут сьогодня сватання?
Параска. Яке?
Дем'ян. Степан свата Варку.
Параска. Тю! Що ти мелеш?
Омелько. Побачите самi! (До Дем'яна.) Ну, ходiм, покличем Гната.
Параска. Хiба його нема на вулицi або у Миколи?
Дем'ян. Нема.
Пiшли влiво.
Софiя. Я вернуся, сестричко, додому. Гната нема мiж хлопцями - чого я пiду. Може, вiн до мене зайде, вчора обiщав.
Параска. Та ще побачишся.
Софiя. Е, нi. Я завтра рано поїду до татка, а тепер розминемося! Ох! Вчора, гей, вiн менi такого наговорив, що я мало не здурiла: не знаю, чи й вiрить своєму щастю?.. Так скоро все зробилося, що я мов несамовита ходю.