По ревізії - Кропивницький Марко Лукич (книги онлайн полностью txt) 📗

Старшина. Та я й на подвір'ї не ба­чив та­ко­го півня!

Риндичка. От так же і я йо­го точнісінько ба­чи­ла! А во­на па­ще­кує: "Укра­ла та й ук­ра­ла!.." Я ж їй, шельменій дочці, виб'ю очі її чо­ловіком-хвой­дни­ком!

Старшина. А в хо­лодній ти ще не сиділа?

Риндичка. За оту зад­ри­пан­ку? За ту не­чу­пай­ду?

Старшина. Бре­шеш! Бре­шеш, ста­ра! Ще од­не ураз­ли­ве сло­во, і я те­бе під два­над­цять замків, по щу­чо­му велінню…

Риндичка. Щоб мені під два­над­цять замків за оту шо­лу­ди­ву Гри­ци­ху?.. Та я швидш…

Старшина. За яку Гри­ци­ху?

Риндичка. Ка­жу ж вам, що то Грицько до­би­вав­ся до Пріськи.

Старшина. Грицько?

Риндичка. Та він же, він!

Старшина. Так ти ж так і ка­жи!.. Роз­бов­тай же чор­ни­ло, а то вже зовсім за­гус­ло…

Риндичка (час­тує). Він же, ка­жу вам! Еге, ото ж вчо­ра вранці ви­ход­жу я з своєї ха­ти, аж і во­на біля сво­го по­ро­га кри­ше зак­риш­ку у борщ. Поз­до­ров­ка­лась я до неї та й ка­жу: "А які то до те­бе гості до­би­ва­лись у глу­пу північ? Чи не чо­ловік,- ка­жу,- по­вер­нув­ся з служ­би?" Во­на на ме­не як витріщи­лась та хоч би сло­веч­ко. Я її до­ко­ряю, а во­на мов­чить. Чи тобі й не стид, ка­жу, та й не со­ром! Чо­ловік твій бо­гу-го­су­да­рю слу­жить, мо­же, по­би­вається за то­бою, як пта­шеч­ка у клітці, а ти так за ним жу­риш­ся, що чу­жих чо­ловіків до се­бе уночі при­на­дюєш? Во­на слу­ха­ла-слу­ха­ла, далі вста­ла, по­вер­ну­лась до ме­не по­ти­ли­цею. (Шеп­че йо­му на ву­хо). От щоб я про­па­ла, ко­ли бре­шу!

Старшина. І свідок все те ба­чив?

Риндичка. Ні, сер­денько, не ба­чив, а тільки…

Старшина. Це діло тре­ба роз­жу­ва­ти, тут тре­ба підкре­пить до­ка­за­тельства.

ЯВА 4

Входить Га­ра­сим і Пріська.

Пріська. Доб­ри­день вам!

Старшина. Здо­рова, ягідко!

Пріська. За яким ділом ме­не пок­ли­ка­ли?

Риндичка. Як ти посміла мені, старій жінці…

Старшина. Не присікуй­ся, ста­ра, бо я тут начал­ник. (До Пріськи). Як по­жи­ваєш, сер­денько?

Пріська. Як го­рох при до­розі! Хто не лінується, той тільки і не ви­би­ва мені очей!

Риндичка. Ач яка ти­хо­ня, свя­та та бо­жа!

Старшина. Мов­чи, ста­ра!

Гарасим. Ка­жу, ва­ше бла­го­родіє, з ни­ми нас­то­ящий ка­ла­вур.

Старшина. Мов­чать!

Гарасим (б'є се­бе по гу­бах). Мальчать!

Старшина (до Пріськи). Так, ка­жеш, як го­рох при до­розі?

Риндичка. Та що ви з нею цяцькаєтесь? Ви до неї грізно, а не за­ли­цян­ням…

Старшина. Ти ме­не бу­деш вчи­ти, як доп­ро­са здійма­ти? Ти? Мов­чи, ані пис­ни!

Гарасим (до Рин­дич­ки). Мав­чать! Во­ни, їх бла­го­родіє, во­ни поніма­ють… Так тош­но!

Пріська. За яким ділом ме­не кли­ка­ли? Мені ніко­ли тут з ва­ми па­тя­ка­ти!

Риндичка. До ве­чо­ра ще не близько, ще успієш по­ба­читься!..

Пріська. Не лізьте, ба­бо, осою в вічі, бо при лю­дях ви­лаю.

Риндичка. Ти ме­не ла­яти­меш? Та ще той на світ не на­ро­див­ся, щоб ме­не пе­ре­па­яв! Та я тобі сто і сімнад­цять бо­ля­чок…

Старшина (До Рин­дич­ки). Геть з ха­ти! Я на­одинці здійму доп­ро­са. (Ви­пи­ха її).

Гарасим. Нас­то­ящий ка­ла­вур з ни­ми!

Старшина (бе­ре Га­ра­си­ма і Рин­дич­ку за плечі і ви­пи­ха). Геть, під три чор­ти!

Гарасим. Во­ни кра­ще понім…

Старшина (до Пріськи). На­си­лу я діждав­ся то­го щас­ли­во­го ча­су, що ба­чу те­бе на­одинці!

Пріська. Ве­ли­ке щас­тя! Чо­го ви ме­не кли­ка­ли?

Старшина. При­сядь, Прісю!

Пріська. З якої речі?

Старшина. Ко­ли б ти зна­ла, яка ти кра­си­ва!..

Пріська. Кра­си­ва, та не для вас.

Старшина. Та спи­тай кот­ру хо­чеш мо­ло­ди­цю на селі, яка б не ра­да бу­ла, щоб стар­ши­на до неї за­ли­цяв­ся?

Пріська. То й по­си­лай­те за ти­ми мо­ло­ди­ця­ми.

Старшина. А до те­бе?..

Пріська. А од ме­не об­лиз­ня спіймаєте!

Старшина. Справді? (Хо­че її об­ня­ти).

Риндичка прок­ра­дається і бе­ре свою пляш­ку і чар­ку, зни­ка.

Пріська. Ну, ру­кам волі не да­вай­те, бо й во­лос­ся у вас на бо­роді не зос­та­неться!

Старшина. Так ти так з на­чалст­вом?

Пріська. А хіба ви на те на­чалст­во, щоб при­ли­пать до чу­жих жінок?

Старшина. А в хо­лод­ну не хо­чеш?

Пріська. Не зад­ля ме­не хо­лод­на та му­ро­ва­на!

Старшина. По­ба­чи­мо. Ти, ду­роч­ко, по­ду­май кра­ще, чим же я нев­дат­ний з се­бе?

Пріська. Вдат­ний, та не мій. За­ли­цяй­тесь до своєї жінки!

Старшина. А до те­бе?

Пріська. Ка­жу вам, що за­сь!

ЯВА 5

Входить пи­сар, п'яненький.

Пи­сар.

Старшина. От чор­тя­ка йо­го при­нес­ла!..

Пи­сар. Ва­силь Ми­ро­но­вич, ду­ша моя, моє почтєніє, как ва­ше дра­го­цен­ноє?

Старшина. Ви тільки п'янствуєте, а тут діла пов­на го­ло­ва!

Писар. Всьо атес­туєм в луч­шем культур­ном состо­янії… А, ку­муш­ка! По ка­ким та­ким екст­ре­ним тре­бо­ваніям?

Пріська. Спи­тай­те їх!

Старшина. А ви це ко­ли успіли по­ку­ма­ти­ся?

Писар. Не да­леє как пер­во­го ок­тяб­ря, на Пок­ро­ву прес­вя­тия Бо­го­ро­диці.

Старшина. Тим-то ти та­ка і сміли­ва, що вже з підруч­ним на­чалст­вом по­ку­ма­ла­ся.

Пріська. Ба ні! Я та­ки зро­ду не з по­лох­ли­во­го код­ла.

Писар. Ви мою ку­муш­ку не смійте обіждать, по­то­му хоч я і підруч­ний, но мо­жу за­дать на­чалст­ву та­ку ци­ви­ли­зацію… (За­су­кує ру­ка­ва).

Пріська. Во­ни вже ме­не й хо­лод­ною стра­ща­ли.

Старшина. То­ ж я шут­ку­вав!

Писар. Хо­лод­на не­хай бу­де хо­лод­ною, а нам по­ра погрітись. (Вий­ма пляш­ку і чар­ку). Ку­ма, сідай! Ва­силь Ми­ро­но­вич, ду­ша моя! (Час­тує).

Старшина. Ні, у ме­не вже й так в го­лові гу­де, то, ма­буть, не бу­ду пи­ти, бо тре­ба ж нам по ревізію їха­ти…

Писар. Пус­тяк діло, вип'єм і поїдем! Про­сю покор­но!

Старшина. Там по­лу­че­на якась бо­ма­га!

Писар. Про­чи­таєм і ре­зо­люцію пок­ла­дем. (Чи­та бу­ма­гу ниш­ком).

Старшина. Про віщо во­на дря­па?

Писар. От­ка­те­го­ряєм усю сісте­му в своє вре­мя. (Ки­да бу­ма­гу під стіл). Пус­тяк вніманія.

Старшина. Нев­же під сук­но?

Писар. В архів. (Час­тує Пріську). Ку­ма, ча­роч­ку!

Пріська. Ні, ку­ме, спа­сибі!

Писар. Як? Від ме­не чар­ки горілки не вип'єш? (Співа).