Бурлака - Карпенко-Карий Иван Карпович (электронную книгу бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Писар. Ти б iшов до шин­ку, там вже зiб­ра­ли­ся, тре­ба мо­го­ри­чить де­ко­го. Ут­ре­мо но­са Бур­ла­цi.

Сидiр. Та ми вже ра­ди­ли­ся з Ми­хай­лом Ми­хай­ло­ви­чем. Знаєте, що я вам ска­жу: єй-бо­гу, страш­но iти, ще би­ти­муть. Вчо­ра пох­ва­ляв­ся Пет­ро. Що бу­де, то бу­де, по­ба­чи­мо, - пi­ду! (Ви­хо­дить.)

Писар. Що во­но за чо­ло­вiк цей Бур­ла­ка? Мо­же, й справ­дi йо­го пос­лу­ха­ють i при­чеп­ляться щи­тать во­лость? Та, впро­чем, що ж во­ни зроб­лять, як не дать їм книг? Од­на мо­ро­ка! Пi­ду, по­ки сход, мо­же, скiн­чу вi­до­мость про за­во­ди. Ну вже ме­нi ця ста­тис­тi­ка обi­сi­ла, аж нуд­но ро­биться, як зга­даю про неї! Де ж, од­нiх хворм два­над­цять! Шут­ка ска­зать! (Ви­хо­дить.)

Старшина (один). Сьогод­ня тре­ба дi­ло по­вер­нуть кру­то. Як зiб'ю Бур­ла­цi пи­ху, то зно­ву бу­ду па­ну­вать. Дер­жись, Ми­хай­ло! Ко­ли б ме­нi завт­ра тiлько Олек­си зди­хаться, а там, по­ки йо­го вер­нуть, по­ки що - то ми Га­лю вис­ва­таємо. Не знаю ж, чи пи­сар у во­лос­тi? Вже й на сход зби­ра­ються. Сьогод­ня ще й на ве­сiл­ля тре­ба пi­ти - про­си­ли. Мо­же, там i Га­ля бу­де? Пi­ду безп­ре­мiн­но - чи не влу­чу го­ди­ни, щоб по­ба­ла­кать з нею! (Iде у во­лость.)

3-й чо­ло­вiк. Я ще ма­лий був то­дi, як вiн пi­шов з се­ла, то i не­га­разд йо­го знаю. Ска­жiть ме­нi, чи йо­го так-та­ки Бур­ла­кою i про­зи­ва­ють, чи це вiд то­го, що вiн бур­ла­ку­вав?

Петро. Че­рез те, що бур­ла­ку­вав, че­рез те й Бур­ла­кою звуть. Щоб ти знав, що вiн за чо­ло­вiк, то я то­бi роз­ка­жу. Дав­но це бу­ло, ще за кре­пацт­ва, - бо­дай не вер­та­лось! Ми вмiс­тi з Опа­на­сом пас­ли ва­ла­хiв панських, - лiт нам бу­ло, мо­же, по п'ятнад­цять. Раз над­ве­чiр по­па­сом прий­шли ми з ва­ла­ха­ми до лiс­ка, - ось що за Вар­чи­ною бал­кою, - де не взяв­ся, су­чої па­ри, вовк i за­да­вив двох ва­ла­хiв. Бi­да - би­ти­муть. А Па­нас та­кий був, що не до­ве­ди бо­же, як­би йо­го ви­би­ли - пiд­па­лив би двiр, сер­ди­тий та зав­зя­тий! Ото Па­нас й на­ду­мав тi­кать на Ба­са­ра­бiю, а ми си­ро­та­ми бу­ли. Приг­на­ли ми ва­ла­хiв до­до­му, - вве­че­рi їх не лi­чать. По­ве­че­ря­ли, вкра­ли хлi­ба та й по­да­лись. Де та Бе­са­ра­бiя - нi вiн, нi я не знаємо! Йшли навп­рос­тець, ку­ди Па­нас вiв. Вiн був цi­ка­вий i чув, що Ба­са­ра­бiя в той бiк, де сон­це стоїть в обiд­ню по­ру. То так i йшли на сон­це. Не ста­ло у нас хлi­ба, я зов­сiм пiд­бив­ся, по­чав пла­кать i ла­яться. Опа­нас до­вiв ме­не до яко­гось се­ла i ска­зав: iди, ка­же, в се­ло i приз­най­ся, звiд­кi­ля ти, то те­бе на­зад пош­лють, бо не то­бi, ка­же, бур­ла­ку­вать! Поп­ро­щав­ся зо мною та й пi­шов. Так Опа­нас про­па­дав лiт двад­цять, а мо­же, й бiльше. Як же нас­та­ла во­ля, вiн i прий­шов до­до­му. Роз­ка­зу­вав, був аж ко­ло Ду­наю, а пос­лi по­пав до яко­гось нiм­ця в Крим, там ча­ба­ну­вав, та й гра­мо­ти доб­ре вив­чив­ся.

3-й чо­ло­вiк. От чо­ло­вiк - свi­та по­ба­чив!

Петро. Еге! Та й не­дур­но хо­див. Ско­ро прий­шов, за­раз ха­зяй­ст­во по­чав за­во­ди­ти, - гро­ше­ня­та бу­ли. То­дi ще як­раз ус­тав­нi гра­мо­ти ро­би­ли, от ми йо­го й виб­ра­ли стар­ши­ною.

3-й чо­ло­вiк. Так вiн i стар­ши­ною був? Те­пер пам'ятаю, при­га­дав! Ко­ло йо­го ха­ти раз у раз на­род зби­рав­ся, i вiн їм роз­ка­зу­вав. Че­рез що ж вiн зно­ву по­дав­ся бур­ла­ку­вать? То­дi ж во­ля вже бу­ла.

Пiдходять лю­ди: 1-й i 2-й чо­ло­вi­ки i ще дех­то.

Петро. А був у нас по­се­ред­ник, чо­ло­вiк нi­чо­го со­бi, тiлько все гро­шi по­зи­чав, че­рез те i про­мо­тав­ся. Один раз при­че­пив­ся до Па­на­са, щоб той по­зи­чив йо­му з гро­мадських гро­шей ти­ся­чу руб­лiв. Опа­нас не дав. Ну, i за­ве­ли­ся. По­се­ред­ник йо­го змi­нив i нас­та­но­вив Ми­хай­ла Ми­хай­ло­ви­ча, що й до­сi ха­зяй­нує, а Ми­хай­ло за­раз i по­зи­чив гро­шей по­се­ред­ни­ко­вi, зна­чить. Ото тут i пiш­ло. Опа­нас по­чав прав­ди до­шу­ку­ваться i та­ки до­бив­ся, що гу­бер­на­тор по­се­ред­ни­ка змi­нив, але ж i сам, їздю­чи то сю­ди, то ту­ди, спус­тив всi гро­шi, якi при­вiз з Кри­му. То­дi i ка­же: я сво­го до­бив­ся, гро­шi гро­мадськi вер­нув i по­се­ред­ни­ка виг­нав, а те­пер зно­ву пi­ду за­роб­лять со­бi гро­шi. - та й пi­шов до прежнього ха­зяїна в Крим. I оце вже, ма­буть, лiт бiльше де­сят­ка, як йо­го не бу­ло в се­лi, тiлько iно­дi гро­шi при­си­лав сест­рi Гор­пи­нi.

1-й чо­ло­вiк. Так вiн, ма­буть, зно­ву гро­шей при­нiс. I я йо­го доб­ре пам'ятаю, вiн же наш су­сi­да i з по­кiй­ним батьком був при­ятель, то я час­то слу­хав, як вiн, бу­ва­ло, в не­дi­лю поч­не роз­ка­зу­вать про бо­жест­вен­не i про вся­кi зем­лi. Батько ка­за­ли, що вiн усю Биб­лiю про­чи­тав.

2-й чо­ло­вiк. Як же то вiн ще й до­сi з ума не зiй­шов, бо, ка­жуть, як Биб­лiю всю про­чи­таєш, то безп­ре­мен­но з ума зiй­деш! Я чув, як ба­ба Яри­на ка­за­ла, що Бур­ла­кiв дiд був за­по­ро­жець i нак­ла­дав, ка­же, з чор­та­ми. Мо­же, й вiн че­рез те та­кий тя­му­щий вий­шов.

1-й чо­ло­вiк. Отак ушк­вар! Хi­ба чор­ти ста­ли б йо­го вчить свя­то­му письму?

Всi смi­ються.

Ну й ви­га­дав!

2-й чо­ло­вiк. Чо­го ти зу­би ска­лиш? Пос­лу­хав би, що Яри­на ка­же!..

1-й чо­ло­вiк. Си­дiв три днi - та й ви­си­дiв злид­нi!

Смiються.

Приходить Се­мен.

Семен. Здрас­туй­те вам! А хто то ви­си­дiв злид­нi?

1-й чо­ло­вiк. Та тут ко­ме­дiя: вiн ка­же, що чорти вив­чи­ли Па­на­са Бур­ла­ку свя­то­му письму. (Ре­го­че.)

2-й чо­ло­вiк. Бре­шеш! (Сер­ди­то пе­ред­раз­нює.) Ге-ге-ге! Яко­го бi­со­во­го батька смiєшся?

1-й чо­ло­вiк. Не ка­жи нi­чо­го, не по­ду­мав­ши, то й смi­яться не бу­дуть.

2-й чо­ло­вiк. Тьфу! (Ви­хо­дить.)

1-й чо­ло­вiк. Не дай бог, який га­ря­чий, плюнь у дру­ге мiс­це.

Петро. Та го­дi вже вам!

Всi. Ба й справ­дi, за­ве­ли­ся, на­че ма­лi дi­ти!

3-й чо­ло­вiк. Он Бур­ла­ка iде, i лю­де з ним.

Петро. Мо­же, хоч тро­хи при­бор­кає кри­ла на­шо­му Ми­хай­ло­вi Ми­хай­ло­ви­чу. I що тiлько во­ни ви­роб­ля­ють, то й ска­зать не мож­на.

Приходять Опа­нас, Ми­ко­ла, дiд, Пав­ло i ще лю­ди.

Бурлака. Та­ке-то, лю­де доб­рi, ро­биться у вас: взяв па­руб­ка i нi за вi­що по­са­див у хо­лод­ну та й дер­жить. Те­пе­ра вiн один син у ма­те­рi, а стар­ши­на ста­вить йо­го без вiльго­ти по спис­ках! За­хо­тi­лось йо­му, бач, мо­ло­ду Олек­си­ну со­бi вис­ва­тать, а та йо­му гар­бу­за пiд­нес­ла, i то вiн так мститься. Вiн вас усiх зас­та­ве ро­бить на нього, як ви бу­де­те мов­чать!

Дiд. Бо­дай не ка­зать. Роб­лять, що хо­тять: Си­дiр Ка­вун та пи­сар ору­ду­ють всiм. Кот­рi ба­гат­шенькi, тяг­нуть за ни­ми. От хоч би й з на­дi­ла­ми: хто не мав си­ли-поп­ри­би­ра­ли у на­дi­ли до се­бе, а те­пер нi­як не вiд­тя­гаємо. По­ки дi­ти бу­ли ма­лi, то й я свої на­дi­ли вiд­дав, - аби вип­ла­чу­ва­ли; а те­пер дi­ти пiд­рос­ли, став тре­бу­вать на­зад, - ка­жуть, нi­би я про­дав, ще й до­ку­мен­ти якiсь по­ка­зу­ють.

Бурлака. То це, ви­хо­дить, пiд­ло­ги.

Дiд. А пiд­ло­ги.

Бурлака. Так чо­го ж ви ди­ви­те­ся? Сход має пра­во по­вер­тать усi на­дi­ли тим, ко­му во­ни на­ле­жать.

Дiд. А так, так!

Бурлака. От сьогод­нi ви­бе­ре­мо щот­чи­кiв, по­щи­таємо йо­го. Як я ро­зiб­рав дi­ло, то вiн ба­га­то гро­шей за­мо­тав, а ви мов­чи­те, кож­ний про се­бе дбає, а за гро­мадське бай­ду­же. А там i до на­дi­лiв до­бе­ре­мось.