Наймичка - Карпенко-Карий Иван Карпович (книги регистрация онлайн .TXT) 📗
Входить Xаритина.
Цокуль. Вона!
Харитина. Здрастуйте.
Цокуль. Здрастуй.
Харитина. Борох прислали квітки.
Цокуль (бере квітки). А ти давно у нього служиш?
Харитина. Давно.
Цокуль. І тобі не обісіло служити у жидів? Така хороша дівчина... Ти, мабуть, сирота?
Харитина. Сирота.
Цокуль (гладить її по голові). Бідна дитина! Я так і знав: бач, яка обшарпана... Чого ж ти служиш у жидів?
Харитина. Я б рада від них вирватися, та ніхто мене не прийме, бо я не знаю, хто я, відкіля я?.. Рухля так мене раз дуже побила, що я цілий тиждень лежала слаба, а як одужала, хотіла втікать, а мені сказали, що у острог посадять... Так і осталась.
Цокуль. І терпиш, що тебе жидівка б'є?
Харитина. Терплю.
Цокуль. І ніхто за тебе не заступається?
Харитина. Ніхто.
Цокуль. О боже! Сердешна сирітка!
Харитина плаче.
Чого ж ти плачеш? Не плач, голубонько! (Витира їй очі.) Не плач, бо й я з тобою заплачу... Хочеш до мене найняться?
Харитина. Я? До вас?
Цокуль. Хочеш?
Харитина (кидається до руки). Дядечку!
Цокуль (не дає руки). Не треба. Так, виходить, хочеш?
Харитина. О! мій боже, та хоч зараз! Як же я рада... Рада?.. А жиди? Вони розсердяться і запакують у острог...
Цокуль. Вже коли я візьмуся, то жиди не посміють - не бійся, а там, згодом, і бумагу тобі виправлю.
Харитина. Як ви її виправите, коли я не знаю ні свого прізвища, ні відкіля я? А жиди, мабуть, знають, бо я змалку була у їх родичів, та не скажуть...
Цокуль. Допитаємось. По ниточці дійдемо до клубочка... (Голубить її.) Тебе залякали, бідненьку.
Харитина. Я не хочу від вас уже одходить... я не піду до жидів... вони мене не пустять, будуть стращать, бить...
Цокуль. Заспокойся, заспокойся! (Цілує її в голову.) Я тебе нікому не дам в обиду.
Харитина. Так я зостанусь у вас?
Цокуль. Оставайся, оставайся... А у тебе там є одежа яка?
Харитина. Є там кохточка... є сорочка, черевики... і стрічка є...
Цокуль. Нехай воно жидам зостанеться, я тобі краще справлю. А грошей тобі не слідує?
Харитина. Одвернули всі гроші за телицю.
Цокуль. Як?
Харитина. Телиця упала в яму і залилася, а вони сказали, що я винна, та й одвернули.
Цокуль. От анахтеми! То ти так, як єсть, - уся тут?
Харитина. Окрім того, що я вам сказала, нема у мене нічого.
Цокуль. І бога не бояться - так обижать сироту! Ну, годі! Усміхнися ж, моя перепеличко, глянь веселенько!.. Отак... отак. Все в тебе буде. Тільки слухай, Харитино: ти усім кажи, що я твій хрещений батько. Чуєш?
Харитина. Ви мені рідний батько...
Цокуль. Так, отже, знай, що ти моя хрещениця; так і кажи усім, бо люде у добру душу не вірять і зараз почнуть, як собаки, брехать на вітер...
Мелашка (за дверима). Та йдіть-бо дайте борошна, а то розчина збігає, наказаніє господнє з вами.
Цокуль. Яй забув! Зараз! Пожди ж мене тут. (Пішов.) Не до розчини мені.
Харитина (одна). І Панас тут... Боже мій! Панас... (Зітхає.) Хоч бачитиму його щодня, і то буде з мене!.. Яке несподіване щастя!.. Так я не сирота, у мене й батько є?.. Одним один чоловік за все моє життя знайшовся, що забалакав до мене з такою ласкою, з такою прихильністю, що серце моє бідне розтопилось... Як же й не батько? Та я не то душу, готова все життя своє йому віддать, постраждать за нього рада! О матуся моя рідная, матуся моя безталанная! Ти страдницею жила на цім світі, страдницею й померла. Ще й тепер бачу твоє замучене блідне лице, бачу тебе мертвою у якійсь корчмі на лаві; ніхто за тобою не плакав, чужа ти всім, була, а я, мала, сиділа в куточку і боялась поворушиться, щоб хто не примітив... Може, за муки твої, мамо, мені господь щастя посилає... Порадуйся ж тепер зо мною, порадуйся! Поблагослови свою дитину на новому місці! Не вмру тепер в корчмі, як ти, безталанная, умерла... Боже милосердний! Прости мене, що я думкою часто ремствовала на тебе за свою долю! Тепер я бачу, що й про маленьку кузочку ти дбаєш...
Завіса.
ДІЯ ТРЕТЯ
Подвір'я Цокуля. Ганок справа. Комора і погріб зліва. Ззаду тин, за тином тік.
Цокуль і аблакат.
Цокуль. Та зайдіть-бо в хату. Ну, на годину.
Аблакат. Ні, єй-богу, нема часу, і не просіть, потому, относітєльно сказать, діло весьма екстренноє. Я і так опізнився. Кажіть, яке у вас діло.
Цокуль. Ну та й уперті ж ви! Та, може, зайдете? А яка у мене наливочка є!..
Аблакат. Другим разом. Относітєльно сказать, я своє наверстаю.
Цокуль. Досадно. Так, бачите, яке у мене діло. Найняв я дівчину.
Аблакат виймає записну книжку.
Харитиною звуть.
Аблакат (записує). Харитина. Ну?
Цокуль. Тільки то й маємо, що Харитина; а хто вона, відкіля і як прозивається, - не знаємо.
Аблакат (записує). Непомнящая. Далі!
Цокуль. Треба документ добуть.
Аблакат. Трудно. Де ж вона попереду була?
Цокуль. Змалку служила у Манашки Шкроби в городі, він шинк і тепер має біля Землинського, там і мати її умерла.
Аблакат. Мало. (Записує.) Открить званіє і виправить документ.
Цокуль. Вже постарайтесь, Харитон Харитонович, бо без документа держать небезпечно, а за труди не будете обіжені.
Аблакат. Та що там?.. Коням сінця та вівса, жінці - пару гусей, масла, борошенця, возів два топлива, з четверть картоплі, а мені рубликів п'ять на марки - і доволі, я за великим не ганяюсь! Ну, прощайте, бо ніколи. (Пішов.)
Цокуль. Прощайте.
Цокуль (сам). Я за великим, каже, не ганяюсь! Гуси, сіно, овес, масло, борошно, топливо, ще й п'ять карбованців - це мало! І так він усе: грошей, правда, мало бере, а як полічить, то воно виходить один чорт; тілько якось здається східніще нашому брату дать йому то сим, то тим, а готових грошей жаль. Та коли б виправив документа, бо я терпіть не можу раз у раз оглядаться, як зацькований вовк. Всі під богом ходимо, часом що трапиться, а тут не знаємо, і хто вона... Закидав їй і так, і так - мовчить. Чи прикидається, чи й справді не розбира? Попробую ще сього-дня... скажу прямо, а коли що, то й налякать можна... Ну, Мелашка, то прямо чортом дише! Не віре, бісова баба, що хрещениця... Дарма, треба і її чим-небудь загодить, щоб не пащекувала. (Пішов у хату.)
Дід і Панас.
Дід. Біжи, сину, скажи, щоб дали мені лом. Та чого ти все журишся? Чи стоїть же Марія того, щоб так убиваться за нею? Та такий молодець десять ще дівчат знайде.
Панас. Який їх чорт і шукатиме після цього, але не в тім сила...
Дід. Ну, а в чім же?
Панас. Досада мене їсть! Я любив її, душі в ній не чув, а вона обманила мене, посміялась надо мною.
Дід. Вона гірш посміялась над своєю вродою, ніж над тобою!.. Москаль її покине, бо такі недовго живуть вкупі: як зійшлись, так і розійдуться. І що ж потім? Сором виїсть очі. А згодом, позичивши у сірка очей, хоча і привикне до свого прізвища, та що ж з того? Вір мені, що вона буде плакать не раз, проклинаючи свою долю, бо все її життя попсоване навіки. Мені жаль її, серце болить за такими бідолахами, що через свою необачність гублять себе на весь вік... Нещасна вона, сину, пожалій її...
