Привіт, Синичко! - Стельмах Ярослав Михайлович (читать книги без регистрации .txt) 📗
Друзі переглядаються і напружено прислухаються до розмови директора і класного керівника.
Голос Ніни Платонівни {сміхотливі нотки бринять в її голосі). Серьожа старається, як же. Таке щастя втрачати ніхто не схоче.
Спантеличено ззираються Вітька й Оля.
Голос К л а в д і ї Миколаївни. Так, хлопчина він, звісно, непоганий, хоч і зірок з неба не хапає. Але все ж він — не найгірший варіант.
Голос Ніни Платонівни. Я от думаю, Клавдіє Миколаївно, чи правильний ми зробили вибір. От Гена, наприклад...
Голос Клавдії Миколаївни. Але у Гени... Адже ви самі розумієте...
Голос Ніни Платонівни. Так, тут Гені не пощастило. А шкода. Хороший учень. Навіть, можна сказати, талановитий.
Голос Клавдії Миколаївни. Не у всьому, не у всьому.
Голос Ніни Платонівни. Гуманітарій він чудовий. Будь-який інститут візьме його не роздумуючи. Журналістика, історія, філологія — тут перед ним усі дороги.
Голос Клавдії Миколаївни. Навіть дивно: у таких батьків...
Голос Ніни Платонівни. Тим приємніше, що в цьому основна заслуга школи. Правильно налагоджений учбовий процес...
Голос Клавдії Миколаївни. Свої плоди дає.
Голос Ніни Платонівни. Так-так. Безперечно. Нехай лають школу як хочуть, це, знаєте, модно останнім часом, а лише школа і ще раз школа формує людину. Батькам нині не до виховання.
Голос Клавдії Миколаївни. І дуже шкода.
Голос Ніни Платонівни. Звісно, хто ж перечить. Та коли я чую оцю фразу — ви знаєте: «Немає поганих учнів, є погані вчителі», я думаю, її вигадав саме хтось із поганих батьків.
Голос Клавдії Миколаївни (з веселою ноткою). Оригінальна думка.
Останні репліки звучать дедалі тихіше. Даленіють і кроки. Сидять розгублено Вітька й Оля.
Ві т ь к а. Ти що-небудь зрозуміла?
Оля. Ні-і... Яке щастя втрачати? Правильний вибір! Який вибір?
Вітька. Генка тут до чогось. А Сергій, каже, зірок із неба не хапає.
Оля. Неправда!
Вітька. Звичайно, неправда! Та Серьога диви — на самі п'ятірки складає.
Оля. От!
Вітька. Але як він із твору отримав п'ять — досі не збагну. Он Галка, і то чотири схопила, а йому ж до неї...
Оля (сердито). Що до неї?
Вітька. Ні, я маю на увазі саме твори.
Оля. Натиснув і отримав.
Вітька. Тут за чотири години не натиснеш.
Оля. Ну, пощастило, значить.
В і т ь к а. А з хімії?
О л я. Не хотіли різати.
Вітька. Згоден. (Говорить задумливо, мовби розмірковуючи вголос.) І математичка на письмовому коло нього стовбичила... Який вибір? Яке щастя втрачати?
Оля. Що ти там бубониш?
Вітька (так само замислено). Здається, я починаю розуміти...
Згасає прожектор. Знову вмикається світло па тому місці, де стоять Сергій із Вітькою.
Сергій (вражено). Ти це сам чув?
В і т ь к а. Та Оля ж поруч сиділа, ну.
С е р г і й. От воно що. От чому вони мене всі обсіли! (Мовчання.) Ну то й що? Ну то й чорт із ними. Що мені, гірше?
Вітька. Гляди сам. Тобі видніш.
С е р г і й. А що ти скажеш?
В і т ь к а. Я скажу... А я знаю? Гляди... Я... Ні, не знаю.
Темрява. І знову у плямі світла зостається сам Сергій. З'являється Оля.
Сергій. Олю!
О л я. Сергійку!
Сергій (кидається до неї). Оленько! Як добре! Як добре, що я тебе стрів. Ми так довго не бачились.
О л я (сумно). Так.
С е р г і й. Я знаю, у тебе все гаразд. (Жартома.) Ти складаєш на добре і відмінно. Мені мама твоя казала. Я дзвонив, а тебе все не було... Але ж ти була?
Мовчить Оля.
Була?
Дівчина киває.
То якого ж дідька!..
О л я. Як ти розмовляєш? Як ти зі мною розмовляєш?
С е р г і й. Ну пробач! Пробач! Як мені ще з тобою розмовляти?..
Оля. Невже тільки так? (Хитає головою.) Ти вже не той Серьожа...
Сергій. Ти... Ти плачеш? Олю!.. Оленько! Синичко...
О л я. І я вже не Синичка....
Сергій. Олюнько! Ну що ти. Усе буде гаразд. От побачиш, усе буде добре. (Обіймає її.) І ми будемо гуляти в Піонерському парку, і всі пенсіонери, усі пенсіонери світу...
Оля. Казатимуть: «Бідна Синичка! Вона була такою веселою».
Сергій. Ну, ти знов...
О л я (не витримує). Господи, та я була б тільки щасливою, я була б найщасливішою людиною, якби ти отримав цю медаль. Але не так. Не ти її, — вона тебе не варта. Ти такий хороший, такий добрий, такий розумний, мій Сергійку, най-рідніший, а вони говорять про тебе, як не знати про кого.
Сергій. Про мене?
Оля. Ні, не словами, а щось у їхніх голосах було таке... «Як же це так,— я подумала,— про мого Сергія? Щось паскудненьке. Зірок із неба не хапає...» Та як вони могли! Навіщо ж ви тоді вчепились у нього? Відпустіть його, відпустіть! Нехай він живе, як жив. Нехай усе в нього буде як перше. Адже ти змінився, Серьожо, ти, правда, змінився. Все через неї. Невже вона все проковтне — наші зустрічі, любов? Така маленька медалька у такій маленькій коробочці. Невже їй це під силу? Навіщо ж тоді ми? Ти розумієш? Ти мене розумієш? Адже ти повинен зрозуміти!
Сергій (важко). Так.
О л я. І вони не сміють про тебе так говорити. Вони не сміють говорити про тебе і сміятись. Ставити тобі п'ятірки і думати про тебе щось підленьке. Чому вони розпоряджаються тобою? Вони вважають, що знайшли того, хто їм потрібен? Хто буде їх слухатись і не питатиме зайвого, а тільки посміхатиметься і вдячно киватиме. Але ж це не так! Ти ж не такий! Чому ти мовчиш?
С е р г і й. Я думаю.
Оля. Думай, думай, Сергійку. Це просто необхідно. Для тебе. Для нас... (Відступаєу темряву.)
Гасне світло.
Та сама, вже добре знайома нам вітальня. Сергій задумливо ходить туди-сюди по кімнаті. Клацає замок вхідник дверей. З'являється Тато.
Тато (радо). А-а, ти вдома!
Сергій. Здрастуй, тату.
Тато. Здрастуй, синку. Ти вже їв?
С е р г і й. Ні.
Т а т о. От і чудово. Разом повечеряємо. Мама не приходила?
Заперечно крутить головою Сергій.
(Бачить, що син не в гуморі.) У тебе що, неприємності? Щось сталося?
Сергій. Тату. Я випадково дізнався... щодо моєї медалі.
Тато (внутрішньо насторожується, але намагається жартом пом 'якшити настрій сина). Що, тобі її збираються дати поза чергою?
Сергій (не сприймаючи жартівливого тону). Так. Поза чергою і поза конкурсом. Це все підстроєно.
Т а т о. Як це — підстроєно? Ти гадаєш...
С е р г і й. Як — тобі краще знати. Тобі, мамі, бабусі. Ти ж розумієш, про що я говорю.
Т а т о. Не зовсім.
Сергій. Тату, не треба. Я все знаю.
Тато. Ох, ці сучасні діти. Усе вони знають.
С е р г і й. І про пароплав, і про...
Т а т о. То й що? Ти вважаєш, через те, що я домовився про пароплав, тобі дають медаль? Яка нісенітниця! Якби це так, у вас у класі було б тридцять пароплавів. Пароплавів! Тридцять літаків було б, вертольотів, тракторів, підйомних крашв _ чого завгодно! Просто Клавдія Миколаївна попросила мене задовго до всього цього...
Сергій. Чого — цього?
Т а т о. Ще задовго до іспитів. Мені це зовсім нічого не варто.
С е р г і к. І вона із вдячності теж вирішила...
Т а т о. Та ні! Що ти заторочив одне й те саме. Дурненький. Хіба це можливо. Те само по собі, а медаль... Адже ти її заслужив. Ти хороший учень...
Сергій. Хороших учнів багато.
Т а т о. Ти багато сидів над книжками.
Сергій. Останніх півтора місяця.
Тато. Так, але в тебе хороша база. Варто було трохи натиснути...
Сергій. Але чому саме я? Точнісінько так само могло натиснуги ще кілька чоловік із нашого класу. Он Генка Колісник...
Т а т о. То треба було й натиснути.
Сергій. Але до його батьків директор чомусь не приходила.
Тато. Ну, вона давно знає і поважас нашу сім'ю. Мама багато років...
Сергій. Сім'я! Мама! А я, я туг до чого? Медаль же не мамі дають.
Тато. Ніхто тобі ще медалі не дає. Склади останній іспит...
Сергій. Складу, складу! Хто ж мене буде різати на усному, коли школі погрібні медалісти.
