Талан - Старицкий Михаил Петрович (бесплатные полные книги TXT) 📗
Лучицька. Бачиш, бачиш... (Ласкаво грозить)... Може, всьому тому й правда... але ми побратались, і про інше - річ мертва... Та ще й те: сім'я - це закуток скритий, а іскуство веде нас до всесвітнього храму; у шкаралущі сімейній ми служим тільки собі чи своїм дітям, а у праці художній ми повинні людям служити, цілком себе оддавати миру, громаді. Для того-то сім'я і не може миритись зі сценою, бо одна одній буде шкодити: або зрадиш дітей, або зрадиш громадську одправу...
Маринка розводить руками і виходить не розуміючи.
Лучицька і Квятковська.
Квятковська (в дверях Маринці). Лежить? Встала? (Побачивши). Боже мій! Вона вже тут, моя Муся! (Обніма). Як я рада, як я рада! Моя цяцяна! (Знову цілує). Чи віриш, не мала часу забігти, - замучили, просто замучили: і там грай, і там грай...
Лучицька. Тобі ж краще - обіграєшся.
Квятковська. Ну його! Мені аби менше... мені краще "люлі"...
Лучицька. Катрусю! І тобі не сором з такою недбалістю до сцени касатись?
Квятковська. Та мене наганя і отой противний...
Лучицька (усміхаючись). Невже?
Квятковська. Ти що-небудь чула? Брехня, брехня! (Замішавшись). Моя Марусенько, моя ціпонько! (Цілує), їй-богу, брехня! Я тобі після шепітну, хто мені до вподоби... (Буцім збентежено). Так отой смів мені нав'язувать твої ролі... а я й руками, й ногами...
Лучицька (щиро). Чого ж? Спробуй, голубко! В тебе є талан, тільки дбай. Не все ж тобі реготух та цокотух грати, треба й до поважнішого братись...
Квятковська. Після тебе? Після Лучицької? Та швидше вмру!
Лучицька. Що ж? Хіба мої ролі заказані?
Квятковська. Борони боже! На яку-небудь хвилю і стати на глум, на публіку! Йому то дарма, а мені яке катування! Ти - як богиня, як не знаю що, моя брильянтова! Як я тебе люблю! (Цілує).
Лучицька. Чого ж такою полохливою бути? Я ж не вічно на ролях, - я можу й вийти...
Квятковська (радісно). Як? То правда? У нас чутка йде...
Лучицька. Я не кажу напевне, а все може статись...
Квятковська (з захватом). Невже? (Похопившись). І не думай і не гадай: ми без тебе загинемо... Я до тебе, моя цяцяна, так прив'язалася, так прив'язалася... Так тому правда, що той хапа?
Лучицька. Хто? Хто мене може вхопити?
Квятковська. А Антось! (Підморгнула).
Лучицька. Схаменись, що тобі в голову впало?
Квятковська (підморгуючи). Бач, мене дорікаєш, а сама подрузі не хочеш признатись.
Лучицька (збентежено). Годі, не пустуй! То чиїсь жарти чи плітки: ніхто мене не вхопить і з мого шляху не зіпхне! Чи тут, чи інде, а я мого світоча з рук не впущу!
Квятковська (лукаво). А світоч хіба поміша? Байдужісінько!
Лучицька. Тобі жарти, а мені боляче...
Квятковська. Ну-ну-ну! Не буду більше! (Цілує). Так ти на масницях грати не будеш?
Лучицька. Не знаю.
Квятковська. Ну, то прощавай, моя яскулечко: треба на репетицію бігти... А ми всі так за тобою, так за тобою... мов у жалобі... Ну, будь же здоровенька та веселенька та нас швидше потіш!
Обнявши, виходить, але зустрічається в дверях з Кулішевичкою й зупиняється.
Ті ж і Кулішевич.
Кулішевич. Куди розігналась, дзиго? Постривай! (Лучицькій). Уже тут? Ну, хвалити бога, а то всіх налякала... (Обніма). Змарніла, змарніла... Ну і чого б ото, Марусе?
Лучицька. Так чогось... простудилась, певно.
Кулішевич. Чого доброго! А у нас брешуть, що ніби посварилась...
Лучицька. З ким?
Кулішевич. Та, не тобі кажучи, чи з Жалівницьким, чи з Квіткою...
Квятковська. З Квіткою, з Квіткою.
Лучицька. З якої речі? Це мене просто іритує: нема чого, так хоч брехати з нудьги і другого вплутувати... (Скида шаль і віялом почина махать у лице).
Кулішевич. Та ти плюнь! Бачиш, він, нещасний, ника усюди, як тінь сновига... ну, так вони і постерегли...
Квятковська. Та й Жалівницький волосся собі рве...
Лучицька (ніяково). І не нещасний, і не сновига... а тільки у кожного очі великі: всякому до мене діло, всяк хоче покопирсать у чужому серці...
Кулішевич. Та цур йому, годі! Не варт і гніватись! (Обніма). От приходь на сцену, так всім і роти заціпиш!
Лучицька. Ще не знаю... сили нема.
Квятковська. Краще поберегтись.
Кулішевич. Чого там? Удар лихом об землю, та скоком, та боком! (Сіпа її). Ох, ніколи, треба бігти... (Цілує). Тривай, і забула! Ще мені отой гладкий нав'язав до тебе листа... Чи не згубила?..
Квятковська (постерігши, мімікою). Ну, мені пора! Бувайте! (Хутко виходить).
Кулішевич (пошукавши). Ось він, ось!
Лучицька (чита). Що-о? Що? "Без вас зовсім свободно обійтись можна. З Квятковською піде увесь репертуар... щоб тільки ви заявили..." Я кручу та деру носа?
Кулішевич. Що він, белени об'ївся, чи що?
Лучицька (чита). "Ви за чужою спиною тільки й турбуєтесь своїми сердечними справами" (Рве листа). Та як він сміє таке писати? Яке право має мене ображати? Я ще мало труджусь, я ще мало дбаю? Шкуру з м'ясом здер! (Нервово плаче).
Кулішевич. Голубонько! Заспокойся, плюнь на його! Хіба ти у його служиш, хіба йому чим повинна? От проклятий! Ще мені такого листа нав'язав! Коли б знала, кинула б йому в вічі! Це його Катря підстроїла.
Лучицька. Не може бути... Вона тут жаловалась...
Кулішевич. Вір отій пройді!
Лучицька. А, все їдно! Скажи йому, - я не можу писати, - що я кидаю сцену: хай роздає ролі кому хоче... а хай до мене своїми брудними руками не касається...
Кулішевич. Марусю, бога ради, що ти? Ти ж обездолшіх Безродного, безневинного чоловіка.
Лучицька. Є всьому міра: не можу ж я таких образ зносити.
Кулішевич. Цього не буде, швидше полетить Котенко...
Лучицька. Боже мій! Життя своє оддаєш, кров точиш по краплі - і така вдяка!
Кулішевич (обніма). Голубонько, ріднесенька! Та я сама йому за тебе очі видеру... ось побачиш! Я зараз до Безродного. (Виходить).
Лучицька (по виході). Няню! Дайте мені краплі... там на столику...
Лучицька і Палажка.
Палажка (подає). Знов не гаразд?
Лучицька. Тут дадуть і оправитись?
Палажка. Та плюнь ти на них, давно кажу... Ось, я й забула, тобі, квіточко, лист... (Шукає довго).
Лучицька. Од кого ще? (Одставля краплі, не пивши). Од Антона Павловича? Ой, що він? (Розрива трясущими руками). Од його! (Чита). Які палкі слова... вогнем писані... займають серце... зневажене, розшарпане... яке всяк ображати може!.. Няню, яка я безталанна! (Принада до неї, рида).
Палажка (тривожно). Що з тобою, зозулечко? Чого плачеш? Ох, господи! Образив, чи що?
Лучицька (нервово, рида). Ні, не образив... а серце порвав, душу збентежив!.. У моє тихе життя, у мій ясний розцвіт талану вкинув заразу...
Палажка (злякано). Заразу?! Що ти, донечко! Та він тебе без пам'яті коха, він тебе свата тепер.
Лучицька. Хіба ж то не зараза?! Я чую, що стаю якоюсь мізерією, що моя воля рветься на клоччя... Я не можу перемогти себе...
Палажка. Та в чім перемагати? Що ти торочиш, дитино? Не розберу... Виходь заміж, квіточко, - в тім і порада!
Лучицька. Ні, няню: в тім не порада, а зрада!
