Хазяїн - Карпенко-Карий Иван Карпович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
Марiя Іванівна. Щасливий Петька!
Пузир. Еге… I в магазинi зустрiвся я, знаєте, ненароком з начальницею гiмназiї, купувала своїй дочцi на плаття i причепилiїся, щоб i я тобi купив такого самого. Якесь дуже новомодне, каже, розхватають, а я, каже, хочу, щоб у Сонiчки було таке саме плаття! Вона тебе дуже любить. Найкраща, й найрозумнiша, каже, моя воспитаниця!
Марiя Іванівна. А як же не краща, коли по скiнченню дали золоту мендаль!
Пузир. Петрушка! - Входе хлопець. - Вiзьми i вiднеси в кiмнату. Ми потiм роздивимось. Хлопець бере у Феногена покупку i пальто та й несе у хату.
Соня. Спасибi, тату! (Цiлує його.)
Пузир (гладить її по головi). Розумна головка!.. Ну, що ж тут нового?
Феноген. Все благополучно.
Пузир. Слава богу!
Соня. Нi, тату, не все благополучно!
Пузир. А що ж тут сталось?
Соня. (подає йому хлiб). Гляньте!
Пузир. (розглядає). Хлiб!
Соня. I таким хлiбом, тату, у нас робочих годують!
Пузир. Скрiзь у хазяйнiв, по всiх iкономiях, дочко, однаковий - отакий, як бачиш!
Соня. Нехай другi годують, чим хотять! Це не може буть для нас зразком! Таким хлiбом грiх годувать людей, тату!
Пузир. Робочого чоловiка не можна, моя дитино, нагодувать іншим, бiлiшим хлiбом: вiн буде раз у раз голодний. Робочий чоловiк, мужик, не любить бiлого хлiба, бо вiн i не смашний, i не тревний. Оце самий настоящий хлiб для робочих! Питательнии, як кажуть лiкарi!
Соня. Та це не хлiб, тату, це кирпич! [1]
Пузир. Бог зна що вигадуєш! Якого ж ще хлiба треба? (Хоче одламать - не ламається, хоче одкусить - не вкусе.)
Соня. Бачите: нi вламать, нi вкусить!
Пузир. Треба розмочить!
Соня. Тату, мiй лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлiбом. Недурно казали в гiмназiї, що у нас людей годують гiрше, нiж свиней; насмiхались, я плакала i запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, i вся моя душа тремтить! Тату, рiдний мiй, коли ви любите мене, шануєте себе, то велiть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать i бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрiзь судять, проклинають, менi нiщо не буде мило, життя моє буде каторгою!!
Пузир. Ну, годi, годi! Заспокойся. Я звелю, щоб харчi були кращi. Iди проходись по садочку, заспокойся, заспокойся! Стара, йдiть удвох…
Соня i Марiя Іванівна пiшли в палiсадник i зникли в саду.
Пузир i Феноген.
Феноген. Поки ще казенного назначать, а ми вже дiждалися свого iнспектора… Бiда!
Пузир. Лiхтаренко таки дуже вигадує на хлiбовi. По вiдомостi, певно, показує чистий, а дає - бач який. Справдi не вкусиш! Та й не час тепер таким хлiбом годувать: ще покидають робочi, возись тодi з ними, а пора наступає гаряча. Скажи йому, що такий хлiб можна давать тiлько з першого сентября, як обробимось: тодi половина строкових не ви-держе, повтiкає, а жалування зостанеться в кишенi… Отак, скажи йому, розумнi хазяїни роблять! Перекажи зараз Лiхтаренковi, щоб такий хлiб давав тодi, як доробимось, а тепер нехай годує краще i в борщ картоплю нехай дає. Розтривожили менi дитину!..
Феноген. Ага! А я казав: Соня - це вам не Катя! Та мовчала до смертi, а цю не переможеш, що захоче, те й зробе!
Пузир. У мене вдалась!
Феноген. Нi, не те… гiмназiя, золота мендаль… От i вийшов iнспектор!
Пузир. Ну, нiчого бурчать! Роби, що велю!
Феноген. З такою нiчого не зробиш. Не пiде вона за Чобота, а пiде за кого схоче.
Пузир. Не твоє дiло!
Феноген. (iдучи). Гiмназiя, золота мендаль - от i дiждались, нажили iнспектора!
Пузир (сам). Нема вже у мене того духу, що колись: постарiв, полохливий став. От приняв вiд Петьки Михайлова дванадцять тисяч овець, восени чистої прибилi двадцять тисяч, а тривожусь. Нема-нема та й подумаю: а що, як Петька вскочить у злоснi! Не такий же й Петро, щоб ускочить, - це iдол в комерцiї, а тривожусь… Постарiв, полохливий став!.. Перше йшов за баришами наослiп, штурмом кришив направо i налiво, плював на все i знать не хотiв людського поговору, а тепер такий пустяк - тривожить! Знову, дочка тiлько сказала, що над нею смiялися в гiмназiї, i мене аж у серце кольнуло. Люде знають про мене бiльш, нiж я думав… Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав мiж люде виходить, i треба оглядатись, що люде скажуть. I без людей погано, i з людьми погано… Не можна інакше (помацав орден): кавалер! (Пiшов.)
В палiсаднику показуються Марiя Іванівна i Соня. Соня з лiйкою.
Соня. Я заспокоїлась, мамо; буду поливать квiтки, полоть грядочки, а ви йдiть - одпочиньте.
Марiя Іванівна. Дитино моя кохана! Вiд розмови з тобою я бадьорнiща стала, нiж зранку. Ти така смiлива, така розумна та так гарно говориш, що я, слухаючи тебе, молодiю. I я така була, доню, не думай собi! А життя, знаєш, помалу перекрутило! Ми були так собi хазяїни, з середнiм достатком, а тепер - де воно й набралось? Правда, тридцять п'ять лiт працювали, сильно працювали. Ми, дочко, нiколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна! А от ти инакше дивишся… може, й твоя правда! Пiду ж я справдi, поки до обiда - дещо перегляну (пiшла), поштопаю, полатаю.
Соня (сама). Боже, як важко було на душi! А от тiлько перший ступiнь зробила - i легко стало, мов крила виросли! Тепер буду слiдкувать, буду на кухню ходить, буду з татком скрiзь їздить, щоб усе бачить, щоб усе знать - як воно робиться… Таке велике хазяйство i все менi достанеться однiй, а я не знаю нiчого,не знаю, де тут зло, i не можу нiчого зробить доброго… Ой боже мiй! Це ж Iван Миколайович!
Соня i Калинович.
Соня. Iван Миколайович! От спасибi! Яким вiтром?
Калинович. Пiвденним, теплим! Доброго здоров'я та боже поможи!
Соня. Спасибi! Сьогодня табель, здається?
Калинович. I празник для мого серця! Як же поживаєте, сiльська обивателько?
Сiдають на ослiн.
Соня. Ох, не питайте! Тяжко було через те, що не знала, що робить i як робить… I тiлько сьогодня випадково наскочила на стежку, i стало радiсно! Тепер радiсть моя ще виросла стократ, бо бачу вас, мiй дорогий учителю, i можу з вами подiлитись своєю радiстю.
Калинович. I я радiю, що бачу вас в такiм яснiм настрою. Ну, а пiсля цеї передмови розкажiть, яке ви найшли тут дiло?
Соня. Знаєте, Iван Миколайович, я задихалась перед цим великим хазяйським колесом; воно так страшно гуде i так прудко крутиться, що мимо мене пролiтали, мов у снi, самi тяжкi вражiння, i я навiть не могла розiбратись нi в чiм, а тiлько серцем чула, що тут навкруги мене робиться неправда, зло; а поправить, зупинить зло - несила, бо нiчого добре не розумiю! Тепер попала на стежку. I от перше всього взяла собi задачу: слiдкувать, щоб добре робочих харчували, а там, далi, я увiйду i в саму суть!
1
Кирпич не єсть цегла, а сухий кізяк, котрим топлять у херсонщині печі. (Прим. автора).