Княжна - Шевченко Тарас Григорович (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗

Тарас Шевченко

КНЯЖНА

ПОЕМА

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила...

А над самою водою

Верба похилилась, -

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти.

Як у полі на могилі

Вовкулак ночує,

А сич в лісі та на стрісі

Недолю віщує.

Як сон-трава при долині

Вночі розцвітає...

А про людей... Та нехай їм.

Я їх, добрих, знаю, -

Добре знаю. Зоре моя!

Мій друже єдиний!

І хто знає, що діється

В нас на Україні?

А я знаю. І розкажу

Тобі й спать не ляжу.

А ти завтра тихесенько

Богові розкажеш.

Село! І серце одпочине.

Село на нашій Україні -

Неначе писанка село,

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво. А кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

Сам бог витає над селом.

Село! Село! Веселі хати!

Веселі здалека палати -

Бодай ви терном поросли!

Щоб люди й сліду не найшли,

Щоб і не знали, де й шукати.

В тому господньому селі,

На нашій славній Україні, -

Не знаю, де вони взялись, -

Приблуда князь, була й княгиня,

Ще молоді собі були,

Жили самі. Були багаті:

Високі на горі палати,

Чималий у яру ставок,

Зелений по горі садок,

І верби, і тополі,

І вітряки на полі,

І долом геть собі село

Понад водою простяглось.

Колись там весело було.

Бувало, літом і зимою

Музика тне, вино рікою

Гостей неситих налива...

А князь аж синій похожає,

Та сам несмілих наливає,

Та ще й покрикує "віват!"

Гуляє князь, гуляють гості;

І покотились на помості...

А завтра знову ожива,

І знову п'є, і знов гуляє;

І так за днями день минає.

Мужицькі душі аж пищать...

Судовики благають бога...

П'яниці, знай собі, кричать:

- І патріоті і брат убогих!

Наш славний князь! Віват! Віват! -

А патріот, убогих брат...

Дочку й теличку однімає

У мужика... І бог не знає,

А може й знає, та мовчить.

Княгиня взаперті сидить.

Її і в сіни не пускає

Убогих брат. А що ж робить?

Сама втекла і повінчалась.

І батько й мати не пускали,

Казали: - Вгору не залазь. -

Так ні, за князя. От і князь!

От і пишайсь тепер, княгине!

Загинеш, серденько, загинеш,

Мов ряст весною уночі.

Засхнеш, не знатимеш нічого,

Не знатимеш, як хвалять бога,

Як люди люблять живучи.

А жить так, господи, хотілось!

Хотілось любити

Хоч годочок, хоч часочок,

На світ подивитись.

Не довелось... А все було,

Всього понадбала

Стара мати. Саму тебе

Мов намалювала,

Хоч молись перед тобою,

Мов перед святою...

Красо моя молодая,

Горенько з тобою!

Жить би, жить, та славить бога

І добро творити

Та божою красотою

Людей веселити.

Так же ні. А молодії

Та карії очі

Щоб марніли в самотині...

Може, бог так хоче?

Боже! Божеі Даєш волю

І розум на світі,

Красу даєш, серце чисте...

Та не даєш жити.

Не даєш на рай веселий,

На світ твій великий

Надивитись, намолитись

І заснуть навіки.

Невесело на світі жить,

Коли нема кого любить.

Отак і їй, одній-єдиній,

Ще молодій моїй княгині,

Красу і серце засушить

І марне згинуть в самотині -

Аж страшно!.. А вона молилась

І жить у господа просилась,

Бо буде вже кого любить.

Вона вже матір'ю ходила,

Уже пишалась і любила

Своє дитя. І дав дожить

Господь їй радості на світі:

Узріть його, поцілувать

Своє єдинеє дитя

І перший крик його почути...

Ох, діти! Діти! Діти!

Велика божа благодать!

Сльози висохли, пропали,

Сонце просіяло.

І княгиня з дитиною

Не тією стала.

Ніби на світ народилась -

Гралась, веселилась...

І княжні своїй маленькій

Сорочечки шила.

І маленькі рукавчата

Шовком вишивала,

І купала, й колихала,

Сама й годувала.

Бо княгині тільки вміють

Привести дитину,

А годувать та доглядать

Не вміють княгині.

А потім оха: - Забуває

Мене мій Поль або Філат! -

За що ж воно тебе згадає?

За те хіба, що привела?

А моя свою дитину

Сама доглядала.

А п'яного свого князя

І не допускала.

Мов яблучко у садочку,

Кохалась дитина.

І говорить уже стало,

І вчила княгиня

Тільки "мамо" вимовляти,

А "тато" не вчила...

І книжечок з кунштиками

В Ромні накупила.

Забавляла, розмовляла

І богу молитись

І азбуку по кунштиках

Заходилась вчити.

І що божий день купала,

Рано спати клала

І пилиночки на неї

Впасти не давала.

І всю ніченьку над нею

Витала, не спала.

Надивлялась, любувалась

Княжною своею...

I жениха їй єднала,

І раділа з нею,

І плакала; довгі коси

Уже розплітала

І, лишенько, свого князя

П'яного згадала -

У мундирі. Та й закрила

Заплакані очі.

А дитині ніби сниться,

Мов вимовить хоче:

- Не плач, мамо, не розплітай

Мої довгі коси:

Посічуться... - Що день божий

Радості приносить

Своїй матері щасливій

Дочка уродлива.

Мов тополя, виростає

Світові на диво.

Виростає... Та недовго

Буде веселити

Свою матір. Бог карає

Княгиню на світі...

А'за віщо? Чудно людям,

Бо^люди не знають,

Чому добре умирає,

Злеє оживає?

Занедужала княгиня,

І князь схаменувся,

За бабами-знахарками

По селах метнувся.

Наїхали... Заходились.

Лічили, лічили...

Поки її, безталанну,

В труну положили.

Не стало на селі княгині,

І гусла знову загули.

А сирота її в селі,

її єдиная дитина! -

Мов одірвалось од гіллі:

Ненагодоване і босе,

Сорочечку до зносу носить.

Спеклося, бідне, на жару.

Лопуцьки їсть, ставочки гатить

В калюжах з дітьми у яру.

Умийся, серденько! Бо мати

Он дивиться й не пізнає

Межи дітьми дитя своє.

І думає: тебе не стало...

Умийся, серце, щоб пізнала

Тебе, єдиную свою...

І господа б благословляла

За долю добрую твою.

Умилася. А добрі люди

Прибрали, в Київ одвезли

У інститут. А там що буде,

Побачим.

Гусла загули...

Гуляє князь, гуляють гості,

Ревуть палати на помості,

А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні.

Кара господева. Тисячами гинуть

Голоднії люди. А скирти гниють.

А пани й полову жидам продають.

Та голоду раді, та бога благають,

Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.

Тоді б і в Парижі і іному краї

Наш брат хуторянин себе показав.

А бог куняє. Бо се було б диво,

Щоб чути і бачить - і не покарать.

Або вже аж надто довготерпеливий...

- Віруйте і гиньте! - пророки гласять.

Як же його вірить?

Заплющивши очі?

Ох, рад би я вірить, та серце не хоче.

Минають літа; люди гинуть,

Лютує голод в Україні,

Лютує в княжому селі.

Скирти вже княжі погнили.