Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр (полные книги txt) 📗

Тим часом я таки збираюся йти до казино. Збираюся цілеспрямовано і обґрунтовано. Для цього спершу потрібно вибрати підходящий день. Оскільки я вірю в числа і моїм числом є шістка (я народжений 24.01.1961, і сума не тільки перших двох, але й усіх цифр разом у геометричному скороченні дає 6), то для походу в казино я вибираю єдино придатний день: 24.06.2004. Три шістки поспіль. Четвер, за три дні до закінчення фестивалю.

Я також попередньо морально готуюся. Переконую себе, що мені важливий не виграш, мені потрібен життєвий досвід, експірієнс, відчуття, які наповнюють тебе, коли ти граєш і… І що — програєш? виграєш? Неважливо. Тож я подумки переконливо кажу собі, що можу програти до п’ятдесяти євро, й не рватиму з цього приводу волосся на голові, чи інших там частинах тіла. А у четвер, пізно увечері, після спектаклів і футболів під білим тентом, я випиваю келих червоного вина й керуюся у бік будинку з куполом, гніздилища пороку, кишла пристрастей.

Коли я вперше приїхав на Захід — а було це років десять тому, — то довгий час, кілька днів чи навіть тижнів, почував себе персонажем кольорового художнього широкоформатного фільму, французького чи італійського детектива, випущеного десь у 1970-х, — настільки незвичайним і незвичним було все навколо. З часом це відчуття притупилося, щезло майже цілковито. Але в певні моменти, як от зараз, воно повертається. Я йду сам-один, під яскравими ліхтарями, поміж припаркованими розкішними автами, до величної споруди.

Досі я бачив казино лише звіддалік. У перші дні для нас, патронів, провели екскурсію, запровадили до парку з бюстиком російського класика, а ще через день чи два ми з Костянтином спостерегли на сходах казино величезного, високого й товстого священника якоїсь невідомої церкви. Він був у яскравій чорно-фіолетовій сутані, на голові мав маленьку елегантну шапочку, а в руці — запалену сигарету. Панотець стояв і палив, відверто, ні від кого не ховаючись, — потім ми з Костею ще кілька хвилин обговорювали версії подальшого розвитку подій: чи піде він досередини, грати, і чи гратиме у такому випадку на гроші, пожертвувані довірливими парафіянами?

Але зараз я сам заходжу досередини і спиняюся посеред безмежного порожнього холу, саме під скляним куполом, який щоразу бачу з вікна свого номера в готелі. За мною чотирипелюсткові двері-вертушка не спиняються, а, прокрутившись іще кілька разів, пропускають досередини індуса невизначеного віку в фіолетовому тюрбані і ще бородатого, високочолого русявого чоловіка з пронизливим і водночас відстороненим, дещо безтямним поглядом. Невже це він? Так, сумніву бути не може — це Фйодор Міхайловіч. Схоже, переказ на тридцять талярів затримався десь на пошті. Або навпаки — таки дійшов.

Індус в тюрбані, неначе правдивий факір, видобуває з кишені піджака зібгану краватку й одягає її на шию — вузол спеціально не розпускався, щоб зараз не мати клопоту. Фйодор Міхайловіч має краватку вже на шиї. Він лише поправляє вузла двома пальцями, і вони удвох з індусом проходять, скрунувши ліворуч, досередини, до гральної зали.

Я ж несміливо наближаюся до віконця рецепції, в якому куняє чоловік середнього віку, може, трохи старший за мене. Зачувши моє наближення, він поволі розплющує очі й белькоче своє «гутнабенд». Я теж вітаюся німецькою, а потім переходжу на англійську і запитую, як мені діяти далі. Річ у тім, що я не маю піджака, з усього подібного одягу я прихопив до Вісбадена лише потерту джинсову куртку.

Чоловік у віконечку всміхається й запевняє мене, що проблем не буде. «Ви тільки мусите винайняти, орендувати нормального піджака, ондечки там, у гардеробі». (В оригіналі, читачу, він казав «rent», але я зараз, описуючи це, просто не знаходжу відповідника. Не можу ж я написати «узяти піджака напрокат», бо я його не катав, не качав і не прокочував.)

Отож, я переходжу до гардероба, в якому літня жінка, змірявши мене своїм пильним поглядом, виносить із задньої кімнатки не вельми старого піджака кольору зеленого пляшкового скла, з накладними кишенями. Я приміряю — як на мене шитий. Хоча я дуже худий і фігуру маю відверто нестандартну. Джинсівку свою я здаю цій пані, а також сплачую п’ять євро за оренду піджака. Все. Назад дороги немає. Клямка захряснулася. Гроші витрачені. Тепер треба йти і грати.

А краватка виявилась непотрібною — я ще спеціально перепитав гардеробну пані, і вона підтвердила: можна й так. Навіть верхнього ґудзика на сорочці не попросила застебнути.

В наступній залі молода й відносно приваблива дівчина сидить за комп’ютером. Вона приязно всміхається і просить мене пред’явити хоч би якесь посвідчення особи з фотографією. Звісно ж, я простягаю свого закордонного паспорта, оскільки жодних інших документів у цю поїздку не брав. Дівчина розгортає тризубу ксиву, дивиться на фото і набирає моє прізвище на клавіатурі. В цьому наскрізь вільному й демократичному світі пред’явити документи вимагають украй рідко. Але в ту мить я уявляю собі: а раптом тут, в цьому казино, вже побував який-небудь шулер з прізвищем Irvanets. І що тоді? Скандал, не інакше.

На щастя, однофамільці мої цього казино раніше не відвідували, тож дівчина видруковує на принтері квиточка для мене, за якого я плачу іще два з половиною євро. Хоча вже перевалило за північ і формально настало двадцять п’яте червня, я з приємністю зауважую на шматочку картону потрібну й важливу для мене дату: 24.06.2004.

Нарешті переді мною відчиняються останні двері, і я потрапляю до гральної зали. Тут тихо й затишно. Столів для рулетки багато, але гра йде лише на трьох. Окремо віддалеки є ще й комп’ютерна рулетка, за якою гравці не стоять, а сидять, кожен перед своїм монітором, і роблять ставки, клацаючи мишкою. В суміжній залі розташовані кілька столів для блек-джеку: гравці там теж сидять, а перед ними круп’є віялом розкидає карти. Трійка-сімка-дама, трійка-сімка-туз. Час від часу, коли у гравців закінчуються фішки, вони жбурляють на зелене сукно столу сто- чи п’ятдесяти-єврові банкноти.

В закуточку зали з рулетковими столами зауважую індуса у фіолетовому тюрбані. Але він не грає. Поклавши на коліно записничка, він фіксує в ньому номери, які випадають на трьох діючих столах. Мабуть, намагається відслідкувати закономірність. Над кожним зі столів висить електронне табло, котре висвічує не тільки число, яке випало, але й суму виграшів: на число, на ряд, на колір. Самі табло чорні, й цифри на них червоні — кольористика пекельна, все, як і має бути в казино.

У цей самий час Фйодор Міхайловіч, запхавши руки до кишень, походжає поміж діючими столами, спідлоба пильно до всього придивляючись. Чи не в парі з індусом діє класик? Та мені зараз ніколи над цим розмірковувати, я мушу купити собі фішок. Найдешевша, жовтенька, коштує п’ять євро. Оскільки спеціально заготована для гри п’ятдесятка вже розміняна (5 євро за піджак і 2,50 за вступ), я виймаю з кишені двадцятку й купую чотири жовтенькі кружальця. Тепер — уперед, грати, грати й вигравати!..

Я сміливо підходжу до першого столу і ставлю свою фішку на 6. Зосереджуюсь, напружуюсь. «Ставки зроблено!» — оголошує круп’є вже тоді, як колесо крутиться, і декотрим гравцям видається, що саме зараз, ось у цю мить, вони збагнули, на яке число закотиться кулька. Круп’є своєю лопаточкою спокійно, але владно відсуває убік їхні фішки. Випадає, звичайно ж, не 6. Втім, було б наївно так ото сподіватися виграти з першого ж разу.

Я вже зовсім зібрався перейти за інший стіл, та чомусь вирішив зачекати й поспостерігати за наступною грою. І на моєму «першому» столі в наступній грі таки випало 6! Це що, знак? Ще не можу з певністю сказати.

Я переходжу до наступного столу і кладу жовтеньке кружальце на 24. Інших цифр я сьогодні не визнаю. Колесо починає крутитися, і випадає, звичайно ж, інакше число. Але в наступній грі на цьому самому столі (а я стою й спостерігаю) випадає 24! Схоже, це таки знак. І що він, цей знак, означає? Єдине: не поспішай.

Тому за третім столом я спершу пропускаю одну гру, просто дивлюся, як люди роблять ставки. З протилежного боку столу Фйодор Міхайловіч щось запитує у круп’є, і той відповідає «найн». А переді мною, просто біля краю столу, в інвалідному возику сидить жінка років шістдесяти з виразними таїтянськими рисами обличчя — широкий ніс, виразні очі. Оливкова шкіра. Вона палить сигарету за сигаретою і грає гру за грою.