Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
ВЕРБОВІ СЕРЕЖКИ
Біля яру, біля стежки
одягла верба сережки.
Головою хилитала,
потихесеньку питала:
— Де ота біленька хатка,
що гарнесенькі дівчатка?
Хай би вибігли до стежки,
подарую їм сережки.
ВЕСЕЛИЙ ПРИВИД ПРАБАБИ
Рідна моя прабабо, а я ж не знаю, де Ваша й могила.
Хрести порубали на дрова, не гнівайтесь на людей,— війна.
А було ж, на проводи як обвішають той хрест рушниками,
то він лопотить на вітрі, біліє вночі, як мана.
Отож хрести позникали. А цвинтар заріс лободою.
Ви, кажуть, були з благородних, пудрували своє лице.
Було Вам 110 років, а Ви були молодою.
Така вже Ваша порода, та, власне, я не про це.
Коли Ви навіть осліпли, то Ви не те щоб осліпли,
а так,— Ви просто не бачилидеяких прикрих речей.
І коли Ви косу чесати сідали собі на ослінчик,
стояла на півобличчя темна вода очей.
Коси було дуже багато. Ви грали на ній, як на арфі,
Усі золоті волосинки дзвеніли у Вашій тьмі.
І Ви казали до діда — а дід човгикав до хаті —
а що Ви йому казали, то Ви не чули й самі.
Той дід був простого роду. Він був мужицького роду.
Йому рушники вишивали дві Ганьки і п’ять Варвар.
Той дід був поїхав до міста — продавати городину.
Той дід був як Вас побачив, той дід був пропив товар!
Хоч він був чесного роду, таж Вас йому не давали.
То що ж йому залишалось, то він Вас узяв та й вкрав.
Та так Вас привіз до батька та й каже: «Ось моя виручка»,
А батько його гарапником та й у солдати віддав.
Та так ото 25 років Ви їздили за солдатом.
Знайшлася у Вас Марієчка, морочливий індивід.
Вдягав мундур миколаївський — парубком був чубатим.
Знімав мундур миколаївський — оце тобі маєш, дід!
То Ви перегодом осліпли. І лихо Вас не укоськало,
Вам був уже рік сто перший, чи Ви й не знали, котрий,
як Вас покусали собаки полковника Мацаковського.
Якби не оті собаки, то Ви б танцювали кадриль.
Як вже ж вони покусали, то Ви упали у лежу.
От тільки й добра: на лежанці не хапав за литки город.
Ви уже тільки навпомацки розрізняли Вашу одежу.
Розпалося Ваше дзеркало, і шашіль з'їла комод.
Але Ви таки вставали, хоч як було через силу,
сідали косу чесати, немов ішли до вінця.
Кивали пальцем онуці і тихо її просили:
— Подивися на мене у дзеркало. Цей гребінь мені до лиця?
"Весна. А вітер — наче восени"
* * *
Весна.
А вітер — наче восени.
Чекає дощ зірватися щомиті.
Як рідко ти приходиш в мої сни!
Великим смутком спогади омиті.
"Весна прийшла так якось несподівано"
* * *
Весна прийшла так якось несподівано!
Зима стояла міцно до пори.
Вітри війнули з півдня. І тоді вона
немов у Ворсклу з’їхала з гори.
Ще сніг ковтала повідь широченна,
і рала ждав іще тужавий лан.
А під горою вишня наречена
вже до віночка міряє туман.
Подовшав день.
Полегшали ці тіні,
вечірні тіні спогадів і хмар.
І дика груша в білому цвітінні
на ціле поле світить, як ліхтар.
Уже в дітей порожевіли личка.
Уже дощем надихалась рілля.
І скрізь трава, травиченька, травичка!
І сонце сипле квіти, як з бриля.
Вже онде щось і сіють у долині.
Вже долітає пісня з далини.
Вже горлиця аврукає в бруслині,
стоять в заплавах золоті лини.
Тут коло нас така зелена балочка,
там озеро, не видно йому дна.
Вже прилетіла голуба рибалочка,
ніс в неї довгий, довший, ніж вона.
Вже й дикі гуси в небі пролітали,
вже й лебеді кричали крізь туман.
Вже ходять в болотах біля Полтави
ходуличник, крохаль і турухтан.
З роману «Маруся Чурай»
ВЕЧІР
Човен, окутий міддю,
виплив у темне море.
Вдарили хмару хвилясту
весла — тонкі промінці.
Хмара запінилась миттю,
хмара захльостує човен...
Вечір, бакенщик сивий,
стис весло у руці.
Хмару плечем відсунув,
уперся ногами в днище.
Вийняв свою запальничку,
подихав на неї, зігрів.
Викресав жовтого вогню,
прикривши рукою од вітру.
Тихо запалює зорі —
бакени інших світів.
«Вітрила», 1958 р.
"Вечір дуже турецький"
* * *
Вечір дуже турецький.
Півмісяць, і зірка, і млосно.
Півонії дуже гарні. Вуста в них напіввідкриті.
А хто тут — за дощ?
Долоньки. Зелені. Одноголосно.
А вас же вночі скупають, вже зрізаних, у кориті.
Вночі налетять татари, ударять вас ятаганом.
Вони вже десь недалеко. Вони уже десь
причаюються!
Вночі я писатиму вірші. Аж — стогін.
То я на ганок.
Півонії всі вже зрізані. Вони уже не пручаються.
І тільки ловлять городи
пелюстки їхньої вроди…
І тільки кілька сльозин
з обдемкуватих корзин…
Складає букети тітка
не гірше якого японця.
А скільки коштує квітка?
Не знаю. Спитайте у сонця.
"Вечірнє сонце, дякую за день!"
* * *
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.
"Вже брами літа замикає осінь"
* * *
Задощило. Захлюпало. Серпень випустив серп.
Цвіркуни й перепілочки припинили концерт.
