Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
І не бояться риби.
А все так само. В лузі ходить кінь.
І Рось як Рось,як річка і не Лета.
І дощ іде. Шукає той курінь.
І сонце встало. Жде того поета.
5.05.2011
«Мадонна перехресть», 2011
"Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель"
* * *
Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель.
Я вчора бачила ту скелю, де був прикутий Прометей.
В країні древньої Колхіди, де п’ється радісне вино.
А я ж вважала, що це — міфи. А я ж вважала, це — давно!
В країні гордій і гористій ця скеля сива, як Софокл.
Її показують туристам, туристи дивляться в бінокль.
Тут берегів амфітеатри, і море міниться од барв.
О Прометею! Варто?!
— Варто! —
так він сказав мені з-за хмар.
ВІЯЛО МАДАМ ПОЛЕТИКИ
Ідалія Полетика,
прославилася бабонька,
цькувала собі генія, знічев'я, просто так.
Тепер в музеях Пушкіна
зі стін очима кліпає,
за віяло ховається, коли екскурсовод
ні-ні та її скаже: — Ось вона,
та сама світська дамочка,
котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона
отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,
і є в його загибелі також її вина.
Куди ж тепер їй дітися?
Безсмертя річ безвихідна.
Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!
А що, мадам Полетико?
Позиція невигідна.
Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.
Він щедрий, незлопам'ятний,
він вивів тебе з ницості.
Без нього, без убитого, ну ким би ти була?
А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,
вже років сто розплутують усе, що ти плела.
В Дантеса були крильця — сріблясті еполетики.
Він пурхав, ти звивалася — як жевжик і змія.
Воно, звичайно, бувши
дружиною Полетикя,
годилось би залишити достойніше ім'я.
Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,
дитя розпусти графської, рождене без вінця.
Як ви цькували генія!
Безжалісно, толокою.
Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?
Ідалія, сучасниця,
ну, як тобі сичалося?
Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було.
Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася,
щоб люди не побачили роздвоєне жало?
А треба ж було думати,
царі, Дантеси, Дубельти,
Ідалія Полетика, і всі на одну масть!
То небезпечно — генія цькувати.
Він у безсмерті страшно вам воздасть.
"В маєтку гетьмана Івана Сулими"
* * *
В маєтку гетьмана Івана Сулими,
В сучасному селі, що зветься Сулимівка,
До кінських грив припадені грудьми,
Промчали хлопці — загула бруківка —
І тільки гриви…курява…і свист…
Лунких копит оддаленілий цокіт…
І ми…і степ…і жовтий падолист…
І цих дворів передвечірній клопіт…
І як за сонцем повертає сонях,
Так довго вслід чомусь дивились ми.
А що такого? Підлітки на конях…
В маєтку гетьмана… Івана Сулими…
"Вночі із хаосу безсоння"
* * *
Вночі із хаосу безсоння
коли мій Всесвіт ожива —
як срібні птиці вилітають
ще не приборкані слова.
За день банальностей і фальшу
ото піднімеш стільки тонн —
що не напишеш,
що не скажеш
Не те! — Застогне камертон.
А день схитне свою орбіту
і тиша зорі засіва —
І Хтось диктує з-понад світу
непередбачені слова.
ВОГНИКИ
Ходять трепетні вогники
уночі
по осінніх шпалах.
Зустрічаються,
розминаються,
в темряві спотикаються,
лаються тихо й сердито —
гравій дощами розмито.
Ходять трепетні вогники,
носять гарячу воду,
постукують по колесах поїзда.
Скоро
поїзд
поїде
до інших далеких станцій...
І трепетні вогники ночі
в людей перетворяться вранці.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"В пустелі сизих вечорів..."
* * *
В пустелі сизих вечорів,
в полях безмежних проти неба
о, скільки слів
і скільки снів
мені наснилося про тебе!
Не знаю, хто ти,
де живеш,
кого милуєш і голубиш.
А знаю — ти чекаєш теж,
тривожно вгадуєш і любиш.
І я прийду в життя твоє.
Тебе, незнаного, впізнаю,
як син вигнанця впізнає
прикмети батьківського краю.
Я ради цього ладна жить.
Всі інші хай проходять мимо,
аби в повторах не згубить
одне,
своє,
неповториме.
Нехай це — витвір самоти,
нехай це — вигадка й омана!
Моєму серцю снишся ти,
як морю сняться урагани.
"Все більше на землі поетів"
* * *
Все більше на землі поетів,
вірніше –
тих, що вміють римувати.
У джунґлях слів поставили тенета,
але схопити здобич ранувато.
Зайці, папуги, гнізда горобині…
Великий щебет, писк і цвірінчання –
таке,
що часом хочеться людині
поезію шукати у мовчанні.
Хай метушиться дріб'язок строкатий,
міняє шерсть залежно від погоди…
Поете,
вмій шукати і чекати!
Найкращий вірш ще ходить на свободі.
"Вітчизна", кн. 7, липень 1962
"Всі ми — яблуні, облиті купоросом"
* * *
Всі ми — яблуні, облиті купоросом.
Всі ми здатні родити лише дрібні гіркущі
яблучка.
І коли наш господар чіпляє на нас рум’яні
бутафорські плоди —
ілюзію урожаю —
коріння наше болить у нашій землі.
Я вийшла із цього саду.
Наді мною нема господаря.
Мені дорога лиш земля, з якої я росту.
Я стою одиноко, але в промерзлих суцвіттях
передчуваю свої перші справжні яблука
ВУЛИЦЯ СОЛОВ’ЇНА
Солов’ї співають повсюди,
але так назвали її,
бо гадали тутешні люди,
що найкращі у них солов’ї.
