Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр (полные книги txt) 📗
— Петро… Це мій… Це мій син. — Степанида Добромолець, видно, вирішила все прояснити до кінця, не лишати жодних недомовок. — Отримавши цю суму, він зможе… він займеться організацією облаштування експозиції моєї квартири-музею. І це буде перша меморіальна письменницька квартира-музей у нашому… у нашому з вами місті, Шлоймо Васильовичу… — Голос старої письменниці потроху тихшав, темп мови уповільнювався, сама вона неначе непомітно поринала в сон чи в якийсь інший трансовий стан.
Ззаду хтось торкнув Шлойму за плече. Від несподіванки Ецірван здригнувся й підхопився з краєчка ліжка, ледь не впустивши при цьому зеленої папки, яку був поклав на коліна. За спиною в нього стояв Петро. «Як нечутно він підійшов. Навіть двері не рипнули, і кроків чути не було», — встиг подумати Шлойма, доки Петро короткими оцупкуватими пальцями не потягнув його до себе за ґудзика на джинсівці:
— Давайте відійдемо… Треба поговорити…
Судна в руках у Петра вже не було, але не було й обіцяного стільця, й від рук у нього пахло суничним милом. Шлойма відійшов з ним від ліжка, всього на кілька кроків у бік дверей, іще встигнувши озирнутись на стару письменницю, яка хоч іще ворушила губами, нечутно промовляючи якісь слова йому навздогін, та вже поволі закотила очі під лоба й одноманітно, ритмічно захропла, простягаючись горілиць на подушці, що повільно осідала, і випростуючи ноги під ковдрою.
— Розумієте… — Петро Степанидович говорив схвильованим басовитим пошептом. — Розумієте… для матері… не так для матері, як для мене це єдиний шанс вирватися звідси. Повідомлю вам по секрету — я науковець. І мої напрацювання… мої дослідження в галузі порівняльної психіатрії, якщо я зможу виїхати звідси, безперечно зацікавлять моїх колег, фахівців у західному світі… Але для цього… для цього я мушу виїхати безперешкодно, як син знаної письменниці, щоб мені дали вивезти весь мій архів, десятки папок з дослідженнями… Сподіваюсь, ви нам допоможете… Мати покладала такі великі… величезні надії на цю зустріч з вами…
Петро Степанидович натужно дихав, відпрацьоване повітря з глибин його бороди виривалось затхлим і несвіжим, очі світились неприхованим хвилюванням. Шлойма пригадав невідь-коли прочитану в якійсь книжці думку, що лікарі-психіатри потрохи набираються хворобливого стану від своїх пацієнтів. Не без зусилля відірвавши сильну руку Петра Степанидовича від свого ґудзика, він про всяк випадок відступив на крок і з цієї дистанції відказав у широке бородате обличчя з усією можливою серйозністю:
— Я спробую зробити все, що в моїх силах…
Обличчя Петра Степанидовича зраділо просяяло, з-під бороди навіть вистромилась несвіжа, сірувата усмішка:
— Ой, я дякую, дякую вам наперед! — Він раптом посерйознішав, неначе пригадавши щось. — А про форму оплати, я сподіваюсь, мати з вами не забула домовитися?..
Шлойма, міцніше притиснувши до грудей зелену папку, перевів на неї погляд і підморгнув, показуючи, що все о’кей, все залагоджено. Петро Степанидович хотів було знову вхопити його за ґудзика, та в останню мить, вже піднісши руку, стримав себе і взяв Ецірвана під лікоть. Взяв міцно, трішки розвернув і повільно-повільно повів до виходу, конфіденційно бурмочучи:
— А якщо у вас раптом, не приведи Господи, що трапиться тут у нас, у нашому місті, то ви тільки знайдіть спосіб зв’язатися зі мною, і я також маю змогу надати вам якнайширшу допомогу… Я можу, наприклад, якщо виникне така потреба… провести вам обстеження… експертизу вашого психічного стану, й визнати вас непідсудним за будь-яких обставин… Майте це на увазі, будь ласка.
Шлойма, якому вдалось-таки нарешті звільнити свій лікоть з пальців психіатра й сина старої письменниці, саме пригадав неначе вві сні прослуханий божевільний текст протоколу, зачитаного йому Миколою Івановичем кілька хвилин тому в передбаннику томографа, відсторонився і, трохи нахилившися вперед, відказав секретним півголосом:
— Я безперечно матиму це на увазі. Це й справді може мені знадобитись, навіть найближчим часом. Самі розумієте, життя таке складне. Всяке в ньому трапляється, слід бути готовим до всього.
Петро Степанидович подивився на Шлойму знизу вгору дослідницько-випробовуючим поглядом, як справжній експерт-психіатр на пацієнта, котрий косить під дурочку. По обличчю було помітно, що він не до кінця вірить Ецірвановим словам, вбачаючи (або, швидше, вчуваючи) у них якусь приховану чи то пастку, чи то частку іронії, цілком безпідставно, що слід зазначити окремо. Але сказати щось у відповідь Петро Добромолець не спромігся, бо вони повільним-повільним кроком уже підійшли під самі двері палати, й з-за тих дверей було виразно чути шурхотіння — це Самчук з Миколою Івановичем там, у коридорі, нетерпляче переступали з ноги на ногу. Петро Степанидович вхопив Шлойму за долоню правої руки і стис її з такою силою, що в письменника аж пальці злиплися. Обоє чоловіків мовчки подивились один одному в очі й так само мовчки на прощання кивнули один одному. Вийшов наче взаємний уклін, японський самурайський ритуал. Після поклонів Петро Степанидович так само без жодного слова видобув з кишені штанів квадратову картонну картку, точнісінько таку, як та, що була наклеєна поверх зеленої папки, й підніс її Шлоймі перед очі. На картці квадратовими друкованими літерами акуратно було виведено два номери — ощадної каси й ощадної книжки у ній. Надалі, не промовивши ні слова, Петро Степанидович елегантно запхав картку до нагрудної кишені Шлойминої джинсівки.
Немов на прощання стара письменниця на ліжку під вікном, іще раз потягнувшись, протяжно й неголосно пукнула, але Шлойма, котрий був уже біля дверей, сприйняв це лиш як благословення. Петро кинувся в глибину палати, біля ліжка заметушився, підтикаючи ковдру й поправляючи подушку під головою хворої. А Шлойма Ецірван штовхнув двері й виступив за них, притискаючи до живота зелену папку, стягнуту резинкою. Він відбув важливу зустріч, він вийшов назустріч своїм квадратноплечим провожатим. Самчук і Микола Іванович, обоє з майже радісними виразами облич, повернулись до письменника. В поглядах читалася вдячність за те, що він таки вийшов сам, без примусу, не намагаючись втекти через вікно, яке не було заґратованим усупереч попереджувальному Самчуковому твердженню, й навіть кватирка в ньому була відчинена, хоча повітря в палаті таки було порядно затхлим, тобто користі від кватирки було нуль.
Шлойма відітхнув з легень останній ковток цього затхлого повітря й запитально подивився на Самчука й Миколу Івановича.
— Ну, куди тепер?
А тепер знову назад, туди, звідки тебе й привезли, поза дворами, якимись партизанськими вулицями Мірющенка-Остафова-Приходька-Бегми, що в них ізроду не було попередніх назв, бо вони постали вже по війні, забудувались і заселилися людьми, прийшлими з навколишніх сіл, і через це зберегли й сільську мораль, і сільський характер взаємин, хоча тепер ними пролягають маршрути автобусів і навіть тролейбусів. Але місцеві господині ще й сьогодні можуть собі дозволити просто в капцях перебігти перед носом у тролейбуса до сусідки через дорогу позичити солі чи перепитати рецепта квашення огірків. Везуть тебе вже не міліцейським уазиком, а тією самою сірою «волжаною», якою забирали і зі Струтинської, з помешкання батьків. Коли ви залишали ліксанупр, авто вже стояло перед входом до корпусу, в затінку яблуньки, й водія у ньому не було. На колінах у тебе лежить, підстрибуючи, папка, стягнута резинкою, а за вікном легковика пропливає спершу одноповерховий приватний сектор, а далі й п’ятиповерхові цегляні хрущовки, верхня забудова по вулиці Московській, забудова другої половини шістдесятих. Тут також минала твоя юність, не все ж було парком валандатися. Сюдою пролягав твій шлях до школи, з Остафова ще слід було звернути на коротеньку вуличку, що носила ім’я прогресивного дослідника природи Дарвіна. Саме так, «Дарвіна», без імені, й тебе страшенно здивувало і насмішило, коли в дев’ятому класі Колька Пелех, який мешкав саме на цій вулиці, не знав, як звали сера Чарлза на ім’я. Це з’ясувалось під час відкритого уроку з біології, де були присутніми вчителі з сільських шкіл Ровенського району, а також інспектори райвно і міськвно. Пелех, потенційний золотий медаліст, застуканий зненацька, хвацько шпарив біля дошки відповідь про еволюційний розвиток біологічних видів, непомітно підглядаючи в шпаргалку і вживаючи тільки прізвище вченого, а коли роздратована такою неповагою вчителька попросила його таки називати дослідника на ім’я, зам’явся. Вирішивши допомогти учневі виплутатись, щоб і самій не потрапляти в незручне становище, біологічка наважилась на підказку: «Його звали так само, як кіноартиста Чапліна. Знаєш Чапліна? То як його звали?» Пелех, не вагаючись, випалив у відповідь: «Чарлі!» Відкритий урок вчительці біології оцінили на «відмінно».
