Симфонія хаосу - Шпилевська Анна (читать книги бесплатно .TXT) 📗
Вона зробила собі каву з корицею — саме так любила прокидатись і пити цю смакоту мало не щодня. Умилася, причепурилася, зробила легкий макіяж — і гайда в університет.
Після складання тяжкого іспиту, що був останнім і вирішував, чи матиме підвищену стипендію, дуже втомилась, але вирішила зателефонувати коханому. У слухавці почула знайомий голос.
— Любенька (так часто називав її хлопець), — а давай пообідаємо в якомусь крихітному ресторанчику?
— Ти пропонуєш... Їсти не вдома? Не цікаво... Давай, я курочку посмажу. Смакота! От поки ти прийдеш, я встигну, обіцяю. І екзамен останній здала — буде привід гарно відсвяткувати!
— Ти ж моя розумниця! А давай, може, все-таки сьогодні зробиш собі вихідний, тим більше, маєш таке свято? Сходиш на масаж, манікюр, бери мою карточку і гайда! Це мій дарунок!
— Серйозно? Тоді я знаю, що робити. Чекаю тебе на вечерю. Цілую!
— Солодкий поцілунок для моєї Любавочки.
Обід був неперевершений. Вона забігла з подругою в чудовий ресторан, де гарно поїла, згодом провела весь вільний час у салоні краси. Давненько коханий їй не робив такого подарунку. Вирішила і йому приємне зробити: купила шампанського та шоколаду. Його улюбленого, чорного з цільними горіхами. Він буде у захопленні! І від її свіженького вигляду, і від смачних наїдок.
Але Тарас не квапився приходити. Він не брав слухавки і до ночі десь блукав. Любава почала переживати. Та — марно. Ледь задрімала о третій ночі, коли, прокинувшись, почула, що він шкряботить у двері.
Був настільки п’яний, що не міг сказати й слова.
Чи намагався робити вигляд такого, щоб нічого не пояснювати й не брехати. Посадила на ліжко, умила, забрала його туфлі, роздягла і зі сльозами на очах заснула поруч, навіть нічого не питаючи. А що втомилась, чекаючи його, не побачила сліду обману. На ранок йому було дуже зле. Алкоголь виходив назовні. На роботу Тарас не пішов. Любава нагодувала його бульйончиком, збігала за пивом, хлопець прийняв ванну. Тільки після цього він почав говорити:
— Учора з друзями пили. У Юрка день народження. Ти його не знаєш (руки і серце тремтіли, він придумав цю версію, коли змивав залишки своєї брехні).
— Я все розумію. Міг би зателефонувати. Я ж хвилювалась.
— Пробач, Любесенька. Так більше не зроблю. Обіцяю.
— Добре. А зараз відпочинь.
До вечора спав, пригорнувшись до м’якої подушки, що пахла нею.
Дівчина перебирала його речі, коли ж із куртки випав клаптик паперу. Провагавшись, вона прочитала записку: «Я така ж чорна і гаряча, як цей шоколад. Мої горішки — всі мої принади — знайдеш під ковдрою, коли будеш поруч із моїм шоколадним тілом. Твоя Н.». До записки було додано півплитки його улюбленого шоколаду.
Ні, вона не плакала. Вона ридала. Поки Тарас спав, знайшла номер телефону якоїсь Наталі в останніх набраних номерах, вийшла надвір і написала їй смс від його імені: «Я хочу продовження шоколадної ночі».
О, як нелегко давалось їй кожне слово. Сльози душили. Любава взяла ключі від його машини, дарма, що прав не мала, та він якось навчав зовсім трішки водити. Поки розбиралась із авто — прийшла смс. «Ти був такий п’яний учора вночі, що забув, мабуть, де я живу. А я тобі нагадаю, мій солодкий принце.» Далі була адреса.
Дівчина згадала, що то зовсім поруч з його домом. Зібравши волю в кулак, вона написала: «Я хочу, щоб ти мене сама зустріла. Біля під’їзду». Наступна смс вразила її до глибини душі: «Добре, я прийду в одному халатику. Я знаю, як останнім часом ти це любиш».
«Як..? — думки стискали мозок. — Це вже не вперше? А як же її, Любавине, кохання? Невже все просто? Тільки би він не прокинувся. Сюрпризу не вийде.»
Дівчина приїхала. Побачила жінку, що йде до його машини. Красива, струнка брюнетка років за тридцять, яка ще не зрозуміла, що за кермом — дівчина. Чи легко було Любаві їхати в такому стані? Авжеж, ні, та бажання помсти додавало сили.
— Що, не очікувала, Наталі?
— А ти хто така? І чого на Тарасовій машині?
— Я його дівчина.
— Колишня?
— Так. Уже так. Але він про це ще не знає. Я просто хотіла подивись тобі в очі. Як ти могла? Що ж ти за шльондра така?
— Це я шльондра? Та глянь на себе. Скільки тобі? П’ятнадцять? Шістнадцять? Дитинко, у такому віці не те що жити разом, навіть спати разом ще рано.
— Мені сімнадцять. І це моє життя. Не смій втручатись!
— Він намагався тобі сказати, але ти не зрозуміла. Тарасик сьогодні хотів тебе кинути. А ти, бач, сама захотіла. Героїня, — і вона закурила.
— Все. Я йду звідси.
— І передай своєму коханому, щоб він не забув купити мені каву, бо я хочу після гарячої ночі отримати її в ліжко.
Тяжка образа лягла в душу Любави, та вона втрималась, сіла в машину і поїхала. Не помітила навіть, як дві години їздила по місту і ледь не збила на переході жінку. Увечері прийшла додому і жбурнула у зрадника шоколад. Хлопець сонно позіхнув і спитав:
— Кохана, котра година? І чому ти в такому настрої?
Любава кинула в нього мобільний, ключі й почала збирати свої речі. А їх було багатенько.
— Як ти міг? Я була у твоєї хвойди. Я все знаю.
— Якої? А, ти бачилась із Наталею? Так, та ще штучка, дуже за мною побивалась. Вона з роботи.
— Не знаю, з якої саме вона роботи, але це вже занадто. Як жахливо слухати брехню, коли знаєш правду!
Котик жалібно замуркотів і потерся мордочкою об ніжку господині.
— Не плач, моє диво. Я забираю тебе із собою. Може, я й наївна, може, я ще дитина. Але я була чесна з тобою. А ти...
— Ти знаєш? Добре, бо я давно хотів тебе кинути! Ти неправильна. Ти ідеальна. Таких людей немає. У тебе і в житті — синдром відмінниці. Ці твої-рюші-котики-максималізм, моя пе-дант-ко, пер-фек-ці-оніст-ко! Та ти, певно й слів таких ще не знаєш, мала! А я хочу пристрасті. Розумієш? Чула?
Вона забрала котика і вибігла з квартири, при цьому мовивши:
— Маю ключі. Заберу речі, коли будеш на роботі. Не бійся, нічого не вкраду, — і вона, не довго думаючи, додала: — Пішов ти!
А він таки пішов. І купив квіти Наталі. І провів ніч. А зранку навіть не згадав про Любаву. Лише вдень забіг додому, коли її речей уже не було.
«Хай йому грець», — подумав.
...А вона засмутилась. Ой, як засмутилась... Проте за три довгі місяці страждань без нього жодного разу не зателефонувала, не відповідала на його дзвінки, ігнорувала повідомлення з вибаченнями, викидала в смітник його квіти, що слав їй із проханням зрозуміти й повернутись. Та в один прекрасний день бавилась із котиком у парку і побачила хлопця, який дуже скидався на хлопця з її мрій. Не треба було знімати рожевих окулярів, бо він теж любив домашній затишок, але був студентом по обміну і збирався їхати у Францію. Як же захотілося їй з ним...
...Через рік, коли вони приїхали з Сент-Назару, щасливі й закохані, вирішили заручитись. Після урочистих заручин пішли до моста, де пари прив’язують замочки, а ключики кидають у річку. Банально, зате красиво! Цілувались і були настільки щасливі, що не побачили хлопця, який стояв та задумливо дивися у воду.
Непоголений, розшарпаний, з болем у очах, це був Тарас. Він підійшов і, побачивши в неї на руці перстеник на безіменному пальці, побажав людського щастя...
Вони одружені вже три роки, Любава та Олександр. Мають купу емоцій, весільний альбом, кицю з двома кошенятами та велике щастя — одне на двох: її животик, що росте вже п’ятий місяць. Вони такі щасливі!
Коли Бог дає нам якісь труднощі — він вказує на те, що в цій ситуації саме ця людина не зможе бути поруч із тобою все життя. Взамін він дарує нам радість кохати вічно. Бо такі вже ми люди, віримо у вічну любов та шукаємо своє щастя...
ДОЛЯ
Я йду вулицями міста, що потопає у вічності розтрачених надій. Поруч — лише небо. Небо у очах і дійсність навколо. А ще — Sting у навушниках нового модернізованого телефону.
