Симфонія хаосу - Шпилевська Анна (читать книги бесплатно .TXT) 📗
У Славиних очах пробігла якась дика зелена іскорка. А очі ж у неї були блакитні, ніби то не вона була, а...
Хлопець на мить перелякався та, перехрестившись, згадав, що це ж лише вигадки, хай побавиться вона в героїню, як хоче. А потім вони спокійнісінько підуть спати. Звичайно, кожен у своє ліжко, але то ненадовго.
Північ. У селі жодного вогника в хатах. Батьки Петра вже сплять у його ж хаті. Навіть собаки не гавкають, тим самим підтримуючи тишу в селі.
На річці лунають ледь чутні голоси, ніби то люди стиха гомонять про свої справи. Славця тихо хреститься і просить Петра стояти осторонь. Сама кропиться водою і промовляє якісь заклинання, що ніби закликають русалок. А їх і кликати не треба.
— Що воно за дивина, та й годі? — злякався Петро.
Дівчина й сама здивувалась, як то все хутко відбулось, швиденько запалила дванадцять свічок, окропила коло навкруг себе й почала молитися. Як же їй страшно було в той час! З річки на дівчину йшла дивна істота. Зеленокоса, із зеленими холодними очима і на диво теплою посмішкою. Вона говорила все очима, мовляв, не варто її боятися. Здавалося, була навіть дружелюбною. А потім вона заспівала і вінок з голови дівчини перекочував до русалки. Коло спалахнуло і замість нього навкруг дівчини у цьому ж колі з’явилися підсніжники — влітку!.. А русалка, ця істота — була справжньою! Петро сам її бачив. Тримав коло серця великий хрест, і Славця тримала такий самий. Він знав, що як щось піде не так, то треба хрестити себе і річку (принаймні на всякий випадок) і запалювати хмиз — нехай буде вогнище, а ще кропити все навколо свяченою водою. Кликати на поміч, бігти з тієї місцини і не оглядатись, хоч би що й кричало чи бігло за ним. А Слава була у безпеці, доки вона в зачарованому колі — їй не страшна жодна мертва душа.
Головне, чекати четвертої ранку, щоб ледь почало світати. А час летів. Вже якимось дивом була перша година.
«У мене є лише три години, щоб порозумітися з русалками і спитати їх, яку ціну вони хочуть за спокій нашого села»...
— Дівчино, ця ніч буде довгою. Так, я вмію читати думки. — Головна русалка випливла до неї на берег і тепер пильно вдивлялась у вічі. — Я робила усі ці трагедії, щоб показати людям, що вони не вічні, а ми будемо вічно! Правду я кажу?
На берег вийшло вже декілька русалок, вони мали страшні очі і зачарували б усіх, на кого б не глянули. Та не сьогодні. Вони не були налаштовані войовниче. Нині було їхнє свято і ці люди, земні люди, ці двоє нещасних, прийшли їх привітати.
— А що ти хотіла від мене, людино? Почути, чому ми це робимо і коли перестанемо? А коли люди перестануть над нами знущатися? Коли не будуть ліс вирубувати і рибу занепащати? Це так мало для вас і так багато для нас. Наша сім’я досить велика. Ми плаваємо не тільки по цій країні а й далеко за її межами, навіть за межами земного світу.
— Що ж потрібно нам, земним, зробити, щоб вгамувати вашу спрагу крові? Я, молода дівчина, мусила зробитися жінкою, щоб з вами просто поговорити.
— Ти, певно, жартуєш, Славуню. Нам було смішно, коли ти про це вперше згадала. Не потрібно було таких жертв. Ти сама вигадала.
— То ви за мною стежили? Як ви могли? Це ж життя людини. Ви ж колись теж були людьми!
— Люди нас не цінують і не шанують. Повторюю вдруге. Доки не припиниться безглузде нищення риби у цій річці — будуть нещасні випадки. І їх з кожним місяцем ставатиме більше. А ти подумала про свою матусю, дівчино? Може, і з нею щось станеться?
— О ні!!! Прошу вас, робіть, що хочете, але моєї сім’ї не чіпайте!
— А ми й не думали. Лише попередили. І не треба нас лякати всілякою чистою водою. Ми її за стільки років не боїмося. А людям перекажи, щоб нас вшанували належним чином, пісні заспівали, щоб не глушили тут рибу та не рубали живих дерев.
— Я передам. Якщо ж ці умови буде виконано — ви відступите і будете сумирними? Клянетесь?
— Ми нічого не можемо сказати напевне. Але ви, люди, ви такі противні істоти. Навіть не хочеться з вами зв’язуватись. А от ти, Славуню. могла б із нами жити. Хочеш, це робиться просто? Ти ж знаєш про Марічку, — і вона показала рукою на старшу за віком русалку. — Тобі ж Палажка про неї розказувала?
— Я чула про Марію. Я не можу бути з вами. Мене чекає коханий.
— Ох, ці вже мені кохані. Та ж ти ж не любиш його навіть! Не те що та нещасна Наталка. Як же хотіла вона того хлопа спробувати на смак, а думала, ніхто того не дізнається. Бачиш, як буває, коли закони природи порушувати.
— Так це ви пустили чутки по селі, що Максим був із Наталею? — обурено промовила Слава. — Та як ви смієте? — і вона не на жарт розізлилася. — А втім, це вже не має значення. Ви зробили те, що мали.
— Людино, як ти смієш нам вказувати? Ми маємо свій суд і слухаємо своїх вищих сил. Востаннє попереджую: коли не виконаєш наших наставлянь — буде зле. А ти, Петре, — і русалка направила свого хвоста у бік хлопця, що він аж у штани ледь не напудив, — а ти не забудь того, що дівчині маєш пропонувати.
І на цьому зеленокоса діва пішла у воду, забравши із собою всіх інших.
Славця зрозуміла тоді одну просту річ: із ними жарти не пройдуть, це ж дуже серйозно. Насправді це озеро дуже глибоке, навіть глибше за Маріанську западину в Тихому океані, просто земні люди цього не бачать своїм зором.
— Ну що, Петрику. Надіюся, ти був гідним свідком.
— Я... Я... Славцю. Для мене це... Я просто не маю слів. То ти... мене не любиш? Хай там як... Ти ж... Ти героїня!
— Ходімо краще, відведеш мене додому. А на ранок скажемо усім, нехай вшанують зеленокосих дів.
Петро з усієї сили намагався не видати свого занепокоєння, але всю ніч боявся заснути, йому ввижалося, ніби русалки біля нього ходять.
На ранок усе село гуло про те, що Слава зійшла із розуму. А з нею і її хлопець. Вона казала всім, що треба шанувати русалок. Люди не вірили, сміялися, навіть анекдоти складали про них. А тому не припиняли глушити рибу і робили це із ще більшим захопленням.
Зрозуміла тоді дівчина, що треба тікати з тієї місцини. Забирати батьків, Петра та його маму з татом і їхати куди-небудь, подалі звідси. Чи то щастя шукати, чи горе своє глибоко у серце ховати. А ці люди нехай собі не вірять — їм же гірше.
Батьки довго не розуміли своєї дитини. За два дні потому, коли селяни перестали перешіптуватися про цю історію, мати Славці поралася на літній кухні та все не могла собі знайти відради. Щось ятрило серце, ніби залізні ножі розбурхували стару рану. Вона має послухати своєї доньки, щось вигадати таке, щоб у селі перестали ходити плітки. Та чи правильне це її рішення? Може, й справді Славі потрібно підлікувати нерви? Треба було з кимось порадитись, але — з ким? За хвилю розщебечуть про цю новину на все село. Та й що далі буде?
Тут могла допомогти лише бабуся-знахарка, до якої ходило лікуватися півсела. Але не всіх старенька приймала, лише тих, хто приходив із чистими намірами та мав ту чи іншу біду: хворобу чи велику проблему, а до того провадив достатньо праведне життя. Пліткарок, нечестивих жінок, п’яниць, мілких розбійників та «грішників» бабуся на дух не переносила, тому потрапити до старенької Горпини «на прийом» було важко.
Треба спочатку постити день, згодом помолитися у церкві і вже аж тоді з чистим, але важким від бід серцем звертатися за допомогою.
Жінка так і зробила — кинула усі справи та й пішла до старенької.
Горпина наче знала, що Славчина мати — Настя прийде до неї.
— Боже помагай! — жінка застала бабусю за вишиванням.
— Спасибі за слово добре! — так за селянським законом відповіла Горпина. — Ходи, дочко, посидиш коло моєї хати. Розкажу тобі, як жити далі.
— Бабо, а як ви знали, за чим до вас іду?
— Та, то не тяжко було здогадатись, — бабуся втомлено всміхнулась. — Дам тобі одну пораду: те, що твоя дитина тобі розповіла — чистісінька правда, і ти мусиш разом з нею поїхати, взяти свого чоловіка і зятя та й пустити чутки, ніби у тебе захворіла тітка, у якої, крім вашої сім’ї, нікого немає. Чи щось інше вигадати. Але не залишайся тут, бо це стає небезпечним. Я вже стара, прожила свій вік... Так що не бійся отих змін... А про Петра не турбуйся. Хлопець поїде за твоєю дівкою хоч на край світу. Та й не дівка вона вже.
