Річкові вогники
І коли їхній танець скінчився,
Він мить постояв і
Вийшов невидимо-смугастою підлогою
До канатів біля виходу з корабля,
На якому щоночі
Відбувалася ця дискотека,
Обперся об щось
І дивився, дивився, дивився на берег,
На нього не сходячи.
Вервечкою навколо
Стояли катери,
А з іншого боку річки
Ритмічно пульсували візерунки фаєр-шоу,
Дном червоним
Швидко рухалися
Чорні черепахи,
Вилазили на катери,
Захоплювали їх і сунули на південь.
Катери розминались у річці,
Активно підтримуючи форму,
Місяць за так
Роздавав усім охочим свій колір
І стримувався, не казав «так»,
Не наважуючись казати «ні».
А він – він і далі стояв,
Не чуючи кроків позаду,
Не чуючи дихання знизу,
Стояв і дивився,
Мов ідіотський світлофор,
На якому водночас загорілися
Три вогники.
Портрет
Де поставити її портрет?
На робочому столі?
Відволікатиме і затреться.
На стіні?
Буду переживати за стан її здоров’я.
Можна ще на кухні,
Біля килимка
Китайського,
На якому хазяї квартири
Написали молитву «Отче наш»,
Та вона подумає,
Що це знущання,
Але ж, маленька, це неправда!
І я пішов у театр,
Тільки там не вистава була,
А концерт, оркестр,
І контрабас виглядав —
Ніби з картини Василя
Єрмілова,
А в перерві я трохи забуксував,
Спізнився на друге відділення,
Піднімався порожніми сходами,
Озираючись,
І поки ніхто не бачив,
Дещо дістав з-під сорочки
Та замінив
Її ч/б фотографією
Портрет
Акторки Недашківської,
Так що театрали,
Спускаючись,
Думатимуть:
«Нічого акторки тоді були!»
А я після концерту
Вийшов з театру,
Й мене обійняв і почав цілувати
Вечір,
Холодний зоряний вечір,
Старий гомосексуаліст.
Найосвітленіший квартал
Мабуть, мені пощастило —
Всі неприємності
Чи майже всі,
Що зі мною і в мені стаються,
Стаються справедливо,
Заслужено,
Як призи в літературному конкурсі.
От і цього вечора
Справедливість тріумфувала.
Вона танцювала
У кількох найосвітленіших
Кварталах,
І в ритмі її рухалося все:
Жінки у пташиному пір’ї,
Із залізними щитками на чобітках,
Чоловіки небриті з кулеметним сміхом
І в мурашиних окулярах,
Хутро вересневе квіткарів київських,
А також саме в ритмі справедливості
У кориді повітряній
Запах сміття – ах, переміг
Запах туалетний,
І я в нових туфлях,
Як об щось перечіплявся,
Здавалось, що теж
Танцюю
Запальне щось із нею,
Зі справедливістю,
Тріумфальною,
Непомильною
Й неподільною,
Мов оці мої десять гривень.
Галина Крук
Запасний вихід
Галина Крук – письменниця, літературознавець-медієвіст, перекладач. Народилася 30.11.1974 у Львові.
Авторка поетичних збірок «Мандри в пошуках дому» (Львів, 1997), «Сліди на піску» (Київ, 1997), «Обличчя поза світлиною» (Київ, 2005), а також численних публікацій у літературній періодиці. Поетичні та прозові твори ввійшли до багатьох альманахів і антологій, перекладалися англійською, німецькою, шведською, російською, польською, литовською, сербською, хорватською, каталонською, португальською та іншими мовами.
Авторка низки творів для дітей, а також двох дитячих книжок «Марко мандрує довкола світу» і «Найменший» (2007), перекладених 15-ма мовами (міжнародний проект літератури для дітей «Step by step», Нідерланди).
Перекладає з польської, російської, білоруської мов.
Лауреат міжнародних літературних конкурсів «Гранослов» (1996) і «Привітання життя» ім. Б.-І. Антонича (1996), стипендіат програм «Gaude Polonia» міністра культури Польщі (2003, 2010), Homines Urbani на Віллі Деціуша у Кракові (2005) та Балтійського центру письменників та перекладачів на острові Готланд (Швеція, 2007). Член Асоціації українських письменників. Живе у Львові, викладає зарубіжну літературу у Львівському національному університеті імені І. Франка.
Lindenstra?e
мовчання – це така довга алея між липами,
де слова набухають у горлі, мов алергія,
і здається, що з хмар цих, за літо вицвілих,
ніхто ще не падав —
ні ангел замріяний,
ні снігу розпатране пір’я
людина, що випадково опинилася поруч,
дає мені зрозуміти звичайні речі:
ідучи самісіньким краєм життя,
тримайся за поручні,
вдихаючи – видихай
і нехай не до речі
згадуються деталі іншого часопростору
і на кожному роздоріжжі пам’ять
виймає якісь засмальцьовані карти,
на яких вже немає місця для зустрічі
і місця для ніжності,
але завжди залишається місце для втрати…
бо життя насправді – це те,
що ми втратили,
не розпізнали за даґеро– й стереотипами
бо пам’ять, як правило, зраджує
бо карти, як правило, краплені
бо всі слова, якщо вірити картам і пам’яті, —
