Око прірви - Шевчук Валерий Александрович (версия книг TXT) 📗

Валерій ШЕВЧУК

ОКО ПРІРВИ

Роман

Розділ перший,

у якому розповідається про рішення йти у поліські ліси

Ми зустрілись у Житомирі, в монастирі, що був за містом униз по річці Тетерів: я, Михайло Василевич, каліграф і рисувальник (той, що писав і малював спершу в селі Двірці в тамтешній обителі, а потім у Пересопниці Євангеліє, переклавши його на просту мову, яку згодом виправив архімандрит пересопницький Григорій); диякон із Києва Созонт і чернець із Карпатських гір Павло, котрий ходив до Києва, щоб поклонитися мощам святих отців печерських, — там він і зустрівсь із Созонтом, і вони разом прийшли до Житомира, тут ми й здибалися. В Житомирі я також почав писати й малювати Євангеліє, але робота не пішла так богонатхненно, як у Двірцях чи Пересопниці, — здається, того разу я вчинив усе що зміг, а це значить — вичерпався; тут же мені працювалося пиняво, рука ніби стратила притаманну їй легкість у писанні і вправність у малюванні, отже, після кожної зробленої сторінки відчував утому, пальці мліли, а очі клеїлися. Це увіч визначало, що маю роботу на певний час покинути, щоб криниця душі моєї наповнилася духовною водою, без такої-бо води людина стає суха й нікчемна, до діл та подвигів нездатна, про що я відверто сказав Григорію, котрий прибув до Житомира разом зі мною, бо ми в парі знайшли робочу злагоду.

— Не годиться, — сказав Григорій, — щоб праця огірчувала життя, як це було в Єгипті із ізраїльтянами, бо, коли праця огірчує, вона рабська а не Богом надихнута. А з рабської роботи який добрий плід?

— Відчуваю себе порожнім, як глек без води, — мовив я.

— Отож подбай про воду, — коротко повів мені Григорій і тим самим дав мені волю.

Тоді-то Бог привів до нашого монастиря Созонта та Павла. Павло повертавсь у рідні Карпатські гори, але забажав ківернути на Полісся, де нещодавно зголосився такий собі Микита Стовпник, котрий засік у лісі, як розказували, на двох зрізаних соснах хижу й безперестанно молився там Богові, а про чуда його розійшлася слава по цілому краї, через що люди йшли до нього зрізнобіч. Отож Павло й хотів дорогою додому завернути до скитника Микити й не тільки подивитися на нього, а й попросити поміч на свій недуг. Він-таки, здається, намовив Созонта, який складав новочасні Четьї-Мінеї, тобто внамірився писати не про давньоколишніх святих, а про сущих, бо, на його думку, як оповів мені Созонт, коли Господь і справді чудотворить через смертних, то мав би чинити це не лише в давні віки, коли віра в Христа встановлювалася й покривала народи, але й у теперішні, коли про чуда часто мовлять як про байки і коли стільки розплодилося різномисля; а різномисля, сказав Созонт, — це хвороба душевна, люди в різномислі у сум'ятті пробувають, а отже, в сумніві, сумнів же — перший руйнівник мислительних творень. Признаюся, ці слова мене вразили, бо я сам був із таких, кого часто брав сумнів у головних вартостях житейських, і, коли це зі мною траплялося, нездатний ставав, тобто охлялий, сонний, не маючи ні до чого інтересу, все мені тоді здається у світі несправжнє й позбавлене глузду, людські дії видаються примарними, а марнота всюдисущою. Але не думаю, що в такий спосіб вступає в душу сатана, — так велить бачити світ християнська наука: як тлінну тимчасовість, марноту марнот, де все змінне й скороминуще, як трава і цвіт, що у дні минають, і де панує тільки одна пані — Смерть, яка чигає на нас щокроку, щороку, щомісяця, щоднини і щохвилини, щоб і нас, і справи наші перетворити в попіл, а собі стати мостом між буттям та вічністю.

Саме тоді, коли приходять до мене такі думки, робота починає огірчувати мені життя і я з вишуканого майстра каліграфії та малюнка стаю несусвітним ледарем, нездатним і пальцем кивнути. Тоді-то і являється до мене Око Прірви, воно, те Око, привиджується як жахне видиво, бере мене у свій приціл, воно ніби напнутий лук зі стрілою, котра щомиті може із тятиви зірватися і зі свистом полетіти в моє серце; воно є місяцем серед ночі, що розсипає проміння, і кожен промінь ніби ота стріла; воно і сонце серед дня, що пронизує моє бідолашне тіло золотими списами; воно — вистежувач моїх справ і дій, бо пливе за мною, чатуючи кожен крок; воно — павук, що розкинув павутиння й готує труту, щоб упирснути тому, хто в сіті потрапить; воно приходить у мої сни і розриває їх, розкидає, як скалки з розбитої склянки; воно, зрештою, ота Смерть — міст між життям та вічністю; воно — моє серце, що жене все повільніше й повільніше кров по тілові, і та кров зупиняє свій біг і стає холодцем. І я сам стаю ніби в холодець перетворений, а драглисте тіло моє може щомиті розпастися; кістки стають розм'якшені, а розум плиткий, ніби хмара серед неба, у якій сховано грім, блискавку, дощ і сонячні промені. Воно дивиться, те Око Прірви, із жіночих та чоловічих очей, і я починаю боятися їхньої урекливості; воно як шиба у вікні, поранена західним чи східним промінням; воно — звір чи тварина, яких несподівано лякаєшся, коли постають перед тобою; пес, що криваво зорить на тебе, ошкірюючи зуби; кабан, бик, півень чи гусак — тобто воно в усьому і всюдисуще. І я, холодцюватий, відчуваю, що мене в цьому світі тільки й тримає що холод мого остереження, інакше розтопився б і розлився смердючою калюжею і вже ніколи б не знайшов сили зібрати воду свою, тобто можливість вільно мислити й творити. Саме тоді відчував, що я, і світ, і справи світові, навіть одуховлені, — ніщо.

Але не тільки такий я бував. Приходили миті, дні, тижні, місяці, навіть роки, коли пізнавав себе іншого: істотою, по вінця налитою сонцем, воно наливало мене, як іскристою джерельною водою, світлом та енергією, і відчував я їх у кожній фібрині свого тіла. Тоді не в мене летіла стріла з лука часу, а пускав її у світ я, і тятива при тому дзвеніла й грала теплою мелодією; тоді місяць не жахав мене, бо й сам бачився налитим світлом, а дерева, облиті промінням, ніби заквітали; а земля, і трава, і споруди загадково осинювалися; тоді тіло моє аж співало, приймаючи потоки сяйва, і кожен м'яз та вудо співали й безвідмовно корилися мені; тоді про падав вистежувач, котрий безшумно ступав за мною в часи занепаду, і вистежувачем ставав я, бо світ вражав мене дивною, ніколи не повтореною красою, бо все в ньому ставало чудове: і вигин стежки в траві, і тепла гама квітучих трав, і полиск плеса, і листяний убір дерев, і роса, і лінія гілки, і дивовижне сплетіння віток, і форма листка, і елегантні зви вини стебел, і барви землі, неба, людського вбрання, і очі жінок, і їхні м'які, ніжні голоси, і поблиск в чоловічих очах, і краса людських чи тваринячих тіл — тоді не думав про змінність та перехідність чи тлінність, бо краса мала стільки перехідних, вишуканих і безподібних зарисів, стільки перелиття, безконечного і вічно незвіданого, що я не міг не бачити в ній познаки вічного, і це вічне не було небуттям, а таки буттям, і тоді я починав сумніватися у вічності небуття, бо коли вірити, що вічним є те, чого нема, то й ціна тієї вічності тільки провидна; водночас вічність краси бачилася зримо, зримо відчувалася і зримо розумілася. В павутинні я бачив дивовижно вишуканий візерунок, як і в округлостях павучого тіла чи в химерно зламаних ногах, а який дивовидний зарис клався на тіло павуків; як дивовижно прикладалися одне до одного пір'я у птаха і які чудові були розкладки на них барв. Тоді відчував, що очі мої тремтять, пасучи форми й барви живого світу; що пальці мої здатні творити чудеса і що тіло моє — не холодець, який може розпастися, а таки посуд для живої води. Найповніше таке відчув у 1556 році у селі Двірці, коли почав писати й малювати Євангеліє. Всі оті звивини, узори, рамки з орнаментом, сплетіння ліній я вибрав із живого світу, а коли творив образи, спершу клав фарби на липову дошку, дотримуючись належних приписів іконописцям, але водночас даючи повну волю у розміщенні барв, через що ікони мої, не порушуючи приписаного канону, починали світитися й грати, — я дбав, щоб у них була присутність Божого живого світу та його вічної краси. Після того перемальовував малюнка на пергамен, і на пергамені той виглядав іще ліпше, бо, коли малював, відчував, що світло сочиться із моїх очей та пучок пальців і що жива вода, якою весь був налитий сам, переливається у кольори, узори лінії; навіть кожна літера для мене, коли її виписував, набирала осібного чару вічної вроди, а коли я, вичерпаний, здумілий, обезсилений після денної праці, падав на ложе, у мені грало щастя, що нуртувало ясними водами в серці, ніби холодне джерело, поступово знову наповнюючи все тіло; і сни мої не розривалися, не розкидалися, як скалки розбитої склянки, а витворювали подобу світу явного з його красою, з його світлом — сни вели у сокровенні площини, в яких я бачив тіні чудових обрисів. І тоді мені відкривалося сокровенне: є краса у дереві, але є і в тіні від нього; є краса у траві, але і в просторі між стебел; у речах і в повітрі, що його речі омежують; є відповідно краса у літерах і в просвітах між ними, у лініях між рядками, у в'язі заголовків і світлого простору в них.