Золоті копита - Логвин Юрий (книги бесплатно читать без TXT) 📗
Жалоба
Напишите нам, и мы в срочном порядке примем меры.
Золоті копита - Логвин Юрий (книги бесплатно читать без TXT) 📗 краткое содержание
XVI століття принесло Європі відкриття заморських земель, нескінченні релігійні війни, заколоти, повстання та змови, зради і безжальне нищення переможених.
Та час народжував не лише кондотьєрів Кортеса, отруїтельку Марію Медічі, царя-садиста Івана Грозного та його опричника Малюту Скуратова. У кривавому вогненному вихорі тих часів гартувались душею і тілом козаки-відчайдухи, славні лицарі Запоріжжя. Що час був шалено жорстокий, то й герої несли в собі його ознаки: неймовірну відвагу, затятість, наполегливість і часто-густо повну зневагу до своєї смерті і чужого життя.
Саме про такого козака — Омелька — і розповідає тетралогія Юра Логвина «На козаку нема знаку?».
Золоті копита читать онлайн бесплатно
Юрій Логвин
ЗОЛОТІ КОПИТА
©
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька літератураФурн ель-шайтан
(Піч шайтана)
Він не зчувся, як сонячний промінь підкрався до нього і, мов батогом, уперіщив по очах. Прокинувся вмить, та не поворушився, Тільки ледь-ледь розтулив повіки. Все, як і вчора — вибілені вапном стіни, вохриста долівка. Чисто виметена. Бо пилу нема, хоча чорні ноги сірими п'ятами гатять по долівці. Ті чорні ноги дріботять із шаленою швидкістю. Коли вони біля нього, тоді він бачить тонкі литки. Як віддаляються, то видно й довгі м'язисті стегна. Стегна рухаються із шаленою швидкістю. А над стегнами стрибають-крутяться круті лискучі сідниці, немов два тугих кавунці!
Повіки ширше не розплющив — очей вище не зводив — раптом озирнеться і побачить, що він прокинувся!
А йому треба зачаїтись, щоб прийти до тями і вирішити все безпомильно. Треба зрозуміти — те, що вона його приспала — це для нього порятунок чи пастка? Адже караван мав рушити в ту мить, як сонце витнеться з-за скель, зразу після вранішньої молитви салят ель-фаджр. А перед молитвою всі паки повинні бути на верблюдах. І зброя налаштована до бою. Значить, вона затягла його в мертвий квартал не для любощів, а щоб сховати від караванщиків. Отож, вона знала, що буде пастка? Така пастка, з якої ніхто не вискочить живцем?.. Але ж вона пила це вино разом із ним з однієї чаші. І на ній не теліпались ніякі лахи (голяка сиділа), щоб вона могла сховати в складках тканини дурманне зілля. І вино пили по черзі… От тільки дайте пригадати: хто зробив останній ковток? Вона чи він? Якщо він, значить, вона так підкинула зілля, що воно осіло на дні, і він все його і заковтав… Але ж вона така метка, що могла сипонути дурман спочатку. А тоді в кінці з останнім ковтком випила зілля-протидію?.. А, може, вона спочатку випила те зілля, що знешкодить сонне зілля? Та чого він, власне, ламає собі голову і плутається у павутинні підозри, мов необачна муха? Вона ж чаклунка, та ще й чорна! Хоча, хоча, а що вона, власне, йому поганого зробила?.. Ні, нема чого дурне вигадувати — вона йому весь час допомагала. Хоча не хто інший, а саме він забрав її в рабство… Бо що тоді було?.. Вискочили вони на п'яти прудких гостроносих шебеках аж за Геркулесові Стовпи в океан. І біля самої Африки прихопили після короткого і запеклого бою португальський галеон. Товарів захопили цілу гору, монет, срібних і золотих — кілька скринь!.. Та ще сотні півтори чорних у трюмі. Тільки вона не була разом з усіма рабами. Здибались вони в димовому чаді камбузу. Його туди понесло через усі палуби й вузькі люки і стрімкі сходинки шалене бажання знайти хоч шматочок солонини чи сала… Це вже скільки років він не їв хоч якогось там сала, чи шинки?!. Поки вся бусурманська братія рватиме здобич і ділитиме, він хоч поласує по-людському сухарями і свининою. У хмарах диму, в примарному червоному світлі відкритої печі стрибали дві примари. Одна постать велика, чорна. Здоровило-негр щосили вимахував абордажною шаблею. Крушив стіни, полиці, розбивав на друзки посуд і нівечив начиння кухарське, але поцілити свою жертву не міг. «Стій! Стій, чортова душо!» — заволав він, вступаючи в камбуз. Вона на якусь мить, зовсім на якись невловимий момент затнулась. І здоровило-негр таки дістав її гаком абордажної шаблі по грудях. Затріщала сукня. Оголилась її пазуха. І по чорній шкірі простяглась світлорожева смуга рани. Не встиг він і кліпнути оком, як смуга заструменіла кров'ю. Одним ударом кольчужної рукавиці в потилицю він завалив негра на підлогу. А підлога була засипана погаслими і жевріючими шматочками вугілля. У присмерку то тут, то там спалахували блакитні вогники і звивались в гору над ними тонкі цівки білого чадного диму. Для певності він щосили п'ятою вжучив лежачого під здухвину. Той гикнув і захарчав. Ще раз вгатив ногою у пахвину. Після цього удару не було чутно й дихання. А тоді вже ступив до пораненої негритянки, Але вона виставила вперед руку зі світлою, наче сірою долонею, мовляв: «Не підходь. Я сама впораюсь!» Лівою рукою, довжелезними тонкими пальцями вона стягувала роздертий золотавий шовк, щоб прикрити груди. По її обличчю побачив, що вона не стидається, а хоче щось сховати, «Що воно там таке? «— він блискавично схопив і відвів на боки її руки. Розірвана сукня розповзлася по скривавленому чорному тілу. І йому відкрилась її худюща окостувата грудина. Ліва цицька стирчала просто на нього здоровенним набряклим сосцем. На місці правої було три ледь помітних рубці. Він зразу ж розжав пальці і розвів руками, мовляв: «Вибачай. Я нічого не хотів. Просто було цікаво…» Вона знов стягла, вже обома руками, скривавлену сукню. А він ще раз, на всяк випадок, вдарив лежачого і підняв його абордажну шаблю. І краєм ока пильнував, що діє чорна. Вона обережно переступила через розкидані по підлозі гарячі жарини і підійшла до світла розкритої печі. Розпахнула подерту сукню і почала швидко чи то терти себе, чи то вдаряти по грудині, по ребрах. Кислий дурман чаду густішав, сильно дерло в горлі. Він злегка торкнувся її плеча. Обернулась, зблеснувши здоровенними білками вирлатих очей. Показав їй на мигах: «Де в них їжа? Я хочу м'яса!» — Він показав, як він тримає кістку обома руками і дере зубами м'ясо.
— М'яса хочеш? — Спитала вона м'яким спадаючим голосом.
— Ти говориш арабською?!
— Ага.
— Тоді скажи — де солонина і сухарі?
— Ми пливемо до Лісабону. Солонину давно з'їли. У сухарях — у них черва завелась.
— Тоді пішли на гору. Корабель скоро згорить.
— Благаю: не віддавай мене матросам! Ти сильний і сміливий. Тебе бояться…
— Звідки ти таке знаєш таке про мене?!
— Я чаклунка…
І от тепер вона танцює, обернувшись, за своєю звичкою, спиною до нього. Хоча мала б злягатись із ним. Бо вона, тільки була найменша нагода десь усамітнитись, її аж тіпало всю, судомило, так вона його бажала… Найбільше любила покласти його голічерева, настромитись на нього і стрибати до нестями… Потім починала його всього обціловувати і з розпачем промовляти: «Чого у вас, у білих, такі маленькі губи? Ну як з тобою цілуватись?..» Він все ж остерігався її. І тому, коли вона перший раз вхопила своїми товстенними губами його прутень, він аж закляк, здерев'янів. Вона миттю це відчула і випустила з рота його набрякле до болю єство і скочила зверху, настромившись на прутень. Нахилялась до нього і шепотіла: «Ти не бійся! Я можу його своїм єством взяти, як пальцями…» Вона обома долонями прихопила його лице, обережно цілувала пухлими гарячими губами повіки, вилиці. А там, унизу, своїм єством вона його м'яла (то стискала, то відпускала), немов пальцями… Відчув, що вже пекучим бажанням набрякає його прутень. Не від споглядання її пружніх лискучих стегон, її крутих сідниць. А від спогадів про те, як вони вперше після морського розбою зустрілись у веселім кварталі — дар ель-кихабі… До речі, солонину і сухарі він таки тоді знайшов. В одній каюті на кормі. Дим вже заливав каюту. Вона стояла біля нього і здивовано споглядала, як він з превеликою насолодою тріскав стару солонину і прілі сухарі. Зрештою вона не витримала і спитала.
— Ти таємний?..
Щось його за язик потягло і він відповів, навмання бовкнувши:
— Я чародій у війні.
— От добре! Я так і знала, що ти чарівник! Тоді обіцяй мені — ти продаси мене в дар-ель-кихаб!..
— Як хочеш… А ти краще мене розмовляєш арабською…
— Дурниці. Скоро і ти навчишся. Ти розумний!..
«Якого чорта я оце все згадую? Здуріти можна!.. Та мені ж треба проскочити через Оджаи шайтан — Жаровню шайтана! А я тут розлігся і її сороміцькі танці споглядаю! Вставай!» — Наказав собі. Але, як підслухала його думку, чорна чаклунка подала голос.