Легенди Львова - Винничук Юрій Павлович (чтение книг .TXT) 📗
– О-о, то ти незле живеш! – вигукнув король. – А я тут журюся, чи не загибаєш з голоду, відколи втратив мій хліб, та й везу тобі дичини з полювання.
– Такі, як я, не пропадуть. Сідайте до нас та пригощайтеся.
– Звідки ж ти береш гроші на банкети?
– А я закладаюсь на гроші.
– І виграєш?
– Як коли.
– Ану закладися зі мною.
– Ваша воля. Можемо закластися на десять золотих, що ви станете на столі, а я лясну по столі долонею тричі і ви відразу зіскочите на землю.
– Тільки тому, що ти будеш ляскав по столі? – розсміявся король. – Ну, давай.
Данило виліз на стіл і з насмішкою подивився згори на Олелька. Блазень ляснув по столі і сказав:
– Оце раз! А другий раз я лясну під вечір. Третій – може завтра, а може, післязавтра. Але ви не журіться, пийте, їжте. – І, піднявши келих, гукнув: – Здоров'я нашого короля!
Данило розсміявся і зіскочив на долівку:
– Ти виграв. Маєш свою десятку. Але я хочу, аби ти ще побився в заклад з моїм воєводою.
– Ну, я вже знаю, що від нього чекати, – сказав воєвода. – Мене він так легко не обхитрує.
– Добре, – погодився Олелько. – Але я хочу переговорити в цій справі лише з паном воєводою і з вами, ясний королю.
Вони вийшли на подвір'я і Олелько сказав:
– Можемо закластися, що завтра ополудні в пана воєводи вискочить на задку чиряк. Ставлю п'ять золотих.
І король, і воєвода мало не попадали з реготу.
– Добре, ми заклад приймаємо і завтра ополудні будем тут. Наступного дня король зі всім своїм почетом прибув до Олелькової оселі.
Сяючий вигляд воєводи свідчив про його віру в перемогу. Король теж тішився, що нарешті вдасться Олелька висміяти. Увійшовши до хати, побачили цілий тлум гостей. Усі, вочевидь, з нетерпінням чекали, хто виграє.
– Ти програв, – з порога вигукнув воєвода. – Нема в мене ніякого чиряка.
– Ну, що ж, така моя доля, – зітхнув Олелько. – Але я б хотів пересвідчитись.
Воєвода нерішуче затупцяв на місці:
– Тут купа людей.
Це свідки. Коли маєш справу з такими значними людьми, варто забезпечити себе свідками.
Одним словом, воєвода скинув штани і виставив свій задок. Чиряка не було.
– Я програв, ось ваші п'ять золотих, – сказав Олелько. Але був при цьому на диво радісний.
– Не розумію, чому ти тішишся? – дивувався король. – Адже ти програв!
– Навпаки – виграв! З вами я заклався на п'ять золотих, що вискочить чиряк. А з усіма туг присутніми, – на цілу сотню, що воєвода скине перед ними штани!
Сміялися всі, крім воєводи. Т а це й зрозуміло.
Одного разу, коли король Данило обідав у боярина Недана, той вирішив поглумитися над Олельком. Він поклав перед ним сім яєць і сказав:
– Ану, покажи, який ти зух. Якщо розділиш ці сім яєць так, аби я, моя жінка, обоє моїх синів і ти дістали порівну, я дам тобі сотню червінців. А коли не зумієш, відробиш в мене на конюшні сім днів.
Олелько вдав, що вагається, а тим часом за столом зчинився галас – кожен його під'юджував та кпив, бо видавалося те завдання неможливим.
– Ага, боїшся, – сміявся боярин. – Тут тобі клепки забракло! То тобі не вар'ята грати!
– Стривайте, не кваптеся, – сказав Олелько. – Зараз я поділю так, що всім буде порівну.
І з тими словами поклав одне яйце перед боярином, два перед синами, три перед бояринею, а одне – перед собою.
Гості знову загаласували, а боярин аж підскочив з утіхи.
–І а, попався, жучку! Як же ти поділив, що всім не однаково? Ну, не минути тобі моєї конюшні!
– Е, ні, готуйте свої червінці, – заперечив Олелько. – Я все порівну поділив.
– А то ж як?
– Одне яйце я дав тобі і в тебе їх стало три. Два дав твоїм синам
– І в них стало по три. Одне я взяв собі – разом знову три. А ще три дав твоїй жоні, і вона так само має три. Чим не порівно?
Гості голосним сміхом визнали Олелькову дотепність, і боярин мусив таки заплатити заклад.
Якось у короля Данила гостював ятвязький князь Анкад, що мав довгого носа. Щойно сіли усі за стіл, заставлений наїдками, як Олелько примостився навпроти князя і втелющився в його носа так нахабно, що Анкадові незручно стало.
Врешті блазень спитав його:
– Який у тебе довгий ніс! Вперше щось подібне бачу! Анкад почервонів од гніву, а король гримнув:
– Ану забирайся звідси, йолопе!
Олелька наче вітром здуло. Та ненадовго. Вирішивши загладити свою нечемну поведінку, він за якийсь час повернувся. Так, мовби нічого й не сталося, примостився знову за столом і зітхнув:
– Господи, ну який же в тебе малесенький носик! Як ти ним сякаєшся, не допетраю?
Анкад скипів не на жарт і так стиснув у руці кубок, що пальці побіліли. Король схопив зі столу костомахи й пошпурив в Олелька:
– Женіть його к бісовій мамі! А ти, – звернувся до Анкада, – не гнівайся. Що и дурня візьмеш?
Обід наблизився до кіпця. Гостям подали руки сполоснути. Аж тут знову Олелько об'явився. Підкрався він до столу, згорнув собі на тарелю трохи м'яса і каже:
– Бог мені свідок! Є в тебе ніс, чи нема и тебе носа – мене це вже не хвилює!
Та за тими словами чимдуж чкурнув із зали. А вслід йому летіла вепряча нога, яку метнув князь Анкад.
Бажаючих подивитись на нові жарти Олелька ніколи не бракувало. А тому, коли він одного дня з заклопотаним виглядом чимчикував через Ринок, з усіх боків посипалися запитання:
– Гей, Олельку! Куди так поспішаєш?
– Та от, кажуть, на луках росте таке зілля, що тільки ним кого торкнеш – він уже буде за тобою, як цуцик бігати.
– А що воно за зілля?
– Іду подивлюся.
– А нам можна подивитися?
– А чого ж ні? Ходімо.
Та й рушило за ним десятка два роззяв.
Олелько вивів їх за місто й почав сновигати по луках та все так, аби побільше реп'яхів, будяків на дорозі було.
– Де ж те зілля, Олельку? – допитувалися ті.
– Зараз, зараз. Дайте лише роздивитися, то я миттю впізнаю.
– Та ми вже за тобою хто й зна скільки воловодимося!
– Чи я вас тримаю? Чи я вас тягну?
– Ні, ми самі ходимо.
– Ага! То ж бо й є! Ви того зілля ще й не бачили, а яку воно силу має: ходите за мною, як курчата! А коли його знайду, то ви ж і не відчепитесь! Ні, вертаймо краще до міста, нехай йому грець, тому зіллю.
