Чорний екватор - Малик Владимир Кириллович (читать бесплатно книги без сокращений TXT) 📗
Минуло кілька довгих хвилин… І раптом страшенний гуркіт струснув повітря. Паровоз з ходу врізався в землю. Вагони з брязкотом і скреготом налазили один на одного. Потім настала тиша.
— Обшукати вагони! — наказав Джомо.
Партизани кинулися до ешелону. В одному вагоні вони знайшли консерви, в другому натрапили на зброю — у важких дерев'яних ящиках випадково уціліли гранати, новенькі гвинтівки, а в цинкових коробках — набої до них.
— Беріть тільки те, що зможемо донести, — сказав Джомо.
Люди виносили з розбитих вагонів здобич і складали на горбі.
Занепокоєний тим, що Туку довго не повертається, Джомо кинувся його шукати. Він пройшов понад залізницею до баобаба, біля якого Туку випустив ракету, і, зупинившись, тихо окликнув:
— Туку! Туку!
Ніхто не озвався. Залишатися далі біля ешелону було небезпечно. Стурбовані тим, що поїзд довго не прибуває на станцію, залізничні власті могли кожної миті вислати аварійну дрезину. На ній, напевно, приїхав би поліцейський загін. Джомо наказав вирушати у зворотну путь.
В нього було тяжко на душі: непокоїла думка про Туку… А що коли він потрапить до рук поліції? Там його чекають страшні тортури! Хто знає, чи витримає він, чи не розповість про товаришів… Це вже загрожувало безпеці загону. Джомо вирішив відвести загін якнайдалі від залізниці, а потім повернутися і з'ясувати, що сталося з Туку.
Ішли в темряві один за одним, переобтяжені багатими трофеями. Рушниці, ящики з гранатами й набоями, консерви і паки солдатських ковдр — усе це несли на плечах. Чулося важке дихання стомлених людей, але привал зробили тільки тоді, коли досягли гір. Нічна прохолода трохи освіжала розгарячені тіла. Людей мучила спрага, вони шукали кущі алое та фікусів і сухими язиками злизували з широких листків солодкувату росу.
Почало світати. Залишивши замість себе Комебі і наказавши чекати його повернення, Джомо разом з Дедані й двома воїнами-масаями швидко пішли назад.
Не дійшовши півмилі до залізниці, вони помітили в ранковій імлі людину, яка, спотикаючись і падаючи, прямувала назустріч. Це був Туку.
Сили залишали його. Джомо оглянув хлопця. Руки й ноги були цілі, але тіло — побите, на голові запеклася кров.
Дедані й Комебі обережно взяли хлопця на руки, і всі вирушили назад.
Раптом здалеку донеслося гудіння.
— Дрезина! — сказав Джомо. — За кілька хвилин вона буде тут! Несіть Туку в ліс, а я подивлюсь, хто приїде!
Джомо підповз до залізниці і ліг за кущем. Незабаром з-за пагорка виринув мотовагончик, повільно під'їхав до місця аварії і зупинився. З нього швидко сплигнуло десятка півтора чоловік. Це була залізнична охорона на чолі з офіцером.
Полісмени кинулися витягати з-під потрощених вагонів забитих і поранених. Один солдат був живий, але, видно, страшенно переляканий. Побачивши своїх, він розповів про напад мау-мау на поїзд.
— Скільки їх було? — запитав офіцер.
— Точно не можу сказати. Може, десятків два, — почулася відповідь.
— Ми наздоженемо їх! — вигукнув офіцер. — Жоден розбійник не втече від нас! Кларенс, веди сюди собаку — нехай візьме слід!
Джомо Карумба лежав з підвітряного боку, і це врятувало його. Він обережно відповз назад і швидко помчав до лісу. Тут, занепокоєні, його чекали товариші. Вилізши на дерево, Дедані помітив групу полісменів, що пішла по їхньому нічному сліду.
Джомо миттю прийняв рішення. Він наказав масаям нести Туку обхідною дорогою до озера Мбога, Дедані послав попередити загін, а сам лишився, щоб, в разі необхідності, затримати переслідувачів,
Вже зійшло сонце.
Полісмени поступово підходили все ближче й ближче. Джомо йшов слідом за ними. Метрів триста лишалося тепер до того місця, де відпочивали стомлені повстанці.
Переслідувачі зійшли в невеличку долину. Це вже зовсім близько. Пора! Джомо уважно прицілився і вистрілив. Передній полісмен впав у траву. Решта за командою офіцера розсипалися і залягли цепом. Почалася безладна стрілянина.
Джомо вибрав зручніше місце за пагорком, з якого видно було всю долину, і заліг. Ось попереду захиталась висока трава. Цього було досить для меткого ока Джомо. Гримнув постріл, і відразу ж донісся зойк пораненого. Ще один! Уже двох воїнів не долічується зарозумілий офіцер, який думав одним ударом знищити весь загін негрів!
Але радіти, як виявилося, було рано. Не встиг Джомо перезарядити гвинтівку, як навколо нього засвистіли кулі. Не підводячи голови, він відповз назад і причаївся за кущем. Постріли стихли. Джомо обережно виглянув і завмер: просто на нього мчали полісмени з рушницями напоготів, і тільки висока, до пояса, трава стримувала їх навальний біг. «Де ж Дедані? — майнула думка. — Невже все загинуло?..»
Джомо підніс рушницю, цілячись у ворога, але вистрілити не встиг: з боку лісу гримнув залп, і ще кілька полісменів упали в траву. На ворога з трьох боків мчали товариші Джомо! Попереду біг Комебі, за ним поспішав старий Мату. Полісмени, бачачи себе оточеними, кинулися тікати, але кулі та асегаї наздогнали їх. Тільки офіцерові пощастило вибратися з долинки. Джомо вистрілив по ньому, але схибив. Офіцер упав і далі поповз у траві. Навперейми йому біг старий Мату.
— Обережно, Мату! — гукнув Джомо.
Та було пізно. В траві блиснув постріл, і старий негр мертвим упав на землю. Не тямлячи себе від гніву, забувши про небезпеку, Джомо кинувся вперед. З протилежного боку до офіцера мчав Комебі з кількома бійцями, і Джомо не міг стріляти, щоб не влучити в своїх. Тоді, схопивши гвинтівку за дуло, він ринувся на ворога. Той повернувся і не цілячись вистрілив, але тяжкий удар по голові приголомшив його. Пістолет випав з рук офіцера, з голови злетів сірий шолом з корковою прокладкою. Ця прокладка врятувала його від смерті… Офіцера взяли в полон. Комебі вже в'язав йому руки.
Бій закінчився. Тепер треба було швидше відходити.
Голови загиблих бійців Джомо наказав забрати з собою: він боявся, що поліція може встановити прізвища забитих і таким чином добереться до їх родин у резерватах.
Відправивши свій невеличкий загін, а з ним і полоненого офіцера до табору, Джомо рушив до озера Мбога, де його мали чекати масаї з пораненим Туку.
ШУКАЮЧИ СПРАВЕДЛИВОСТІ
Лікар Антоні Райт поволі видужував. Вдало проведена операція, під час якої хірург Ендербі вийняв з легень кулю, і прекрасне здоров'я вирвали його з обіймів смерті. Через два тижні він уже міг говорити і насамперед запитав, чи спіймали злочинців, які вчинили на нього замах.
— Це були мау-мау, — відповіла Дженні, що приїхала провідати його. — Такої думки всі в окрузі… Капітан Кребс, який особисто провадив слідство, теж підтверджує цю думку, хоч даних виявлено мало. На пожарищі знайдено пангу, сліди багатьох босих ніг і амулет, загублений якимсь розбійником. Але дивно, чому мау-мау напали саме на тебе, Антоні? Ти ж щойно приїхав і жодному з них не вчинив ніякого зла…
— Мене теж це дивує, — відповів Антоні. — А особливо дивує те, що ці мау-мау чи принаймні деякі з них розмовляли справжнісінькою англійською мовою і навіть уельським діалектом…
— Не може бути, Антоні! Тобі вчулося! — вигукнула вражена Дженні.
— Ні, не вчулося. Я так ясно пам'ятаю той голос, що міг би й зараз пізнати його… То, безперечно, був білий! І не просто білий, а ватажок банди!.. Тут якась таємниця, і я повинен розкрити її. Ось видужаю і поїду в Брайтон. Може, там натраплю на слід злочинців.
Але тільки через два тижні лікар Ендербі дозволив своєму пацієнтові вставати з ліжка, а ще через тиждень — виходити з дому.
Поїздка в Брайтон нічого нового не дала. Антоні тільки розхвилювався, побачивши чорну купу попелу на місці свого будиночка. Подвір'я вже почало заростати бур'янами. Походивши навколо згарища, Антоні сів на камені, стомлено заплющив очі і довго сидів мовчки.
— Наскільки я розумію, — нарешті промовив він сам до себе, — цю справу слід починати з окружного управління поліції… Треба поїхати до Кребса.
