Лазарит - Вилар Симона (бесплатные книги полный формат txt) 📗
Відповіді на це запитання Мартін і сам не знав. О, якби ж він устиг вивезти Сару з дітьми відразу після вступу хрестоносців до міста! У загальному хаосі це було б нескладно зробити – певний час ніхто не перевіряв кораблів, що виходили з гавані, не стежив за міською брамою і суворо не допитував кожного вершника чи пішого, хто не мав подорожньої. Але саме тоді в Леа почалась післяпологова гарячка, та й немовля її було занадто слабким, щоб вирушити з ним у далеку путь. Сара навідріз відмовилася їхати і наражати домочадців на ризик, до того ж вона сподівалася, що тепер, під покровительством короля Ґвідо, їм нічого не загрожує.
Це була помилка. Мартін не знаходив собі місця, помічаючи: єврейські жінки, котрих він представив Ґвідо як служниць, не можуть упоратися зі своїми обов’язками, більше того – викликають підозри в конетабля Аморі. Якось він покликав Мартіна до себе й прямо сказав, що коли він родом із пуленів, то мусить і сам бачити, що надані ним для короля служниці аж ніяк не сарацинки, а справжнісінькі єврейки, котрі разом зі своїми чоловіками продали Христа. Аморі важко було надурити, та й у такому місті, як Акра, де багато хто знає пані Сару бат Соломон, він запросто міг з’ясувати, що вона – вдова багатого єврейського ювеліра.
– Ти лукавиш, аскалонцю, – грізно мовив конетабль, недовірливо дивлячись на нового лицаря з почту короля Ґвідо.
Мартінові довелося пояснювати. Так, Сара та її сім’я справді євреї, але це добрі люди, завдяки яким він вижив у полоні. Мартін їм зобов’язаний, і тому хоче їх захистити.
Добре, що Аморі не став заглиблюватися в деталі, оскільки вважав, що вірний Мартін Фіц-Годфрі справді дуже допоміг хрестоносцям. Конетаблю не бракувало клопотів: набирати добровольців у загони Ґвідо, захищати його права перед людьми Конрада Монферратського, а на додачу ще й обстоювати права тих пуленів, які сподівалися повернути свої будинки в Акрі, зайняті лицарями, котрі не бажали віддавати їх господарям. Що порівняно з цими проблемами якась стара єврейка з малолітніми дітьми?
До того ж Мартін завоював прихильність конетабля, взявшись навчати військової справи воїнів-новобранців, і тут вже Аморі пересвідчився: аскалонець справді вмілий воїн і наставник – мечем, списом та й батогом він володів пречудово. Мабуть, хлопця ще в дитинстві навчив цього мистецтва якийсь сарацин у маєтку його батька.
На час пообіднього відпочинку Мартін давав новобранцям спокій. Тому зараз він сів при брамі, підмінивши втомленого воїна. Стоячи в затінку арки, він помітив на галереї, що оточувала дворик, Сару – вона вибивала порох із перекинутих через балюстраду сінників та покривал. Нові господарі будинку не жалували літню пані, примушуючи працювати в найсильнішу спеку, а домоправитель, призначений королем Ґвідо, нещодавно грубо штурхнув жінку, вирішивши, що вона не досить старанна.
Мартін не міг за неї заступитися, аби не привертати до себе зайвої уваги, однак її вмінь та навичок вочевидь бракувало для служниці, а слуги Ґвідо весь час теревенили: стара єврейка хитрує і не хоче йти зі свого будинку, бо в неї десь тут схований скарб.
У цьому вони не помилялися, й Мартінові дуже не подобалися ці розмови. Він знав: пані Сара вже шкодує, що не погодилася покинути Акру на кораблі, поки була така можливість. Але ж Леа та безпорадне немовля, але ж примарна надія, що Мартін усе влаштує, і вона зможе залишитися у своєму домі… А тепер вона змушена була працювати, не покладаючи рук, бо старій служниці вже бракувало сили, породіллю поки що не займали, зате Сарині діти були на побігеньках, весь час заробляючи штурхани та запотиличники за недбальство, а вірного Мусу відправили на конюшню, де він чистив коней і вигрібав гній.
Одне слово, не так вдало все складалося, як здавалося спершу. Тому, зустрічаючись із Мартіном, усі члени сім’ї в один голос благали якнайшвидше вивезти їх звідси. Але саме тепер зробити це було найважче. У місті утримували чимало сарацинів – колишніх воїнів акрського гарнізону, і після кількох спроб утечі, навіть миша не могла покинути Акру без спеціального дозволу. У мусульманських кварталах весь час здійснювали обшуки та облави, намагаючись виявити прибічників полонених емірів і вивідувачів, здатних підготувати втечу.
І на додачу до всього Мартінові доводилося ховати в таємному приміщенні язикатого знахаря. Єгуди бен Авріеля краще було б позбутися, поки його хтось не виявив у будинку, вщерть набитому зброєносцями, пажами та наближеними короля Ґвідо. Ейрік радив просто придушити старого єврея, але Мартін відчував вдячність до Єгуди, який допоміг йому позбутися страхів, пов’язаних із проказою, тому не міг на таке наважитися.
Однак ця вдячність будь-якої миті могла погубити самого Мартіна. І тоді пані Сарі та її сімейству взагалі не буде на кого розраховувати.
На заході сонця спека зменшилася. Мешканці Акри виходили з будинків, а Мартін, передавши свій пост іншому воїнові, вирушив у порт. Хай там як, та залишити місто морем було б значно безпечніше за тривалі й ризиковані мандри через усю розорену війною країну.
Він і раніше приходив у гавань, але завжди переконувався, що становище аж ніяк не сприяє втечі єврейської родини. Повсюди сновигали орденські брати – госпітальєри разом із храмниками, тривали ретельні перевірки, усі судна доскіпливо обшукувала тамтешня охорона, а надто ті з них, що покидали порт. Шкіпери, з якими вдалося поспілкуватися Мартінові, не хотіли ризикувати та ні за які гроші не погоджувалися брати на борт людей без подорожньої грамоти, підписаної одним з очільників хрестоносців.
Цього вечора Мартін побачив, як з однієї фелуки охоронці зводили на берег якихось бідолах-мусульман, котрі намагалися щось пояснити, але воїни, не бажали нічого слухати, колотили їх древками списів і гнали в бік караульного приміщення.
Звична картина для завойованого міста. Однак разом із тим у порту налагоджувалося мирне життя. Різанини, як та, що зчинилася в Єрусалимі після завоювання хрестоносцями Священного міста, не повторилося. Місцевих мешканців не займали, оскільки армія потребувала теслів та пекарів, лазників і чоботарів. Знову лунав лемент зазивайлів біля крамничок, снували закутані в покривала жінки з пласкими кошиками на головах, мчали з дорученнями пажі в пістрявих туніках із гербами своїх панів, водоноси ламаною франкською говіркою пропонували вгамувати спрагу, ревіли віслюки, мекали вівці, яких носильники-хамбали тягнули на берег сходнями одного із суден. У повітрі пахло смолою, водоростями, спеціями, а поруч з арабською та тюркською повсюди лунала співоча італійська мова.
Чи не найбільше з приводу звільнення Акри раділи італійські купці. Вони вже вирішили, де розташовуватимуться їхні торговельні квартали – пізанське, венеціанське, генуезьке – кожен з особливими правами і привілеями, й укладали угоди. Італійці постачали хрестоносному війську метал та шкури, деревину й вина, а вивозили з Палестини прянощі та аромати, чеканні вироби арабських майстрів і східні тканини.
Мартін умостився в затінку штабеля для солоної риби, механічно гризучи фісташки, що купив у коробельника. Він нічим не відрізнявся від решти хрестоносців: при паску меч у піхвах, за паском – скручений довгий батіг із сириці, товста шкіряна куртка з нашитими на неї сталевими пластинами, на голові – напівсферичний шишак з наніссям і стібаним каптуром-підшоломником, який частково приховував вилиці та підборіддя воїна.
Упізнати його в цьому було непросто – точнісінько так само екіпірувалися сотні вояків Христа, що заполонили місто, і лише герб де Лузіньянів на Мартінових грудях свідчив: це людина короля Ґвідо. Однак він старався не привертати до себе уваги.
На це були вагомі причини. Ось і зараз йому довелося низько опустити голову, немов вивчаючи носаки власних чобіт, бо до одного з причалів рухався невеликий гурт лицарів-лазаритів. Чорт забирай! Досі йому щастило не перетинатися з ними в переповненій воїнами Акрі, хоча, міркуючи, як звідси вибратися, він постійно валандався вуличками, що прилягали до фортечних мурів, та і в порту частенько бував.
