Легенди Львова - Винничук Юрій Павлович (чтение книг .TXT) 📗
Згадка про смерть війнула метеликом в Олельковій голові і закружляла вихором.
– Є! – ляснув себе долонею по чолі.
– Що є? – здивувалася жінка.
– Є спосіб, як дістати гроші! Піду до короля і скажу, що ти померла, а грошей на похорон катма. Хай мені дасть сотню талярів. Що ти на це?
– Ну коли іншої ради нема, то нехай і така буде. Тільки ж ти плач і побивайся, а то не повірять тобі.
– От лихо! Чого-чого, а плакати я не вмію. Усе життя тільки те й робив, що когось смішив.
– Зараз навчишся, – сказала жінка і несподівано сипонула попелом чоловікові в очі. Олелько зойкнув та кинувся до води. Коли врешті промив очі. вони були червоні, як буряки і сльозилися.
– Ну, тепер мені й самій плакати хочеться, як на тебе погляну, – сказала жінка, і старий блазень поплентався до королівського замку.
Всю дорогу тер сльози і шморгав носом. Коли він врешті з'явився перед королем, який саме оглядав жеребців на конюшні, вигляд у нього був просто жалюгідний.
– О, хто до нас прийшов! – вигукнув король. – А чого ти такий зарюмсаний? Яке в тебе горе?
– Ой, ясний королю! Таке горе! Таке горе! Жінка моя, царство їй небесне, померла, а я не маю за що її поховати і поминки справити.
– Що ти кажеш? – похитав головою король. – Горе в тебе і справді велике. Самим співчуттям я тобі не поможу, зате грошей дам. Сто талярів тобі вистачить?
– Ой вистачить, пануньцю, вистачить.
Узяв Олелько гроші, прийшов до хати, а жінка й каже:
– Слухай, старий. Коли тобі вдалося, то мусить і мені вдатися. Піду я до королеви Констанції та скажу, що ти помер, мусить і вона зласкавитися.
Олелькові це припало до вподоби, і він погодився. Жінка прийшла до королівського двору, рвучи на собі волосся і ридаючи так, аж усі пси на обійсті скавуліли.
Констанція підрізала в салу троянди. Вона не знала Олелькової жінки, але служниці їй пояснили хто це така. Вона співчутливо вислухала історію Олелькової смерті й сама просльозилася.
– Чи вистачить вам сотні талярів? – несміливо спитала королева.
– Вистачить, ясна пані, хай Бог вас тримає в своїй опіці! Повернулася блазнева жінка з грошима додому, і заходились вони готувати обід, бо ще до її приходу Олелько накупив і м'яса, і ярини, і доброго пива та вина. Настала обідня пора і в королівському замку. Щойно зібралася за столом уся родина, король важко зітхнув і сказав:
– Бідний Олелько! Таку має страту – померла йому жінка.
– Що ви кажете! – сплеснула долонями королева. – Та ж я недавно її бачила! Прийшла до мене, бо якраз помер Олелько.
– Це неможливе! – заперечив король. – Олелько не вмер, це його жінка померла!
– Ви щось наплутали. Жінка його жива, а от Олелько якраз і помер! – стояла на свому королева.
– Та я його вранці бачив! Мав спухлі червоні очі і шморгав носом! Те саме робила і його жінка.
Врешті король послав когось із своєї челяді переконатися, яка в тім правда.
– Ясний королю, – виголосив посланець, коли повернувся. – Олелько сидить на порозі і гірко плаче, а його жінка лежить на столі.
– Ну, певно, то твій челядник, от він і свідчить на твою користь, – сказала королева і послала натомість свою служницю.
Та небавом повернулася і каже:
– Моя пані! Я бачила згорьовану Олелькову жінку коло його тіла на столі. Бідний Олелько вмер вранці.
І ото вже було занадто. Король і королева перервали обід і обоє подалися до Олелькової хати. Коли увійшли всередину, то побачили на столі обох: Олелька і його жінку. Обоє виглядали на таких мертвих, що мертвіш і не буває.
– Дам п'ятсот талярів тому, хто мені скаже правду! – вигукнув король Лев. І тої ж миті Олелько зірвався, мов ошпарений:
– Слава найяснішому королеві! Ваші слова і мертвого на ноги поставлять. Дайте ті гроші мені, бо лише я один знаю всю правду, а ніхто інший тих грошей не потребує так сильно, як я і моя жінка!
– Бігме правду каже, – підтвердила його жінка і теж встала зі столу. Король якусь хвилю дивився на них грізними очима і вже здавалося, що ось-ось гримне грім, але коли першою розсміялася королева, то й він не стримався. Заплатив Олелькові п'ятсот талярів і призначив до кінця віку для нього утримання.
