Лазарит - Вилар Симона (бесплатные книги полный формат txt) 📗
З обох кінців Великої галереї вже замиготіли смолоскипи, з’явилися темні постаті караульних сержантів, що серед них було кілька лицарів у білому.
Наблизившись, вони остовпіли: маршал ордену, подертий, спітнілий, засапаний, стояв навколішки, метаючи очима блискавки.
– Схопити його! – уривчасто видихнув Вільям, не розуміючи, чому вони зволікають.
Але ті просто не могли второпати, чого хоче від них маршал. Тут нікого не було. Де Шампер рвонувся, змахнув рукою та обернувся: у віконному прогоні чорнів силует, що при світлі місяця, який уже піднявся з-за веж, здавався нелюдським. Здоровецька сталева голова без шиї і струнке худорляве тіло, навколо якого розвівалися на нічному вітрі краї довгої коти. На мить маршалові здалося, що ця людина усміхається під шоломом, маршал шкірою відчував спрямований на нього крізь отвори насмішкуватий погляд.
– Он він! – прогарчав Вільям. – Агов, здавайся! Тобі все одно нема куди подітися!..
Але той думав інакше. І, коли вартові були вже за два кроки, змахнув батогом, який і далі стискав у руці, немов розсікаючи темряву, – та зістрибнув з вікна.
Немислима висота, вимощений камінням двір унизу, гострі ратища в ровах, що оточують вежі…
Розштовхавши воїнів, які скупчилися біля прогону, Вільям швидко визирнув униз. Непевного місячного світла було достатньо, щоб роздивитися: при підніжжі вежі нікого немає. Раптом один із воїнів зойкнув:
– Сили небесні!
Маршалові перехопило подих.
Лазарит стояв на даху однієї з кам’яних галерей, що нависали над двором. Як він міг там опинитися? Як здолав відкритий простір, що відділяв вікно Великої зали від галереї? Чи мислимо це для людини з плоті та крові?
Він зрозумів це, побачивши, як той перескочив із горішньої галереї на іншу, розташовану значно нижче. Стрибок був неймовірно легким і немов уповільненим, наче дивний незнайомець линув у повітрі. Майже не затримавшись там, темний силует розвернувся і… впав униз.
Але ні – замість того, щоб упасти, він пролетів дугою над подвір’ям, тримаючись за руків’я батога, й опинився біля кам’яних горгулій на наступній галереї. Його постать на мить злилася з їхніми горбатими темними обрисами, потім він випростався і помчав крівлею переходу до однієї з віддалених веж замку, що фасадом виходила до моря.
– Не зволікаючи… – просичав де Шампер, судомно смикнувши комір кольчужного надпліччя. – Бийте тривогу! Подвоїти варту біля воріт, підняти всіх у Темплі! Він не повинен спуститися зовнішньою стіною! Хай там що, схопіть мерзотника – живим чи мертвим!
Караульні мерщій кинулися виконувати наказ. Незабаром ударив гонг, засурмили роги, затупало безліч ніг і залунали вигуки. Уривчасто віддавалися команди, ляскало й скреготіло залізо опущених ґрат.
Вільям де Шампер так і стояв при вікні Великої галереї – метушня в замку його не обходила. Лицарі й без нього обнишпорять кожну шпару та перекриють підступи до стін. Зараз тут стільки орденських братів, що незнайомець не має жодної надії втекти неушкодженим. За кілька секунд Темпл буде оточено… «Та цих кількох секунд йому цілком може вистачити», – раптом подумав він.
Маршалове обличчя немов скам’яніло. Місячне світло відбивалося в його широко розкритих очах.
– Це асасин, – нарешті стиха мовив він. – Але чому… Чому вони вирішили втрутитися?
Тільки вихованці Старця Гори вміли здійснювати такі стрибки, долаючи в польоті немислимий для звичайної людини простір, і так легко пересуватися кам’яними виріжками над безоднею.
І маршал знову повторив:
– Асасин…
Розділ 20
Старий лікар Єгуда оглянув розпухле Мартінове плече.
– Просто сильно забите місце. Кістки цілі.
Мартін сидів оголений до поясу, поки Єгуда змащував бальзамом порізи від меча де Шампера. Відчуття не надто приємні, але могло бути ще гірше. Маршал, безумовно, чудовий воїн, і в нього був шанс.
Він мовчки натягнув через голову нижню сорочку.
Знахар скоса позирав на лицаря.
– Може, ви мене все-таки відпустите?
«Забирався б ти, діду, під три чорти!» – роздратовано подумав Мартін.
Утрьох – Мартін, Сабір і старий єврей – вони тулилися в підземному сховку Сариного будинку. Сарацин скоса дивився на приятеля, а Єгуда знову завів своєї: мовляв, він зникне непомітно, ніхто його не затримає, про нього вже всі забули…
– Старий, замовкни заради Аллаха! – різко перебив його Сабір. – Після переполоху, який Мартін учинив у Темплі, варти в місті вчетверо побільшає. І тебе схоплять, щойно вистромиш надвір свої пейси. Затям: навіть у пеклі не мордують грішників так, як уміють храмники. Ці іблісові діти в будь-кого видеруть зізнання.
Старий відвернувся, гірко застогнавши, і, накинувши на голову край свого чорного жупана, став погойдуватися, буркочучи молитви.
Сабір допоміг Мартінові вбратися в кольчугу й туніку з гербом де Лузіньянів. Хотів був підбадьорливо поплескати приятеля по плечу, але вчасно схаменувся.
Так, Мартіну добряче перепало. І надії домовитися з маршалом де Шампером уже немає – це Сабір збагнув іще тоді, коли вночі в Темплі засурмили тривогу і здійнялась страшна шарпанина. Майже до світання в замку горіли смолоскипи, а його околиці біліли від плащів братів-храмників, немов в Акрі раптом випав сніг, повсюди ляскала зброя, озброєні вартові заповнили прилеглі квартали. Сабірові, що чекав на Мартіна в трактирі на венеціанському подвір’ї, довелося прикинутися вдрузки п’яним, але і його зо два рази штурхнули в бік та тицьнули йому під носа смолоскип, щоб роздивитися обличчя, й лише потім дали спокій. З приходом хрестоносців деякі правовірні мешканці міста дозволяли собі порушувати заборону на вино, накладену Пророком, і таких не чіпали навіть вартові, немов заохочуючи потяг до хмільного.
Сабір чекав, заспокоюючи себе думкою: сум’яття в Темплі, напевно, спричинено тим, що Мартінові вдалося втекти. Але час минав, а ніч спливала… Аж удосвіта, коли надії вже майже не залишилося, Мартін увійшов до корчми. Волосся в нього було мокрим, коту лазарита і шолом він викинув дорогою, кольчуга тьмяно поблискувала. А коли невимовно щасливий Сабір міцно його обійняв, Мартін застогнав.
З’ясувалося, що під час того гармидеру йому вдалося зачаїтися на одному з виступів підвісної галереї, за горгулією. Він нерухомо провисів там багато годин, намагаючись злитися зі своєю кам’яною горбатою сусідкою. М’язи в нього теж зрештою закам’яніли, а внизу, біля рову, грізно стриміли гостряки ратищ. Він залишався там, вичікуючи, коли ж тамплієри остаточно переконаються, що йому вдалося втекти і в замку його немає. Тільки тоді, коли в Темплі вгамувалися й уже небо почало сіріти, він покинув свій сховок, прокрався на фортечний мур, що нависав над морем, і звідти, викинувши спершу шолом і коту, стрибнув униз та вплав дістався до гавані. На щастя, його ніхто не помітив, коли він доплив до причалу, де стояли пришвартовані кораблі, і ось він тут.
Сабір не розпитував про зустріч із маршалом де Шампером. Усе й так було зрозуміло. Але зараз, коли його друг понуро сидів, поглядаючи вряди-годи на лікаря, який, молячись, хитався, він вважав за свій обов’язок сказати таке:
– Невдача – не підстава для бездіяльності. Хай там як, а ми мусимо вибиратися з міста. Старий ні живий ні мертвий, та й пані Сара благає якнайшвидше забрати її звідси. А невірні пси вже чіпляються до Леа, коли вона виносить дитя надвір подихати повітрям.
– Що ти пропонуєш? – Мартін звів на нього очі, які аж світилися в напівтемряві.
Вони перейшли на грецьку, якої Єгуда не розумів, старого ж так поглинуло його горе і так змучило це ув’язнення, що той нічого навколо не помічав й не чув.
Мартін одразу відхилив пропозицію сарацина: спробувати отримати подорожню у Ґвідо де Лузіньяна. Ґвідо та його брат Аморі знають Сару та її рідню. Їх швидше просто виставлять із будинку, ніж перейматимуться безпекою якихось там євреїв. Щодо Мартіна, то його навряд чи відпустять: у де Лузіньянів і так мало лицарів, а про аскалонця Фіца-Годфрі вони хорошої думки, тому його приставлено вишколювати новобранців. Від такої служби непросто відкараскатися.
