Лазарит - Вилар Симона (бесплатные книги полный формат txt) 📗
Мартін не переконував Джоанну, не намагався їй щось пояснити. Це лише б посилило її недовіру, страх та огиду.
– Ти кажеш, що впізнала мене… – почав він. – Так, я змушений був удавати із себе лазарита, але тільки певний час. Це було необхідно. Однак хочу тебе заспокоїти: я не хворий на лепру. Я здоровий. Присягаюся… – він добирав слова, щоб вона не сумнівалася. – Присягаюся кривавими ранами Христа та слізьми, що пролила над ним його Пречиста Мати, – я не хворий!
Поривчастим рухом він скинув плащ, рвонув зав’язки туніки на горлі, скинув і її, оголивши торс.
Джоанна позадкувала й відступила, зійшовши на кілька сходинок угору.
– О, небо! Що це ти робиш?
– Ти мусиш побачити… мусиш на власні очі переконатися, що на мені немає ознаків лепри!
Мартін роздягнувся до пояса, аж вона підняла руку, немов намагаючись його стримати. Її очі не відривалися від довгих рубців, що тягнулися від його ребер. Перехопивши цей погляд, він промовив:
– Це слід від вогню. Нещасний випадок… Якби ти знала, як проявляється лепра, ти б не сумнівалася…
– Я знаю. Я ходила до прокажених, бачила їх. І розпитувала про тебе. Мені сказали, що ти загинув.
– Дурниці! Я живий. Це я! Кажу тобі: я не хворий! Якби я знав, що ношу в собі хворобу, невже б наважився доторкнутися до тебе? Я кохаю тебе! І весь цей час думав лише про тебе!
Він промовив це несамовито і пристрасно, з величезною силою переконання.
У Джоанни запаморочилася голова – від суперечливих почуттів, сум’яття й несподіванки, а головне – від неймовірного полегшення. Так, лікарі та брат Вільям заспокоїли її, вона повірила, що не хвора. Але тільки тепер усі її сумніви остаточно розвіяно.
Джоанна обережно наблизилася, не зводячи очей із його дужих м’язистих грудей, із чистої атласної шкіри, яку так любила обціловувати… і раптом несподівано сильно вдарила його обома кулачками в груди – раз, потім іще раз і знову. Мартін упіймав її руки й притиснув жінку до себе, вона знову намагалася вирватися, і все її тіло здригалося від беззвучного ридання.
Він заспокоїв її, гладячи по волоссю, а Джоанна, хлипаючи, шепотіла про той жах, на який перетворилося її існування, про те, як вона його ненавиділа, як боялася й не хотіла жити…
Мартін почав тихесенько заколисувати її в обіймах. Він завжди знав, що, відколи вони зблизилися, він владний над нею, і зараз знову переконувався в цьому й почувався щасливим, що йому вдалося приборкати Джоанну. Вона досі його кохає! Що ж у неї за серце, якщо ця любов не згасла навіть після страшної підозри, начебто він заразив її жахливою хворобою?
Він ніжно поцілував її в скроню і вдихнув її запах – такий близький та знайомий… І несподівано прийшло збудження, що змусило його напружитися. Цей аромат, це тепле тіло в його обіймах… О, як же його до неї вабило!
На таке не можна було навіть сподіватися. На думку спала затерта приповідка: «Сварка освіжає кохання». А потім він одразу подумав про те, що Джоанна шукала його, навідувалася навіть до братів-лазаритів. Це могло бути небезпечно. Зараз він мусить зважувати кожне слово…
Раптом із храму через двері долинув якийсь сторонній звук. Мартін прислухався. Крізь віддалений гамір міста, що вже прокидалося, та щебетання пташок чоловічий голос кликав Джоанну, і вона теж це почула. Капітан Дроґо! Мартін випустив її з обіймів, і вона, досі схлипуючи й утираючи сльози, прочинила дверцята й відгукнулася:
– Дроґо, я тут. Чекай мене на сходах біля собору.
О, це була цілковита й остаточна Мартінова перемога! Вона не пішла, вона вирішила залишитися з ним!
Джоанна не розуміла, що з нею коїться. Поглянувши на Мартіна – він досі був напівроздягнутий, – вона раптом зашарілася і сховала очі. Потім квапливо підвелась на кілька сходинок угору, де змушена була вхопитися за угвинчене в стіну сталеве кільце. Через неймовірне потрясіння ноги відмовлялися тримати її, і вона знесилено притулилася до холодного каменю. Голова йшла обертом, серце калатало. Та найбільше її вразило те, що внизу, там, де сходяться стегна, раптом стало гаряче й волого… Лише обійми, миттєве відчуття налитого сильного тіла поруч… і воно було таким прекрасним, без щонайменших ознак недуги!..
Але як же легко вона здалася! Їй би слід поводитися зовсім інакше: холодно, зверхньо, можливо, навіть дати Мартінові ляпаса, щоб він усвідомив, якого болю їй завдав, нехай і ненавмисне. Чи… чи поцілувати його… Цього їх хотілося найдужче.
Вона відчувала його погляд. Де він був увесь цей час? Так, триває війна, з нею завжди пов’язано безліч таємниць… Джоанна спробувала опанувати себе. Мартін не повинен думати, що вона лише легковажна пташка, яку достатньо мимоволі приголубити, щоб знову радісно защебетала.
Тепер до неї повернулася ясність думок. Дивлячись згори вниз, зі сходів, спокійним і розсудливим поглядом, вона сказала:
– Я про все розповіла маршалові де Шамперу. Ти дуже зацікавив мого брата. У мене склалося враження, що він тебе знає.
Щоб приховати раптове хвилювання, Мартін нахилився та взявся збирати розкиданий одяг. Це дало йому виграти трохи часу. Він мав слушність і недарма уникав зустрічей із Джоанною де Рінель.
Але коли він заговорив, голос його був спокійним.
– Джоанно, знайомство з твоїм братом було б мені за честь. Але заприсягаюся, що мене ніхто йому не представляв і він не може знати мене особисто. Та й до чого тут маршал де Шампер? Для мене найважливіше, щоб ти знала: весь цей час я думав про тебе, хоч і не шукав зустрічей. Ти зараз наближена до короля Річарда, а я… лише рядовий лицар, місце якого – у своєму загоні.
Він зумисне відводив розмову від маршала тамплієрів, водночас сподіваючись, що Джоанна все-таки повернеться до цієї теми. Що міг сказати їй де Шампер?
Вона знову йому довірилася й заговорила про те, як шукала його серед лазаритів, і їй сказали, що такий лицар справді воював разом із ними, але загинув.
Мартін відмахнувся:
– Одяг із зеленим хрестом знадобився мені лише для того, щоб дістатися до Палестини. Та незабаром я знову…
Він замовчав: того, що було за цим «знову», вона не повинна знати. З іншого боку, якщо він збреше, то Джоанна, яка посідає нині таке високе становище, завиграшки може перевірити його слова і впіймати на брехні. І ще дещо його знітило – в її очах виникло напруження.
– Хто ти, Мартіне?
Він не поспішав відповідати. Успіх усієї його місії залежить винятково від цієї жінки. І від того, як вона поставиться до його слів. Раніше він здатен був домогтися від неї всього, чого забажає. Але зараз необхідно було повернути її прихильність, знову стати для неї близьким, заручитися її довірою та підтримкою.
– Я той, ким ти вперше мене побачила. Лицар-госпітальєр Мартін д’Ане. Голова нашої прецепторії в Намюрі відрядив мене у Святу землю з такою непростою та дивною місією, що я не мав права звіритися навіть самому магістрові Гарньє де Неблусу. Ось чому я вирішив перевдягтися в лазарита. Це здавалося мені наймудрішим рішенням. А потім… мені довелося переховуватися, уникаючи навіть госпітальєрів, братів по ордену. Я змішався з рядовими хрестоносцями, щоб мене не впізнали…
Мартін ретельно добирав слова, розуміючи: таке просте пояснення не задовольнить Джоанну. Він міг би послатися на орденську таємницю, але тоді йому не довелося б розраховувати на її допомогу. Та поки що нічого кращого й переконливішого на думку не спадало. У димчасто-лілових очах Джоанни й досі була недовіра, пауза затягувалася, її обличчя ставало суворішим і відстороненішим.
– Ти мусиш мені про все розповісти. Я наполягаю!
Мартін зітхнув. Непросте завдання: змішати правду і брехню в таких пропорціях, щоб Джоанна все ж повірила йому.
Так, він справді прибув із Намюра, – вкотре повторив Мартін. Тамтешня прецепторія ордену Святого Івана дуже бідна, проте шанує свого прецептора й глибоко поважає побратимів-госпітальєрів, тому він і погодився взятися за досить непросте доручення. Річ у тому, що півтора року тому в церкву Орденського дому в Намюрі влучила блискавка і він ущент згорів. Коштів на його відновлення у прецептора та братів немає, і, хоч скільки вони зверталися в магістрат іванітів, відповіді не було – усі свої сили орден зосередив на підготовці до хрестового походу. А відсутність Орденського дому призвела до того, що брати, яким просто не було де прихилити голови, почали роз’їжджатися, городяни украй скупо жертвували на потреби госпітальєрів. Кошти для будівництва погодилася надати лише місцева єврейська община. Позика перевершила всі сподівання, але замість того, щоб її повернути, євреї вимагали іншого: врятувати з оточеної Акри кількох їхніх одноплеменців, родичів очільника намюрської єврейської общини.
