Лазарит - Вилар Симона (бесплатные книги полный формат txt) 📗
Даян зробив паузу й ковтнув прохолодної води, щоб зволожити пересохле горло.
«Він, як завжди, велемовний, – подумки зауважив Мартін. – ураховує всі дрібнички, хоч і знає: мені важливо лише те, що я мушу робити. Які сили та засоби для цього знадобляться? До того ж Акра розташована в Західній Галілеї. Чи не забув Ашер останньої моєї умови?»
Натомість Ашер повідомив про свій висновок, що надія мусульман відстояти Акру стане примарною, щойно у Святу землю прибудуть кораблі очільників нового хрестового походу – Річарда Англійського та Філіпа Французького. Султан Саладін, звісно ж, іншої думки. Він вважає, що фортеці вдасться встояти. Але, зваживши всі «за» і «проти», Ашер бен Соломон переконаний: місто впаде. Що буде потім?…
– Чи пам’ятаєш сестру мою Сару та її чоловіка Леві бен Менахема? – несподівано запитав даян.
Мартін підтвердив: безперечно. Шість років тому він, удаючи лицаря Храму, буквально вицупив цих Ашерових родичів з Андалузії, де ісламські фанатики з берберійських племен так само несамовито, як і християни в Європі, переслідували євреїв. Мартін доправив сімейство в Кастилію, там лояльно ставилися до людей, які шанують Тору і Талмуд. Він доручив опікуватися Сарою, Леві та їхніми дітьми місцевій єврейській общині, отримав винагороду й відтоді жодного разу не замислювався щодо їхньої подальшої долі. Сара, рідна сестра Ашера бен Соломона, справляла враження приязної та ввічливої жінки, а її чоловік здався Мартіну людиною жовчною і зверхньою.
З’ясувалося, він не помилився. Даян з гіркотою розповів, що Леві бен Менахем, нащадок ледь не самого царя Давида, ні сіло ані впало вирішив, що в суворій Кастилії йому бракує східної розкоші, до якої він звик в Андалузії. Крім того, Леві бен Менахем марив повернутися на землю пращурів і, коли Ґвідо де Лузіньян дозволив євреям селитися в Єрусалимському королівстві, за першої ж нагоди разом з усією родиною переїхав до Акри.
– Мій свояк із сестрою прижилися там дуже непогано… – Ашер кілька разів кивнув, ніби погоджуючись зі своїми потаємними думками. – Леві розпочав власну справу, подвоїв статки, вдало оженив старшого сина. Але зараз усе змінилося, і їм загрожує смерть. Я отримав від сестри листа, сповненого розпачу. Нещасний Леві помер від злоякісної пропасниці, яка часто-густо лютує в оточених містах, а Сара з дітьми залишилася без захисту й допомоги, адже мусульмани рідко бувають прихильні до зіммі, позбавлених засобів на існування. Вона боїться, що в разі падіння Акри, – а це, як я вже казав, цілком вірогідно – на її дітей чекає доля тих наших бідолашних братів, котрі були в Єрусалимі, коли туди вдерлися орди західних варварів, п’яні від крові.
Ашер говорив про події часів Першого хрестового походу, коли хрестоносці, заволодівши Єрусалимом, по-звірячому жорстоко вчинили з євреями, котрі мешкали в місті: частину з них відразу ж зарубали мечами, а тих, які встигли сховатися в синагозі, спалили живцем разом із будівлею.
Мартін знав, чого боїться його покровитель: згідно зі звичаєм, взяте місто три дні й три ночі належить воїнам-переможцям як відшкодування за пролиту в боях кров. Це плата за відданість, коли дозволено грабувати, ґвалтувати й чинити будь-яке свавілля. Особливо жорстоко завойовники поводяться з юдеями, котрі опиняються в їхніх лапах.
Лицар рвучко подався вперед.
– Здається, я розумію, господарю мій. Іще до падіння Акри я маю пробратися в місто і вивести з нього вашу сестру із сім’єю. Але є одна обставина…
Він насупився, очі його потемнішали.
– Коли треба було захищати євреїв під час погромів у Франції, я без слів взявся за це. Коли мені випало переодягнутися знатною дамою, щоб вивезти гнаних із Німеччини, я не нарікав. Навіть коли довелося вбити бургундського барона, який пронюхав, що я рятую ворогів Христа, я ані миті не вагався, попри те, що згодом за мою голову було призначено винагороду. Виконав я і доручення при Хаттіні. Одначе, шановний Ашере, ви мусите пам’ятати те, що я сказав, повернувшись із Єрусалимського королівства: нога моя більше не ступить на ту землю! І ви присягалися, що так воно й буде. Тому, при всій моїй повазі до вас, я не можу виконати цього доручення! У вас є хоробрий до самозабуття Ейрік, є обережний і розумний Сабір, думаю, є й інші, невідомі мені люди, здатні впоратися з цим далеко не найскладнішим завданням.
Ашер бен Соломон слухав уважно, але в очах у нього прочитувалася велика скорбота й благання. Нарешті він промовив:
– Хлопчику, йдеться про найближчих мені людей. Я ночей не сплю, думаючи про них. І ти помиляєшся, вважаючи, що врятувати їх буде легко. Саме тому я звернувся до тебе – найкращого з моїх воїнів, мого друга… а, можливо, й майбутнього родича!
При цих словах Мартін здригнувся. Старий не залишав йому вибору.
За вікном сонце вигравало в листі, зеленаві тіні линули по килимах і в Ашера бен Соломона над головою – по панелі, на якій священною в’яззю, що її використовували ще за часів перших царів Ізраїлю, було начертано: «Не шукай пригод, але й не тікай від них».
Власне в цьому й полягала Мартінова робота – ризикувати, виконуючи волю того, хто доручає йому завдання. Того, хто одного разу промовить єдине слово, – і Мартін буде щасливий.
– Уважно слухаю, вельмишановний Ашере, – сказав він, остаточно скорившись.
Даян знову пригубив кришталеву чашу, обличчя його розгладилося, голос лунав рівніше.
– Мартіне, ти помиляєшся, вважаючи, що все так просто. Акра в подвійній облозі війська хрестоносців і сил Салах ад-Діна. Ніхто з них не підпустить тебе до міста: франки вважатимуть за чужака-вивідувача, султанові сельджуки й курди сприймуть за одного з їхніх ворогів. І все ж ти мусиш туди потрапити. Як? Це можна буде зрозуміти вже під мурами фортеці, оцінивши ситуацію на місці. Є лише два шляхи: проникнути в оточене місто ще до вирішального штурму чи дочекатися, коли ворота відчинять, і ввірватися туди в перших лавах. Тоді ти муситимеш розшукати мою сестру раніше, ніж переможці почнуть грабувати й зводити порахунки з мусульманами та євреями. Мартіне, ти повинен будь-якою ціною врятувати мою Сару та її дітей! Лише тобі, кращому з найкращих, я можу довірити їхню долю.
Ніколи ще Ашер бен Соломон не був такий схвильований. Цієї миті йому дуже потрібне було співчуття.
– Запевняю, мій господарю, – стиха промовив лицар. – Я зроблю все, на що здатна людина. А зараз, будь ласка, розкажіть мені про це докладніше.
Щойно заходилося про справу, Мартін ставав настільки ж сухий і точний, наскільки Ашер бен Соломон тяжів до розлогих пояснень. Але зараз даян уникнув звичної велемовності:
– Ти з’явишся під мурами Акри в подобі лицаря-госпітальєра, такого собі Мартіна д’Ане. Цей воїн родом із Намюра. Він покинув свій Орденський дім і вирушив разом з іншими паладинами у Святу землю, але дорогою тяжко занедужав і зараз доживає останні дні в лікарні ордену в Константинополі. Ми дістали його подорожню грамоту та рекомендаційні листи. Те, що цього госпітальєра, як і тебе, названо на честь Святого Мартіна – хороший знак, і тобі легше буде звикнути до нового імені.
Лицар стримано усміхнувся: смішно про таке говорити. Як він тільки не називався, виконуючи доручення голови нікейської общини, і ким лише не був: французом, фламандцем, лотарингцем, нормандцем, австрійцем, іспанцем; якось йому довелося вдавати арабського еміра й навіть пулена – так називали християн, народжених в Єрусалимському королівстві.
У ті роки, коли Мартіна ретельно готували до його ролі, він опанував кілька європейських і східних мов, вивчив характери та звичаї багатьох країн, знав імена володарів різних земель і міг розповідати про місця, які він начебто відвідав, так, немов народився та прожив там більшу частину життя.
Але зараз його не так надихало спільне з невідомим лицарем ім’я, як те, що йому справді випало колись кілька місяців провести в Намюрі, і, якщо доведеться, він зможе розмовляти тамтешньою говіркою.
Насправді його непокоїло дещо серйозніше:
– Головна небезпека, мій господарю, – зауважив Мартін, – в іншому. У Палестині є люди, насамперед лицарі, які можуть мене впізнати. Байдуже, в якій подобі і під яким ім’ям я з’явлюся.