Золоті копита - Логвин Юрий (книги бесплатно читать без TXT) 📗
— Спинились. Далі не можна — людолов сконає. Чуєш, он як гикає?
Вони спинились і, як і переднє, спустили на землю ординця.
— Ну що, синку, затагануєм? Води скільки хочеш найчистішої. У ранкових сутінках і багаття не світить далеко і дим від туману низового важко відрізнити. Збирай шишки мерщій…
Омелько вмить викопав окутим заступом ямку повздовжню. По боках поклав два шмати вивернутого дерену, і на них, як на цеглини, поставив мідний казанок. Шишки горіли майже без диму, тільки дух смолистий ладаном розпливався по всій галявині. Козак витяг із капшука свою ложку і дав малому, щоб той розмішував пшоно. А сам взявся за бранця. Із перемітної суми витяг сиром'ятну линву. Окремо поприв'язував ноги до стовбура, а старі пута зняв. З руками так само зробив. Турок лежав. Важко дихав запаленими вустами, в кутах яких сіріли великі заїди. Навіть не спробував ні руками, ні ногами ворушити.
— Селіме. Пити хочеш? — Проникливо запитав козак турецькою.
Полонений просто скочив, але сиром'ятні пута відкинули знов на землю. — Селіме. Ар'яну нема. Але вода — справжній шербет.
— Собака! Ти знущаєшся з мене!
— Селіме. Мій юний друже, ти з поважної родини. Не гоже так неввічливо розмовляти зі старшими. Не я винен, що ти попався. Це доля. Кисмет. Ти вояк із вояків, свідчу перед Всевишнім.
— Як ти смієш своїми собачими вустами згадувати Аллаха?
— Селіме! Я справжній друг вашого кодла. Повір мені, і ми поскачемо з тобою до Криму. Я тебе проведу і через землі лядські, і через землі литовські. Хочеш — шляхом Волоським? Далеко? Тоді найближчий тобі шлях — Кицманський. Небезпечно? Тоді знайдемо дорогу до Чорного шляху. Теж не хочеш? Мовчиш? Ну, тоді я тебе проведу до Муравського шляху. Там зустрінемо твого славного дядька. Він людина вдячна — заплатить мені за твій порятунок. Не дуже багато. На дорогу в Магріб. От там твій один родич винен мені великі гроші. А як із лихвою, то, взагалі, вже скарб Алі- Баби. Та я не мстивий вірменин, і ні грек, і ні моабіт.
— Хто ти? — Вирячивши очі від Омелькової промови, спитав полонений. — Ти справді шайтан.
— Ні! Сьогодні я твоя доля, твій хабір. Не знаєш цього слова? Ну спитаєш у Сабіт-аги. Чи, може, він не потопав у Магрібі?
— Хто ти? Звідки ти все знаєш? Ти шайтан! Хто ти? — Ледь не скиглив бранець.
— Хто, хто? Тобі сказано — воїн! — Гостро кинув Омелько. Прокашлявся і шепнув малому. — Напої із баклаги! Пильнуй, щоб головою не вдарив.
Але турок ні на які вибрики не був здатний — розмова його приголомшила. Він пив і цокотів зубами об полив'яне горло баклаги.
— Забери! Нехай буде недопоєний. Покірніший буде. А тепер добре вимішай кашу. Та вкришимо туди тараню… Диви, що воно виходить — чи то куліш, чи то із риби шарпанина… Нічого, смачно.
Козак і малий, по черзі, загрібали наїдок однією ложкою, і, дмухаючи щосили, та все одно обпікаючись, намагались вгамувати голод. Омелько набрав ложку з горою, струсив її на траву.
Бубка зразу ж туди писок, але Омелько насварив.
— Обпечеться, нюх втратить… А добра шарпанина упарилась. І олією не треба мастити…
— А мама завжди олією мастила… — сказав малий, облизуючи ложку і враз заплакав гіркими сльозами.
— Цить! Перед ким скиглиш? — Грізно прошепотів Омелько. Малий отямився і почав однією рукою око терти, другою ніби дим розганяти.
Коли куліш вичах, Омелько підізвав Бубку, і пес миттю злизав, і метеляв хвостом, і зазирав в обличчя козакові. А козак спитав, не обертаючись до поборканого.
— Їстимеш чи питимеш?
— Пити, пити, пити… — чи то просив, чи то заклинав спадаючим голосом зайда.
— Дай йому три ковтки. Не більше! — Наказав хлопчикові, тоді не повертаючи голови, почав вести турецькою. — А який зараз у касбі мої друзі п'ють шербет! На срібних тацях лежать золоті холодні помаранчі. Джерельна вода у кришталевих єгипетських карафках. Карафки запітніли від крижаної води. Дзюркотить-співає срібний водограй. На стінах у фігурних клітках туркотять блакитні горлиці… О Магріб! О райські пахощі квітнучих помаранчі! О Магріб! Там мої друзяки-мореплавці слухають срібні струни аль-ута, а я, славний стрілець, я тут слухаю бекання барана: «Хто ти? Хто ти? «Омелько підійшов до турка, задер йому штанину і обдивився розпухлу, наче колода, ногу.
— Нагодуй і його, і собаці лиши. Творіння безсловесне, але розумне. Хлопчик поставив казанок турчинові межи ноги і годував.
Омелько сидів, по-шевськи схрестивши ноги, і з незворушним обличчям чекав, коли малий нагодує і полоненого, і собаку.
— Кіптяву травою з піском обітри, щоб суму не бруднило. Добре ложку відітри і вимий. І треба поспішати. Нога в цього злодюги погана — я такі бачив. Треба його до костоправа, бо буде пізно.
Омелько підвів Буланка до полоненого. Поклав на землю.
— Зможеш сісти на коня? — Спитав.
— Я розіп'ятий, як я можу? — Визвірився ординець.
Тоді Омелько поклав свою зброю, щоб ворог не вихопив чи шаблю, чи ножа. І розв'язав спочатку ноги, потім руки. Полонений встав, але захитався і впав на коліна, від болю завив і завалився набік.
Омелько обережно взяв його під пахви і перетяг у сідло. Турок щосили вчепився в кульбаку.
— Руки за спину! Я зав'яжу тобі руки, бо люди запідозрять якусь хитрість. Тоді все пропало. Тепер слухай мене уважно. Я тебе відвезу в містечко, там тобі вправлять суглоб. Я куплю коняку. Для тебе. І ніби повезу тебе на обмін за тутешніх бранців — Давай зараз тікати до Криму!
— Таки повірив, купецький небіж? Але зразу до Криму не вийде. У мене кінь знаменитий. Але трьох вершників, та ще з лахами, і йому забагато. — Нас двоє — ти і я! — Заперечив турок.
— А хлопець мій? Зараз посаджу його тобі за спину і гайда до містечка…
Викочувалось червоне сонце з-за невеличкого соснового бору, коли кінь і Омелько вибігли з лісу на широку стежку, що йшла ліворуч від незжатих ланів пшениці.
І пес біг то позаду, то трохи вибивався вперед, і все нюхтив, нюхтив. Ноги в Омелька рухались легко, дихання було рівне. Тільки самопал доводилось перекидати з одного плеча на друге, бо таки важкенький і муляв, якщо довго лежав на однім плечі.
Омелько зауважив, що Буланко нашорошує вуха, намагається повернути голову праворуч.
І пес щось заметушився, то стрімко вискочив два рази вперед, то відстав. То знов підбіг і просто трюхав під ногами в коня.
Коли стежка пішла на похилий пагорб, де вона з пагорба завертала ліворуч, до густого гаю, і вони по ній піднялися, і їм стало більше видно довкола, всі троє скрикнули.
— А щоб тебе холера вхопила!
— О Аллах!
— Батьку! Собаки!
— Слухай мене уважно, Селіме. Не признавайся, хто ти і хто твої родичі. Бо заправлять за тебе гроші, як за султана.
— Може, втечемо?! — Просто плакав Селім.
— Ти що — дурний? У них собаки! І не два… Поки вони не надбігли, давай домовимось. Якщо вони тебе від мене заберуть, я сам поспішаю до Криму і сповіщаю твого дядька, що ти в полоні. Нехай він тебе викупає. У нього головні склади, як і раніше, у Кафі? Далеченько доведеться мені мандрувати… Тільки щоб ти інакше назвався… Ну, наприклад, Ахметом. Тоді треті люди, якісь бідаки, викуплять тебе, як свого родича Ахмета. Прізвисько твоє нехай буде бідацьке. Давай — Балтача. Згода?
— Згода… А якщо, іншалла, мене раніше викуплять чи я втечу, що про тебе і кому передати?
— Передай через купців-магрібінців до Касби в Алжирі славному командиру каторги «Ауні Аллах!», що корабель загорівся біля іспанських берегів. Омар Куввас закопав все золото на узбережжі. Утік відтіля під виглядом жебрака. А тепер мовчи. Вони не повинні знати, що я Омар Куввас. І не прохопись, що я розмовляв турецькою.
— А хіба хто з цих гяурів знає мову?
— Якщо тебе заберуть, то, без сумніву, відправлять до Львова. А там повно тлумачів із усяких язиків. Отож про мене ти повинен мовчати.
Омелько бачив і зразу ж по собачому завиванню почув — з трьох боків на них пустили зі свор гончаків.
Добре знав Омелько — тоді гончаки порвуть на шмаття тебе, якщо тікатимеш. Тому Омелько й зупинився сам, зупинив коня і підізвав пса.
