Легенди Львова - Винничук Юрій Павлович (чтение книг .TXT) 📗
– Чого ви збісилися? – спитав спокійно Лискевич. – Капшук мені дістанеться теж на сім років. Потім я його поверну.
– Але мені не дозволять віддати капшук за якісь там забави на млині. Мама мені всі зуби повибиває. Хіба що…
– Хіба що?
– Ну-у, якби ми з вами склали цирограф. Ви запишете мені свою душу. А через сім літ віддасте разом з капшуком.
– Перепрошую, але моя душа й так попаде вам до рук. Всіх чорнокнижників така доля чекає
– То так, але тепер будемо мати термін. Мама дуже втішиться.
– Ще б пак!
Лискевич якусь хвилю поміркував і врешті погодився.
– Добре. Складемо цирограф. але з одною умовою: не смієте затанцювати жодного танцю з моїми гістьми. Маєте право танцювати лише зі своїми.
– Е, потрібні мені ваші старі порхавки! Я підготую цирограф, а ви візьміть собі ось цю сопілочку та приходьте опівночі до мочарів за Полтвою. Як помітите вдалині вогники, то заграйте на сопілку, і тоді підпливе до вас на човні мій син і спитає „Що пан жадає?” А ви абисьте, ні слова не мовлячи, дали йому ляпаса по пиці і беркицьнули через голову.
З тими словами чортяка пішов собі, а Лискевич замислився, чи не зробив якої дурниці, домовившись із нечистим. Ще мав час передумати, але чарівний капшук надто сильно манив. „Нічого, – вирішив собі, – за сім років найду спосіб, як обдурити чорта”.
Опівночі він уже стояв на пагорбі перед непролазними мочарами. Вдалині зблимували вогники, перейгали з місця на місце й зникали. Лискевич вийняв сопілку – і якийсь дикий пташиний посвист розітнув тишу. Зашелестів стривожено шувар і один з вогників став наближатися. Незабаром із пітьми виплив човен, веслом правила чудна примара в лахмітті з вогняними очима.
– Що пан жадає? – проскрипіло опудало.
Чорнокнижник наблизився і дав такого ляща прибульцеві, що човен загойдався і ледве не перевернувся. Після того беркицьнув через голову – і враз перед ним з'явився чорт. То був той самий, що приходив до нього вдень, але не мав уже на собі панського вбрання, а був закутаний у чорного довгого плаща, поли якого роздував вітер, мов крила кажана…
– Ага, прийшли, пане Лискевич! Ну, сідайте в човен та й попливемо. Щойно той сів у човен, як чорт змахнув плащем і полетів, а човен помчав за ним, розтинаючи шувар, мовби волочено його мотузкою. Вітер свистів у вухах, а над головою кричали ворони. З розгону човен вискочив на острівець і зупинився. Посеред острівця Лискевич побачив велику брилу, на якій лежала велика зелена ропуха. Вона була така товста, що жир звисав з неї складками.
– Це моя матінка, – сказав чорт. – Матусю, я привів вам славного чаклуна Лискевича, аби ви йому власноручно дали капшука.
Жаба щось невиразне пробулькотіла, і чорт додав:
– Мама кажіть, аби ви підійшли ближче.
Лискевич відчув більше огиди, ніж страху, але слухняно наблизився.
– Підстав жмені, – знову озвався чорт.
Ропуха розкрила писок і виплюнула шкіряний гаман просто в руки чорнокнижника.
Лискевич подякував і враз перед очима побачив написану на пергаменті угоду. Чорт тримав її перед самим його носом, чекаючи на підпис.
– Чим я підпишу? – спитав.
– А-а, це ми зараз, – чорт схопив на льоту ворону за хвоста і висмикнув кілька чорних пір'їн. – Прошу дуже.
Лискевич вколов мізинець кінчиком пера і розписався на пергаменті. З тієї пори Лискевич мав грошей, скільки душа його прагла, а що не був одруженим, то почав собі роззиратися за нареченою. Керуючись приказкою „віл з волом, а кінь з конем”, чорнокнижник посватався до доньки одної чарівниці. Чарівниця нічого проти не мала, тільки сказала, що за донькою жодного віна тепер не дасть. А щойно за сім літ.
Лискевич на віно махнув рукою і хутенько відсвяткував весілля, на якому аж столи ломилися від заморських див.
Минув час, і на сьомому році чорнокнижника обійняв неспокій і смуток.
– Чим ти так переймаєшся? – допитувалася жінка.
Лискевич врешті розповів їй, яким чином здобув гроші. Молодичка відразу стала його потішати, щоб ішов до мами, а та мусить щось вигадати. Чарівниця вислухала зятеву пригоду і зітхнула:
– Коли ти власною кров'ю підписався, діло кепське. Тре було якусь умову поставити.
– А я й поставив! – згадав Лискевич. – Там є записано, що не сміє він танцювати з моїми гістьми, а йно лиш зі своїми.
– То є люкс, золотко моє! – втішилися відьма. – То є тріюмф і перемога! Наближався день святого Пилипа, і в млині мала відбутися чергова забава.
Жінка Лискевича жодного разу на ті забави не ходила, бо була надто молода. Там гуляли самі старі бувалі відьми та упирі. Але цього разу чарівниця вирішила привести на забаву свою доньку.
Опівночі млин роївся від гостей. Грали музики, а на столах красувалися пишні страви і напої. Прибув і наш чортяка з двома чортицями, що були вбрані у широкі червоні сукні. Гості відразу накинулися на вгощення, поміж якого цілими зграями сновигали миші, весело попискуючи. Бувало, що якийсь упир після доброї чарки і мишу до писка шпурляв, аж кров на зубах цвиркала. То вже як кому смакувало.
Та коли з'явилася в млині стара чарівниця зі своєю донькою, всі погляди враз прикипіли до молодички, що аж світилася красою. Чортяка аж жувати перестав і з роззявленою пащекою лупав очима.
– Пане наш любий, – звернулась до нього відьма, – дозволь тобі показати мою доньку, наймолодшу з-поміж нас чарівницю.
Чорт дивився на дівчину і облизувався, як пес на сало.
– Град і блискавка! Грім і трясця! Щем такої файнющої не видів! Але то скарбик!
– Той скарбик плекала я для вас, мій пане, – захихотіла відьма, штурхаючи чорта під бік.
Музика врізала польку, і чорт, забувши про все на світі, підхопив дівчину й почав так витанцьовувати, що млин ходором пішов, а лотоки заторохтіли і закрутилися жорна, мелючи мишву і тарганів.
Коли танок скінчився, відьма спитала в чорта:
– Ну як, добра моя донька для забави?
– Найліпша! А чи вміє вона карти розкладати?
– У цьому ми зараз пересвідчимось.
– Що маєте на увазі?
– Маю на увазі, кому випаде карта бути змеленим.
– А-а, сто має бути змелений, того змелемо. Ану, зозулько, покажи, як ся знаєш на картах!
