Око прірви - Шевчук Валерий Александрович (версия книг TXT) 📗

— Коли Господь його спитував, — сказав їдко Кузьма, — чому на опитування не повіз у тій колісниці, чому від опитування так відразу ж відступив?

— Не суди діла Господні! — крицево зазвучав голос юнака. — Не може людина їх пізнати і збагнути.

— Але сам сказав — це діла не Господні були, а сатани. Чому Бога із сатаною за спільників приймаєш? Чи Люципер не повстав супроти Бога і не звільнився з-під його влади? Чи не створив своє царство, вороже й супротилежне Божому? Чи не воює Бог із сатаною, а не тримає його в себе за ката? Чи мало в нього власного воїнства? Чи не відкинув Бог Люципера з його чорними ангелами за власною волею, чи не збридив ними? Чи не є земля плацом великої валки між Богом та сатаною, війни, що провадиться і в людських душах і яка не має, поки людина живе, кінця? Чому перестав розбирати, де Бог, а де сатана, і чому сплутав їх?

Юнак стояв мов громом битий, обличчя йому сполотніло, як полотняна його хламида. Кузьма ж торжествував. Його видовжене обличчя зарум'янилося, очі палали несусвітним вогнем, а рот був уже не ґудзуватий, а широкий, і єдиний зуб виблискував бойовою міддю.

— Через це я й кажу, — загримів він, — що в кожній людині сидить і Бог, і сатана й ведуть вони там війну, але кінець її має прийти — і це стається тоді, коли людину вражає мечем чи косою Смерть — ось і починається суд!

Відтак прозвучав рівний і спокійний голос юнака:

— Бачу, біс поселився у тобі й говориш його вустами. Сумніваєшся у всепотужності Божій, а це і є біс. Коли так, то можеш із нами йти, але стережися Ока Прірви! Коли ж перейдеш болото, будеш допущений до святого Микити.

Я здригнувся: і юнак сказав про Око Прірви. Мороз пройшов поза спиною: що він знає про те Око? Виявляється, знає так само, як знає про те Павло, бо побачив його у видінні, коли навідував святих жон. І, хоч признався, що вигадав те оповідання, власне, прочитав його в книгах і лишень переказав по-своєму, Ока Прірви вигадати не міг. Знав, що воно існує, як знаю це і я і як знає цей дивний сліпий чи й не сліпий, годі те втямити, юнак. Але, здається, він називав Оком Прірви болото, отже, це в нього може бути фігурний вислів. Вразили мене в цьому разі і Созонт із Кузьмою: Созонт провів із юнаком яловий дискурс, хоч раніше бував не менш гострий і пристрасний у слові, як це не сподівано виявив себе Кузьма; отже, увіч виходило, що Созонт прочув, як ми з Павлом, небезпеку чи загрозу, природи якої ми не розуміли до ладу, чи був торкнутий страхом перед незвіданою таємницею, чи, як з'явив юнак, жахкою дорогою, в яку пустилися і з якої кожен із нас чомусь не бажає зійти; адже йшли ми мов сліпі, ішли-таки за сліпим поводирем, і тільки цей сліпий знав шлях. Здається, повела нас оце якась невідома сила, й затемнювала голови, й не давала нам зупинитися чи повернутися назад — кожен із нас про це навіть не думав.

Кузьма ж мене вразив тим, що виявив раптом потужний розум, хоча раніше в дискурсах із Созонтом удавав себе за простого й немудрого. Так само сильний розум був і в юнака, тобто виходило, що всі ми однаковою мірою книжники, але чи ж фарисеї? Созонт-диякон принаймні себе фарисеєм учинив, перед цим вивищуючи правдивість, але раптом правдивим бути не захотів, як тільки війнуло хвилею небезпеки; отже, певною мірою, лукавив, а чи не є лукавство у певних випадках розумом? Святий Павло, принаймні у посланні до ефесян, прирівнював лукавство до омани, що веде до хитрого блуду. Чи був фарисеєм я та й Павло? Безсумнівно, бо ні я, ані Павло не забажали відвертості з юнаком, який виявив нетерпимість до сумніву, і від диспуту просто відмовилися. Чи був фарисеєм сам юнак, сказати поки що годі, надто мало його знали, але після останнього дискурсу я почав відчувати до нього пошану: коли в розмові із Созонтом сильнішу мисельну потугу виявив юнак (так принаймні дияконові через його фарисейство захотілося), то в змаганні із Кузьмою плац потреби [13] залишився за Кузьмою.

Отож ми пішли далі й ішли певний час мовчки, і, поки дійшли до болота, мовчанку тільки раз порушив-таки Созонт.

— Вибач, брате, — сказав, але йдемо стільки часу разом і не знаємо твого імені.

— Теодорит, — коротко відказав, не зупиняючись і не обертаючись, юнак.

Зате зупинився вражено Созонт, притому так, ніби ноги в землю вкопалися. Ми були вражені також, адже Теодоритом звали, як уже згадувалося, агіографа Симеона Стовпника, єпископа кирського, який оповів про святого у книзі «Боголюбиві», в главі 26-й. Згадав цей Теодорит і Антонія, одного з наближених Микити, а учнем і агіографом Симеона Стовпника також був Антоній. Гадаю, саме це і вразило так сильно Созонта-диякона, адже тут ніби заходило на якусь вигадливу й химерну гру, в яку ми мимовільно включалися. Коли б мої здогади справдилися, то цього нового Теодорита так само, як усіх нас, за винятком Кузьми, безсумнівно, можна було б назвати фарисеєм. Але не поспішатиму, аби не бути грішним, ніж хотілося б.

Розділ тринадцятий,

у якому розповідається, як ми переходили болото

Цей розділ має бути тринадцятим, бо число тринадцять — диявольське, а ми на тому болоті пережили душевне по трясіння, жах від якого не вимивається в мене й зараз, коли мережу ці рядки, бо якщо раніше блукали в лабіринтах, із яких добре знали вихід, а блукання наші — роздуми, забави мисельні та й оповідки — були лишень цікавою грою, в яку ми гралися, ніби дорослі діти, то там, на болоті, пізнали страх не навіяний, а справжній.

Саме болото було дивовижне — безмежна площина з водяними плесами, острівцями, купинами, поросла рідкими, невисокими деревцями — вільха та берізки, — з очеретяними хащами, густо пахло тут прогнилою водою.

Над головою з'явилася сорока й заскрекотала — ця сорока потім супроводжувала нас проздовж усієї дороги. Теодорит, перш ніж ступити у воду, підняв із трави міцну, високу, очевидно, ним-таки покинуту тут палицю й наказав нам ви рубати подібні палиці й собі, бо наші подорожні для переходу не годилися як замалі. Созонт мав у мішку невелику сокиру, тож із цим упоралися легко. Теодорит уклякнув на молитву, а ми разом із ним — молилися старанно й щиро, бо в кожного з'явилася непевність, у мене принаймні напевне.

— Стежка може бути вузька й хитка, через це ідіть за мною крок у крок. Спершу намацайте твердь, а тоді ставайте. І, тільки міцно опершись ногою, пересувайте вільну.

Виладнувалися так: перший ішов Теодорит, за ним Созонт-диякон, потім Павло, за Павлом я, Кузьма ззаду. Созонт пішов перед Павлом, був-бо грубший за нас і хотів вивірити стежку своєю вагою, мені ж наказав стежити за Павлом, щоб, Боже борони, не вдарила його падуча в дорозі. Кузьму, гадаю, Созонт поставив останнім, щоб віддалити від Теодорита — мусив-бо зважати на погрозливі нахвалки юнака. Той же у наше уладження не втручався; зрештою сміливо ступив у воду, і ми пішли вервечкою, один з одним, неквапно переступаючи ногами. Стежка виявилася досить тверда, але збурена вода пухирилася й видавала із себе сопух, який діяв на мене, а може, й на інших запаморочливо. Теодорит же ішов упевнено, хоч і обережно, ні разу в наш бік не озирнувшись; ясна річ, що ніяких балачок не вели. Часом вибредали на острівця і робили перепочинок. Над нами набридливо й невідступно простувала, скрекочучи, сорока, і в тому скрекоті також була якась невиясна тривога, хоч на одному з острівців під час перепочинку Теодорит сказав, що ця сорока — перший йому провідник, коли треба бути обережнішим.

Ліс, із якого вийшли, швидко згубився із визору, і ми опинилися між болотяного моря, в усі кінці не видно було країв, а тільки напівпрозорі, хирляві деревця чи купиння очерету. Над нами вилася хмара комарів і боляче жалила в обличчя та руки, на пораду Теодорита, ми омивали вряди-годи відсолонені місця водою, від чого болотяний смак стояв на вустах. Але йшли ми поки що без пригод; стежка нас утримувала, Павло був спокійний, важче мався Кузьма, бо наша подорожня одежа хоронила тіла від комарів надійно, а в нього — блага і з дірками, а коли вибредав на острівця, то здирав із босих ніг і з голінок п'явок, від чого литки його кровоточили, але він до такої придибенції звик і начебто відчував від того задоволення: і тепер уважав, що п'явка доброї крові не смокче, а тільки зіпсовану; щодо комарів він такого переконання не мав, обличчя й шия його порозпухали від комариних укусів, хоча він змочував їх водою. Час тягся невимовно повільно, над головою стояло сонце, небо чисте, без жодної хмарини, але спека нам не дошкуляла, бо мокли весь час у воді, яка, хоч і тепла, достатньо нас освіжала.