Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Ніхто не мав доступу до їхніх комор і скринь, кожний жив своїм життям і нікому тут навіть не приходило тепер на думку, що людей можна продавати, або міняти, як худобину.
Коли впорався з конем, напоїв його і поставив перед повний жолоб, старий Кіндрат Наріжний покликав його в хату. Велика скриня при ослоні, що служила за стіл, була вкрита чистою скатеркою. На ній появилися прісний борщ, здорові вареники з капустою, топлене масло, великий півбуханець разового пшеничного хліба. Молода жінка в чистій сорочці з дрібновишиваними рукавами, вклонилась гостеві й запросила до столу, виправдуючися, що м'ясива немає, бо тепер Пилипівка і вони аж до самого Різдва м'яса не їдять.
Старий Кіндрат, що, видно, був батьком молодиці, стягнув із якоїсь полиці глиняну пляшку оковитої, потім, немов вагаючись, та говорячи щось до себе самого, добув три срібні чарки, поставив на стіл і почав наливати до них самогонної горілки.
Лугаєві слина потекла ротом. Дикий був. Жив тільки зі своїми собаками, привик до того, що люди його не любили й відверталися від нього, тому й дивно і незвичайно йому здавалося, коли в цей холодний, сніжний вечір хтось хотів закликати його в хату, поставив перед ним добру страву на чистій скатерці, частував горілкою та ще й виправдувався, що ось то м'яса в них у піст нема.
Таке це все було дивне для нього, цього панського пахолка, який звик до нагая та до собачої компанії, що вже хотів схопитися й відійти до коня. Але запах горілки показався сильніший, бо, ковтнувши слину, закинув цю думку і пробував навіть усміхнутись до господаря.
А господар, видимо, був із балакучих, бо наповнивши осторожно блискучі срібні чарки, говорив:
— Такий то в нас із роду в рід звичай, що гість у дім,
Бог у дім. Адже і Святе Письмо каже, щоб голодного накормити, а подорожнього в дім прийняти. Ти, козаче, хіба ж не голоден, не подорожній? Либонь із далеких сторін прибуваєш, бо кінь стяв підкови і здорожені ви обидва.
— З далеких сторін, пане господарю... Але з таких чарок горілки я не пив іще ніколи.
— Так спробуй. Колись із них великі пани пили. Я, їх добув у шатрі Кисіля - воєводи, що то свій нарід покинув і до ляхів пристав. Бачиш, як коштовно зроблені вони? Але під Пилявцями дісталися вони мені, смиренному рабові Божому, то ж і за те треба Господа славити і горілкою не гордувати.
Випили. Світ прояснішав в очах Лугая і люди наче привітніші стали.
— Під Пилявцями, кажуть, поляки багато добра втратили.
— Багато. Хто був там, той із порожніми руками не повертався додому. А тебе там не було, козаче? — Щось, неначе здивування, неначе підзорливість та недовір'я, забриніло в голосі старого Кіндрата.
— Я на Литві був у той час — відповів Лугай і самому йому стало соромно, що таку брехню вигадав.
— О-о! На Литві! Гей, багато нашого брата впало там тоді, коли ми Польщу валили. Але зате, бачиш, яке життя у нас! Колись і в нас пани були, до праці людей гонили, як тих робучих волів. Чотири дні в тижні треба було на пана працювати та ще й, крім того, різні данини, мита, оплати нести. Що тільки не схотів би хрищений чоловік зробити, завжди з того панові його пайка мала прийти. Хочеш горілку гнати, плати панові; жінка на жорнах борошно змолоти хоче, плати панові; дочку заміж видавав, пан мусів дозвіл дати; дитина прийшла на світ, панові треба було заплатити; хотів охристити дитину, панові кланяйся та гроші давай, щоб дозволив церкву відчинити; покинула мене моя небіжка, на той світ переставившись, — царство їй небесне, — довелося панові платити. За все плати, за все давай, а ні, то злетяться ті його посіпаки, ніби чорні круки, і тоді вже поминай, як звали!
— Для кого ж тепер працюєте?
— Для себе. Запорізькому Війську його пайку даємо і все.
— А земля? Чия ж то?
— Наша.
— Ось у вас гарне хозяйство. Ваше воно?
— А вже ж, що моє.
Лугай умовк. Очі витріщив на скатерку, твердим нігтем водив по чорно-червоних узорах вишивки.
— Бачив я тут, коли Бутівці минув, хутори. Багаті. Пасіки великі. Чиї вони?
— Наші. Козаків старокостянтинівської сотні. Це охочекомонна сотня. Заблизько, бачиш, лінії, щоб ставити реєстровиків. Ось моєї другої доньки, Оленки, чоловік тепер на такому хуторі. Чого ж їм бракує. Хіба пташачого молока, бо все є. А ось чоловік цієї другої дочки, Насті, — отаманом у брацлавській сотні, що під полковником Нечаєм, — дай йому, Боже, довгі роки прожити, бо годен він того!
Лугай насторожив вуха.
— Хто? Нечай?
— Коли було тяжко і коли пани з усіх сил перли до нас, він і його жінка силу добра людям зробили, від біди рятуючи. Дай їм, Боже, здоров’я і багато літ прожити! Так ось вип'ємо по одній за нашого гетьмана, за Військо Запорізьке, за полковника. Нехай Господь милосердний має нас у своїй опіці!
Довго тряслася рука Лугаєві, коли ставив порожню чарку на стіл. Його голос здавався чужим для нього самого, коли спитав:
— А можна дістати тут у вас хутір?
— Землі в нас багато, козаче. Забагато і так не можеш узяти, бо не здужаєш справитись, а ніхто тобі не поможе. Але бери, скільки можеш обробити, і ставай до роботи, бо робота жде на тебе.
Лугай м’яв шапку в руках, потім стер рукавом рясний піт із чола та, не підносячи очей, що їх вирячив у землю, розвідувався:
— Хутір із пасікою та садом?
— Із пасікою, і з садом — відповів Кіндрат, який ані не знав, ані не догадувався, ані збагнути не міг, що діялося в понурій душі його дивного гостя.
***
Майже половина дня зійшла Лугаєві на тому, щоб накласти коневі нові підкови в Старо - Костянтинові. За той час мав він нагоду почути багато розмов козаків і селян, у яких знайшов потвердження того, що йому сказав був старий Кіндрат.
Коли врешті виїхав із Старо-Костянтинова, то сонце вже завернуло з полудня. І як з початку дороги він поспішав, не жаліючи ні себе, ні коня, так тепер їхав поволі, розглядався на всі сторони, приглядався до всього, що тільки його зір міг схопити і думав якісь досі незнані йому думи.
По обох боках дороги бігло хвилясте поле. Де-не-де на полі чорніла струнка тополя. Десь далеко дрімав самітний, наче в повітрі завішений, хутір, один і другий. Дорога повна була вибоїн та замерзлих груд. Тонкий лід на примерзлих калюжах, хто зна, як глибоких, світив барвами неба. Товсті зайці шугали в підскоках по стернях, які притрусив недавно свіжий сніг. Але Лугай тепер уже не бачив того всього, не дивився більше на те. Його очі, мов заморожені, не сходили з кінської гриви, хоча і її не бачили також. Щось нове, досі незнане, незрозуміле заполонило його думки.
Тільки несподіваний кінський тупіт за ним відірвав його від його думок.
Оглянувся. Недалеко від себе побачив вершника з довженним самопалом за плечима, що швидко наближався до нього. За хвилину їздець зрівнявся з ним і стримав коня. Лугай побачив, що вершник був у його віці, може трохи молодший від нього, та що вдягнений був у теплу, вовняну свитку, тісно підперезану широким, мосяжними бляхами набиваним поясом. Ізза пояса в нього виглядали два довгі турецькі пістолі; при поясі висіла тяжка шабля.
— Здоров був, козаче! Куди Бог провадить? — Його очі швидко пробігли по Лугаєві та по його коні.
— Здоров був! — відповів Лугай. — Моя дорога далека. Аж у Брацлав. А ти?
— Гей, справді далека. Я звідси, з Немиринець. Під вечір буду вже в хаті.
— То до Немиринець уже недалеко?
— З півтори милі.
— Є ще якесь село по дорозі?
— Тільки хутори, як бачиш. Ти хіба чужий у цих сторонах. Ось тут зараз є хутір “Малашиха”, а за ним ліс, що тягнеться аж до жеребських хуторів. Ось тут то перед двома роками полковник Нечай вирубав усю німецьку піхоту, що то її польські пани найняли, щоб нас звоювала. Бачити оці кургани? Всіх їх тут разом поховали так, як купами на полі лежали. Ніччю тобі туди ніхто, хто при здоровому розумі, не поїде. Кажуть, що духи ходять по полі, людей тягнуть до себе, мучать і людську кров п'ють.
Переїздили попри поле смерти, де колись здисциплінована, сліпа німецька сила заплатила життям за помилки своїх вождів.
